ВІЙНА
Re: ВІЙНА
.
ВОЙНА с ПИТЕКАНТРОПАМИ
И вы, и я долго верили в "вот-вот". Вот-вот дадут Байрактары - и мы их разгромим. Еще чуть-чуть, еще вот-вот - приедут Химарсы, и рашистам капец. Так хотелось верить. Детские надежды... Сейчас ждем F-16, как манны небесной. Хотя - что решат 30 F-16? Дали нам 30 "Abrams" - и что? заметны они на поле боя? Их еще и прятать приходится, потому что подбить "Abrams" - для рашистов это пропагандисткий акт.
Придется понять и принять взрослую правду: никакие мелкие порции даже самой современной техники задачу победы не решат. Да, если бы мы получили 200 F-16 или 200 "Abrams" и разумно ввели бы в бой такую армаду - перелом (переломчик) в войне мог бы быть. Но 30 штук - котик наплакал...
Израиль показывает сейчас Украине пример - это отрицательный пример, но всё равно на нем надо учиться. У Израиле не то что F-16, у Израиля новейших суперсамолетов F-35 уже есть две эскадрильи и третья уже заказана. Причем не забудьте: Израиль получает самолеты, снимает с них всё, очищает вплоть до корпуса и ставит всё свое: свою авионику, электронную начинку и тп. Шлемы для летчиков делаются в Израиле... крылья делаются в Израиле... то есть, Израиль очень даже продвинутая страна с современными технологиями и тп. И что? Сильно это помогает разгромить Хамас? А Хезболлу? А хуситов? А ИГИЛ в Сирии? Ни хрена современные технологии против них не помогают, так же точно, как никакой современный самолет не помог бы против живущих под землей питекантропов с зубами и когтями. Для войны с питекантропами нужно ДРУГОЕ ОРУЖИЕ, другие технологии, другие методы видения и ведения войны, другие солдаты, наконец. Знаете, кто лучше всего справился бы с Хамасом? Хамас. Нанять несколько тысяч головорезов и пустить их - безо всяких танков "Меркава" и лучших в мире БТРов "Намир"... Дать им автоматы Калашникова и ножи - и они перерэжут Хамас за милые веники. Проблема Израиля в том, что он слишком "вумный".
Фактически Израиль потратил бешеные деньги на новейшее вооружение только в расчете на войну с Ираном. ОК. Но сейчас приходится воевать не с Ираном, а с питекантропами. И этот уровень оказался очень, очень тяжел для Израиля. Мы по ним из новейших, лучших в мире танков Merkava Mk.4M, а они юрк в тоннель и ждут со своими Калашниковыми и ножами...
На примере Израиля Украина должна понять проблему и перестроиться. Рашистским питекантропам плевать, сколько их зубастых и клыкастых утилизировано Украиной. На сегодня - 300 000. Уже понятно, что уложите в украинскую землю миллион - питекантропам не убудет. Перемалывание бессмысленно - это первый вывод. Нужен другой подход - возможно, чисто партизанский. Или махновский, если вам так больше нравится. Да, прав Залужный, малыми отрядами, да, без очевидного скопления техники. Нужно бесконечное количество дронов. Где их взять? Спросите Федорова и выделите деньги. Очень большие деньги. Наверное, лучше залезть в любые долги, чем потерять Украину.
Но главное не это. Главное, как всегда, - в сознании людей. Я 33 года гражданка Израиля, и все 33 года понимаю, что жизнь в Израиле - это жизнь на войне. В любой момент может завыть сирена, и прилететь, и надо прятать детей. Те, кто не могут к таким особенностям Израиля привыкнуть, в Израиле не живут. Они живут в тихой и абсолютно мирной Украине (шутка). Израильтяне - это люди, которые всю жизнь живут на войне. Теперь украинцам (к сожалению) нужно понять, что все жители Украины, и их дети, и их внуки будут жить на войне - с обстрелами, бомбоубежищами и тп. Израиль никуда своих арабских соседей не сдвинет. Украина никуда не денет свою кровожадную, спившуюся и потерявшую себя соседку. Международной полиции пока нет, и призвать взбесившихся соседей к порядку некому.
Но Израиль справится, и Украина справится.
Будемо боротися - поборемо.
Яшин
ВОЙНА с ПИТЕКАНТРОПАМИ
И вы, и я долго верили в "вот-вот". Вот-вот дадут Байрактары - и мы их разгромим. Еще чуть-чуть, еще вот-вот - приедут Химарсы, и рашистам капец. Так хотелось верить. Детские надежды... Сейчас ждем F-16, как манны небесной. Хотя - что решат 30 F-16? Дали нам 30 "Abrams" - и что? заметны они на поле боя? Их еще и прятать приходится, потому что подбить "Abrams" - для рашистов это пропагандисткий акт.
Придется понять и принять взрослую правду: никакие мелкие порции даже самой современной техники задачу победы не решат. Да, если бы мы получили 200 F-16 или 200 "Abrams" и разумно ввели бы в бой такую армаду - перелом (переломчик) в войне мог бы быть. Но 30 штук - котик наплакал...
Израиль показывает сейчас Украине пример - это отрицательный пример, но всё равно на нем надо учиться. У Израиле не то что F-16, у Израиля новейших суперсамолетов F-35 уже есть две эскадрильи и третья уже заказана. Причем не забудьте: Израиль получает самолеты, снимает с них всё, очищает вплоть до корпуса и ставит всё свое: свою авионику, электронную начинку и тп. Шлемы для летчиков делаются в Израиле... крылья делаются в Израиле... то есть, Израиль очень даже продвинутая страна с современными технологиями и тп. И что? Сильно это помогает разгромить Хамас? А Хезболлу? А хуситов? А ИГИЛ в Сирии? Ни хрена современные технологии против них не помогают, так же точно, как никакой современный самолет не помог бы против живущих под землей питекантропов с зубами и когтями. Для войны с питекантропами нужно ДРУГОЕ ОРУЖИЕ, другие технологии, другие методы видения и ведения войны, другие солдаты, наконец. Знаете, кто лучше всего справился бы с Хамасом? Хамас. Нанять несколько тысяч головорезов и пустить их - безо всяких танков "Меркава" и лучших в мире БТРов "Намир"... Дать им автоматы Калашникова и ножи - и они перерэжут Хамас за милые веники. Проблема Израиля в том, что он слишком "вумный".
Фактически Израиль потратил бешеные деньги на новейшее вооружение только в расчете на войну с Ираном. ОК. Но сейчас приходится воевать не с Ираном, а с питекантропами. И этот уровень оказался очень, очень тяжел для Израиля. Мы по ним из новейших, лучших в мире танков Merkava Mk.4M, а они юрк в тоннель и ждут со своими Калашниковыми и ножами...
На примере Израиля Украина должна понять проблему и перестроиться. Рашистским питекантропам плевать, сколько их зубастых и клыкастых утилизировано Украиной. На сегодня - 300 000. Уже понятно, что уложите в украинскую землю миллион - питекантропам не убудет. Перемалывание бессмысленно - это первый вывод. Нужен другой подход - возможно, чисто партизанский. Или махновский, если вам так больше нравится. Да, прав Залужный, малыми отрядами, да, без очевидного скопления техники. Нужно бесконечное количество дронов. Где их взять? Спросите Федорова и выделите деньги. Очень большие деньги. Наверное, лучше залезть в любые долги, чем потерять Украину.
Но главное не это. Главное, как всегда, - в сознании людей. Я 33 года гражданка Израиля, и все 33 года понимаю, что жизнь в Израиле - это жизнь на войне. В любой момент может завыть сирена, и прилететь, и надо прятать детей. Те, кто не могут к таким особенностям Израиля привыкнуть, в Израиле не живут. Они живут в тихой и абсолютно мирной Украине (шутка). Израильтяне - это люди, которые всю жизнь живут на войне. Теперь украинцам (к сожалению) нужно понять, что все жители Украины, и их дети, и их внуки будут жить на войне - с обстрелами, бомбоубежищами и тп. Израиль никуда своих арабских соседей не сдвинет. Украина никуда не денет свою кровожадную, спившуюся и потерявшую себя соседку. Международной полиции пока нет, и призвать взбесившихся соседей к порядку некому.
Но Израиль справится, и Украина справится.
Будемо боротися - поборемо.
Яшин
Re: ВІЙНА
Ян Валетов
Вчера в разговоре с Наташа Влащенко обсуждали, как Израиль с его разведками и многочисленной агентурой в арабской среде, умудрился проспать подготовку к нападению? Как можно не заметить мастерские - да какие там мастерские! - заводы по изготовлению ракет совсем недетской дальности, экспорт аналогов СКАДов и т.д?
Как экстремисты умудрились наладить производство и накопление тысяч ракет под носом у самых продвинутых спецслужб в мире? Спрятать, накопить и применить?
Пять тысяч ракет из говна и палок (и, справедливости ради, не только из этих материалов) за первые несколько суток были выпущены по территории Израиля! 5 000!
У меня возникает встречный вопрос: чего не хватило у нас - у индустриальной державы - за полтора года войны? Говна или палок? Не нужно быть гениальными инженерами, чтобы поставить на поток низкоточные, примитивные, нешибко надежные, но вполне эффективные для ударов по приграничным объектам противника, ракеты. Если это могут сделать находящиеся под круглосуточным наблюдением арабские террористы, то уж нам сам бог велел. Это же не в глаз белке надо попасть, а по прифронтовому аэродрому или по промке со складами. По площадям, чтобы враг перегружал свое ПВО.
Я понимаю, что быть самым умным на диване - не мешки таскать. Но рано или поздно мы все равно будем вынуждены запустить производство по военным рельсам. Нам нужно свое оружие, изготовленное в Украине по передовым технологиям союзников, по нашим собственным технологиям, и то оружие, что наносит врагу урон, хоть и сделано из говна и палок.
Это без разницы. Лишь бы работало.
А если это можно склепать кривыми руками в подземном тонелле, то уж у нас 100% можно.
Вчера в разговоре с Наташа Влащенко обсуждали, как Израиль с его разведками и многочисленной агентурой в арабской среде, умудрился проспать подготовку к нападению? Как можно не заметить мастерские - да какие там мастерские! - заводы по изготовлению ракет совсем недетской дальности, экспорт аналогов СКАДов и т.д?
Как экстремисты умудрились наладить производство и накопление тысяч ракет под носом у самых продвинутых спецслужб в мире? Спрятать, накопить и применить?
Пять тысяч ракет из говна и палок (и, справедливости ради, не только из этих материалов) за первые несколько суток были выпущены по территории Израиля! 5 000!
У меня возникает встречный вопрос: чего не хватило у нас - у индустриальной державы - за полтора года войны? Говна или палок? Не нужно быть гениальными инженерами, чтобы поставить на поток низкоточные, примитивные, нешибко надежные, но вполне эффективные для ударов по приграничным объектам противника, ракеты. Если это могут сделать находящиеся под круглосуточным наблюдением арабские террористы, то уж нам сам бог велел. Это же не в глаз белке надо попасть, а по прифронтовому аэродрому или по промке со складами. По площадям, чтобы враг перегружал свое ПВО.
Я понимаю, что быть самым умным на диване - не мешки таскать. Но рано или поздно мы все равно будем вынуждены запустить производство по военным рельсам. Нам нужно свое оружие, изготовленное в Украине по передовым технологиям союзников, по нашим собственным технологиям, и то оружие, что наносит врагу урон, хоть и сделано из говна и палок.
Это без разницы. Лишь бы работало.
А если это можно склепать кривыми руками в подземном тонелле, то уж у нас 100% можно.
Re: ВІЙНА
Александр Коваленко
Что сказал Валерий Залужный в статье для The Economist
На этой неделе, на страницах издания The Economist вышла резонансная статья с обзором и виденьем дальнейших боевых действий в Украине от главнокомандующего вооруженными силами Украины Валерия Залужного. И в этой статье, довольно лаконично и чётко расставляются акценты относительно того, как следует в дальнейшем действовать силам обороны Украины (СОУ) и, что послужило причиной торможению наступления, начатого в июне этого года.
Странным образом, статья, которая в полной мере расставляет все точки над “ї”, стала поводом для разного рода манипуляций и выхватывания слов из контекста, без придания внимания важным тактическим моментам, которые могут сформировать впечатление о том, что будет происходить на арене противостояния в Украине в 2024 году.
Главным же поводом для некоего пессимизма стало упоминание такого термина как “позиционная война”. Российские СМИ тут же подхватили этот термин и стали развивать его до уровня глухого тупика СОУ в войне, хотя, смысл был совершенно в другом.
Валерий Залужный отмечает в статье The Economist, что расчёт командования СОУ был на нанесение российским оккупационным войскам (РОВ) таких потерь, которые бы вынудили бы их отступать на более выгодные рубежи. Но, командование РОВ поступило иначе. Оно стало наполнять линии обороны и рубежи личным составом, который служил, скажем, так, амортизацией и тормозящим элементом.
С этим сложно не согласиться, ведь в июне у РОВ были потери в личном составе более 20 тысяч человек. Это больше чем в ходе 44-х дневной войны в Карабахе у армянской и азербайджанской стороны вместе взятых! За месяц! Колоссальные потери, которые должны были бы противостоящую сторону и вправду, заставить отступить. Но вместо этого Россия в июне начала переброску своих подразделений из состава группы войск «Днепр» (левобережная Херсонская область) в Запорожскую область, для усиления ГВ «Восток».
Так же, Валерий Залужный обращает внимание на то, что была недооценена первая линия обороны россиян – полоса обеспечения. Она формировалась согласно классической советской методике, но российское командование гипертрофировало минирование полей до небывалого в истории уровня.
На один квадратный метр размещалось от 5 мин, противотанкового и противопехотного типа. Ни одна армия в мире не сталкивалась с таким плотным минированием и, даже во время Второй мировой войны, не было настолько масштабного минирования полос обеспечения.
В свою очередь у СОУ на момент начала наступления в значительной степени не хватало средств разминирования, как советского, так и западного образца. Это повлияло на темпы продвижения украинских войск в первые недели наступления и привело к торможению процессов на начальном этапе.
Продолжение
minval.az/news/124354824
Что сказал Валерий Залужный в статье для The Economist
На этой неделе, на страницах издания The Economist вышла резонансная статья с обзором и виденьем дальнейших боевых действий в Украине от главнокомандующего вооруженными силами Украины Валерия Залужного. И в этой статье, довольно лаконично и чётко расставляются акценты относительно того, как следует в дальнейшем действовать силам обороны Украины (СОУ) и, что послужило причиной торможению наступления, начатого в июне этого года.
Странным образом, статья, которая в полной мере расставляет все точки над “ї”, стала поводом для разного рода манипуляций и выхватывания слов из контекста, без придания внимания важным тактическим моментам, которые могут сформировать впечатление о том, что будет происходить на арене противостояния в Украине в 2024 году.
Главным же поводом для некоего пессимизма стало упоминание такого термина как “позиционная война”. Российские СМИ тут же подхватили этот термин и стали развивать его до уровня глухого тупика СОУ в войне, хотя, смысл был совершенно в другом.
Валерий Залужный отмечает в статье The Economist, что расчёт командования СОУ был на нанесение российским оккупационным войскам (РОВ) таких потерь, которые бы вынудили бы их отступать на более выгодные рубежи. Но, командование РОВ поступило иначе. Оно стало наполнять линии обороны и рубежи личным составом, который служил, скажем, так, амортизацией и тормозящим элементом.
С этим сложно не согласиться, ведь в июне у РОВ были потери в личном составе более 20 тысяч человек. Это больше чем в ходе 44-х дневной войны в Карабахе у армянской и азербайджанской стороны вместе взятых! За месяц! Колоссальные потери, которые должны были бы противостоящую сторону и вправду, заставить отступить. Но вместо этого Россия в июне начала переброску своих подразделений из состава группы войск «Днепр» (левобережная Херсонская область) в Запорожскую область, для усиления ГВ «Восток».
Так же, Валерий Залужный обращает внимание на то, что была недооценена первая линия обороны россиян – полоса обеспечения. Она формировалась согласно классической советской методике, но российское командование гипертрофировало минирование полей до небывалого в истории уровня.
На один квадратный метр размещалось от 5 мин, противотанкового и противопехотного типа. Ни одна армия в мире не сталкивалась с таким плотным минированием и, даже во время Второй мировой войны, не было настолько масштабного минирования полос обеспечения.
В свою очередь у СОУ на момент начала наступления в значительной степени не хватало средств разминирования, как советского, так и западного образца. Это повлияло на темпы продвижения украинских войск в первые недели наступления и привело к торможению процессов на начальном этапе.
Продолжение
minval.az/news/124354824Re: ВІЙНА
Александр Коваленко
Чем грозит заморозка войны в Украине, и какой потенциал будет у армии россии через 3 года
Разговоры о том, что войну в Украине могут заморозить ведутся уже не первый год. Фактически, он начались сразу после того, как россия стала испытывать проблемы с наступлением в 2022-м и во многом, источником этих разговоров являются либо российские спикеры, либо связанные с москвой западные деятели. Но, представим себе ситуацию, если и вправду, война будет на некоторый период заморожена.
Мы с вами неоднократно слышали о том, что активные боевые действия не позволяют россии полноценно восстанавливать потери и накапливать ресурс. Именно активные боевые действия вынуждают российский ВПК практически полностью работать на компенсацию потерь, с недостаточной затратой ресурса на накопление.
Например, если мы говорим о производстве танков, то изначально говорить “производство” уже не корректно. Большая часть танков, которые сейчас идут в зону БД в Украину, это снятые с хранения (консервации), танки, прошедшие восстановительный ремонт, модернизацию и более менее боеспособными отправленные в Украину. Это модификации Т-90, Т-80, Т-72, Т-62, Т-54/55, а так же была информация о ПТ-76. Количественно россия может в месяц выдавать от 100 до 150 танков для войны, +/- 15-20% в зависимости от степени серьёзности ремонтных работ предоставляемых объектов.
Примерно такая же у них ситуация с боевыми бронированными машинами (ББМ), к которым относятся БТР, БМП, БМД и прочие. И тут важно обратить внимание на то, что при имеющихся мощностях производства и отправки в зону БД, потребность в ББМ у российской армии в 3 раза выше чем в танках. Это обусловлено тем, что согласно штатной комплектации, в подразделении к 1 танку придано 3 ББМ и более.
На сегодняшний день у россии, понесшей тяжелейшие потери в категории ББМ – более 10,5 тысяч, просто нет возможности полноценно поставлять в войска столько данной техники, сколько её необходимо для полной комплектации.
Не лучше ситуация и с артиллерией. Например, в месяц потенциал восстановления буксируемых гаубиц 152-мм, 122-мм, 105-мм и дивизионных пушек 85-мм составляет в среднем 350 стволов. Отдельной категорией идут САУ, которые восстанавливают намного меньше, чем буксируемой артиллерии и миномёты. Суммарно этого всего недостаточно, чтобы накапливать потенциал и достаточно для компенсации потерь в ноль, а порою и для этого недостаточно.
При этом российские предприятия производящие боеприпасы, выходят на потенциал производства 1,5-1,7 млн выстрелов в год. Повышение этих показателей зависит от множества внешних и внутренних факторов, но зафиксируем данную отметку, без учёта вариативности увеличения. Хотя, стоит понимать, что она будет, с учётом способностей россии обходить санкции и находить поставщиков нужной ей продукции.
А теперь, предположим, что война в Украине заморожена на 3 года. У россии появляется возможность восстанавливать потери от войны и накапливать больший ресурс, благодаря, пускай и работающему преимущественно на ремонт и модернизацию ВПК, но работающему в разы интенсивнее, чем до 2022 года.
Потенциал россии через 3 года.
С учётом нынешнего потенциала в случае полной приостановки боевых действий потенциал российской армии через 3 года будет:
Танки – от 3 600 до 5 400, то есть, количественно такой же показатель как по состоянию на 23 февраля 2022 года и даже больше, почти в 2 раза. Это позволит полностью восстановить потери с 2022 года и сформировать новые подразделения.
ББМ – примерно то же количество 3 600 – 5 400, которое не позволит восстановить потери с 2022 года, но восстановить боеспособность подразделений и укомплектовать ново-сформированные.
Артиллерия – только по буксируемой артиллерии показатель накопления составит 11 тыс – 12,5 тыс.
Снаряды. За 3 года россия сможет накопить более 5 миллионов выстрелов, что позволит ей в течение года вести стабильный суточный настрел в 14 тыс выстрелов или вести наступление с поддержкой тотального огневого вала в 60 тысяч выстрелов в сутки в течение трёх месяцев.
В этот список я так же не добавил возможность россии производить крылатые ракеты, такие как Х-101/555, боезапас которых за 3 года составит более 2 200 и КРМ «Калибр», от 1 тысячи до 1,5 тыс.
Не упоминал про дроны-камикадзе Shahed-136, производство которых россия упорно пытается вывести на серийный уровень, но с учётом нынешних поставок, через 3 года у РОВ будет не менее 9 тысяч.
Конечно, в этих подсчётах есть нюанс, заключающийся в том, что у россии, на сегодняшний день, просто физически нет такого количества советской техники на складах, пригодной к восстановлению до боеспособного состояния. Но, будем абсолютистами и отталкиваемся именно от этих цифр.
Итак, это всё будет у россии за 3 года заморозки войны в Украине.
А теперь, самый интересный вопрос, как россия может воспользоваться данным потенциалом и против кого в первую очередь?
Неугасаемый реваншизм и угрозы...
Продолжение war.obozrevatel.com/chem-grozit-za…
Материал опубликован в рамках совместного проекта OBOZ.UA и группы "Информационное сопротивление".
Чем грозит заморозка войны в Украине, и какой потенциал будет у армии россии через 3 года
Разговоры о том, что войну в Украине могут заморозить ведутся уже не первый год. Фактически, он начались сразу после того, как россия стала испытывать проблемы с наступлением в 2022-м и во многом, источником этих разговоров являются либо российские спикеры, либо связанные с москвой западные деятели. Но, представим себе ситуацию, если и вправду, война будет на некоторый период заморожена.
Мы с вами неоднократно слышали о том, что активные боевые действия не позволяют россии полноценно восстанавливать потери и накапливать ресурс. Именно активные боевые действия вынуждают российский ВПК практически полностью работать на компенсацию потерь, с недостаточной затратой ресурса на накопление.
Например, если мы говорим о производстве танков, то изначально говорить “производство” уже не корректно. Большая часть танков, которые сейчас идут в зону БД в Украину, это снятые с хранения (консервации), танки, прошедшие восстановительный ремонт, модернизацию и более менее боеспособными отправленные в Украину. Это модификации Т-90, Т-80, Т-72, Т-62, Т-54/55, а так же была информация о ПТ-76. Количественно россия может в месяц выдавать от 100 до 150 танков для войны, +/- 15-20% в зависимости от степени серьёзности ремонтных работ предоставляемых объектов.
Примерно такая же у них ситуация с боевыми бронированными машинами (ББМ), к которым относятся БТР, БМП, БМД и прочие. И тут важно обратить внимание на то, что при имеющихся мощностях производства и отправки в зону БД, потребность в ББМ у российской армии в 3 раза выше чем в танках. Это обусловлено тем, что согласно штатной комплектации, в подразделении к 1 танку придано 3 ББМ и более.
На сегодняшний день у россии, понесшей тяжелейшие потери в категории ББМ – более 10,5 тысяч, просто нет возможности полноценно поставлять в войска столько данной техники, сколько её необходимо для полной комплектации.
Не лучше ситуация и с артиллерией. Например, в месяц потенциал восстановления буксируемых гаубиц 152-мм, 122-мм, 105-мм и дивизионных пушек 85-мм составляет в среднем 350 стволов. Отдельной категорией идут САУ, которые восстанавливают намного меньше, чем буксируемой артиллерии и миномёты. Суммарно этого всего недостаточно, чтобы накапливать потенциал и достаточно для компенсации потерь в ноль, а порою и для этого недостаточно.
При этом российские предприятия производящие боеприпасы, выходят на потенциал производства 1,5-1,7 млн выстрелов в год. Повышение этих показателей зависит от множества внешних и внутренних факторов, но зафиксируем данную отметку, без учёта вариативности увеличения. Хотя, стоит понимать, что она будет, с учётом способностей россии обходить санкции и находить поставщиков нужной ей продукции.
А теперь, предположим, что война в Украине заморожена на 3 года. У россии появляется возможность восстанавливать потери от войны и накапливать больший ресурс, благодаря, пускай и работающему преимущественно на ремонт и модернизацию ВПК, но работающему в разы интенсивнее, чем до 2022 года.
Потенциал россии через 3 года.
С учётом нынешнего потенциала в случае полной приостановки боевых действий потенциал российской армии через 3 года будет:
Танки – от 3 600 до 5 400, то есть, количественно такой же показатель как по состоянию на 23 февраля 2022 года и даже больше, почти в 2 раза. Это позволит полностью восстановить потери с 2022 года и сформировать новые подразделения.
ББМ – примерно то же количество 3 600 – 5 400, которое не позволит восстановить потери с 2022 года, но восстановить боеспособность подразделений и укомплектовать ново-сформированные.
Артиллерия – только по буксируемой артиллерии показатель накопления составит 11 тыс – 12,5 тыс.
Снаряды. За 3 года россия сможет накопить более 5 миллионов выстрелов, что позволит ей в течение года вести стабильный суточный настрел в 14 тыс выстрелов или вести наступление с поддержкой тотального огневого вала в 60 тысяч выстрелов в сутки в течение трёх месяцев.
В этот список я так же не добавил возможность россии производить крылатые ракеты, такие как Х-101/555, боезапас которых за 3 года составит более 2 200 и КРМ «Калибр», от 1 тысячи до 1,5 тыс.
Не упоминал про дроны-камикадзе Shahed-136, производство которых россия упорно пытается вывести на серийный уровень, но с учётом нынешних поставок, через 3 года у РОВ будет не менее 9 тысяч.
Конечно, в этих подсчётах есть нюанс, заключающийся в том, что у россии, на сегодняшний день, просто физически нет такого количества советской техники на складах, пригодной к восстановлению до боеспособного состояния. Но, будем абсолютистами и отталкиваемся именно от этих цифр.
Итак, это всё будет у россии за 3 года заморозки войны в Украине.
А теперь, самый интересный вопрос, как россия может воспользоваться данным потенциалом и против кого в первую очередь?
Неугасаемый реваншизм и угрозы...
Продолжение
war.obozrevatel.com/chem-grozit-za…Материал опубликован в рамках совместного проекта OBOZ.UA и группы "Информационное сопротивление".
Re: ВІЙНА
Ни одну ракету Х-22 мы не сбили с начала полномасштабного вторжения, Россия выпустила за всё время 300 таких, — Игнат
Ракета Х-22 летить зі швидкістю чотири тисячі кілометрів на годину, вона заходить на свою ціль здебільшого по балістичній траєкторії, тому і для її
перехоплення потрібні спеціальні засоби. Потрібні такі системи ППО як Patriot, тому з цими ракетами не так просто. Понад 300 цих ракет противник застосував з часу повномасштабного вторгнення. Крім Х-22, у них є іще модернізована версія цієї ракети - Х-32.
Ракета Х-22 летить зі швидкістю чотири тисячі кілометрів на годину, вона заходить на свою ціль здебільшого по балістичній траєкторії, тому і для її
перехоплення потрібні спеціальні засоби. Потрібні такі системи ППО як Patriot, тому з цими ракетами не так просто. Понад 300 цих ракет противник застосував з часу повномасштабного вторгнення. Крім Х-22, у них є іще модернізована версія цієї ракети - Х-32.
Re: ВІЙНА
Загарбники погрозами заганяють до війська фермерів на поневолених територіях, - ГУР
Москва активізувала механізми примусової мобілізації в окупованих громадах Херсонської та Запорізької областей.
Нині чекісти особливу увагу зосередили на фермерах: по господарствах у низці населених пунктів росіяни розіслали письмові вимоги негайно стати на військовий облік усім чоловікам призовного віку.
У випадку невиконання директиви сільськогосподарські підприємства чи окремі фермери будуть каратись штрафами у 400 тисяч рублів (близько $4500), однак сплата цієї суми аж ніяк не гарантує уникнення від участі у війні проти України в лавах армії держави-агресора росії.
Оскільки кремлівські «технологи» наразі вважають за неможливе оголосити масштабну хвилю мобілізації на росії, аби не погіршувати соціальний фон перед так званими «виборами путіна», чоловіче цивільне населення в окупації знову перебуває під хвилею тиску.
Під загрозою примусової мобілізації фактично перебувають усі чоловіки, віком від 18 до 65 років, а нерідко й 16-річні та 17-річні підлітки, яких москва так само заганяє до окупаційного війська.
Загарбники погрозами заганяють до війська фермерів на поневолених територіях, - ГУР 
Нині чекісти особливу увагу зосередили на фермерах: по господарствах у низці населених пунктів росіяни розіслали письмові вимоги негайно стати на військовий облік усім чоловікам призовного віку.
Оскільки кремлівські «технологи» наразі вважають за неможливе оголосити масштабну хвилю мобілізації на росії, аби не погіршувати соціальний фон перед так званими «виборами путіна», чоловіче цивільне населення в окупації знову перебуває під хвилею тиску.
Під загрозою примусової мобілізації фактично перебувають усі чоловіки, віком від 18 до 65 років, а нерідко й 16-річні та 17-річні підлітки, яких москва так само заганяє до окупаційного війська.Re: ВІЙНА
ЗСУ отримали понад 37 000 відгуків на вакансії за два місяці, — Forbes про Рекрутинг в армію
П'ятірка найпопулярніших вакансій:
Бухгалтер - 67 відгуків на вакансію в середньому.
Діловод - 47.
Кухар - 22.
Розвідник - 17.
Оператор БПЛА - 12.
9:22 пп · 12 січ. 2024
https://x.com/LaraLar93023545/status/17 ... 60752?s=20
П'ятірка найпопулярніших вакансій:
Бухгалтер - 67 відгуків на вакансію в середньому.Діловод - 47.Кухар - 22.Розвідник - 17.Оператор БПЛА - 12.9:22 пп · 12 січ. 2024
https://x.com/LaraLar93023545/status/17 ... 60752?s=20
Re: ВІЙНА
Текст не мій, але дуже точний.
СпойлерРозкрити
Ми всі в однаковій дупі. Кожен без виключення в цій країні. І ми не матимемо ані нормального сну, ані майбутнього, ані сьогодення, поки не закінчиться війна ми з не виберемося з цієї дупи.
За десять років Збройні сили України мали бути центром реформ, оскільки майбутнє кожного без виключення в цій країні залежить лише від того як будуть розгортатися події на лінії фронту. Мали б, але так і не стали.
Неможливо бактерії перемогти іншими бактеріями. Для того аби нам перемогти армію озброєних бактерій, мало стати більш озброєними бактеріями. Потрібно стати антибіотиками. Стати розумнішими, краще організованими, навченими й швидкими.
Поки ми не змінимо найважливіші речі ми залишатимемося такою самою маленькою радянською армією.
▪︎ Професійний розвиток
В українській армії діє совєтська система двох паралельних вертикалей - звань і посад. Часто певна посада передбачає наявність певного звання або його присвоєння. Тобто потрапляючи на посаду людина розраховує на звання яке "прив'язано" до цієї посади або отримує його за той час який був проведений на службі.
Збочена система отримання звань призводить до того, що люди перестрибують з посади на посаду лише заради того, щоби отримати підвищення у званні. Одна і та сама людина може протягом одного року відповідати за логістику, бойову підготовку, ремонт техніки, облік пального, хоча насправді не вміє робити жодну з цих справ.
Таким чином армія ставить собі шах і мат, бо люди з меншим рівнем знань і навичок, керують тими, хто має більше і того й іншого.
Зірки на 'погонах' ростуть як гриби після дощу, не залежно від того чи має особа, яка їх отримує заслуги.
Світова практика інша. Так, припустимо, в американському війську офіцеру, який відправляється в зону бойових дій підвищують звання, але коли він повертається назад звання забирають, оскільки в тилу він не виконує тих обов'язків, які виконував на фронті.
В наших реаліях все відбувається навпаки. В тилу стають офіцерами, офіцери отримують нові й нові підвищення часто не маючи для цього ані досвіду, ані здібностей. Це не мотивація, це її протилежність. Мотивація має йти зсередини. Від того 'Чому я тут!', 'Що я хочу зробити, а не 'Дайте мені вище звання, а далі я перестрибну на іншу посаду'.
Жорстка колія традицій знищує прагнення до ініціативності та слабкої здатності до змін та використання нових практик. В армії досягає вершин не той, хто ініціативний і прагне розвитку, а той хто письменний, п'є не більше інших і миється хоч інколи. Прагнення редагувати зсередини вимагає екстраординарних зусиль і опір майже звідусіль.
Щоб перетворити поодинокі приклади ініціатив в усталену практику, потрібна нова парадигма мислення в армії. В якій бути воїном є найвищою честю, а не примусом. Бути частиною Збройних сил України має бути приводом для гордості та основою для престижу, а не покаранням. Служити мають найкращі з найкращих. Військовослужбовець на всіх рівнях має бути навчений та розвинений.
▪︎ Людський потенціал
На сьогодні армія має потужний інструмент для відбору кандидатів. Попри ризики і складнощі армія, як ніколи, може дозволити собі запропонувати таку фінансову мотивацію, якої не було раніше ані в державному секторі, ані в війську. Більшість з тих, хто зараз служить ніколи в житті не отримували зарплату такого рівня. Держава може запропонувати пільги, славу, кар'єрне зростання. Проте цей інструмент не використовується. Держава не проводить відбору, армія зараз майже не ставить вимог щодо профілю того, хто ці обов'язки виконує. Відсутній відбір персоналу і як наслідок випадкові люди потрапляють на випадкові посади.
Має бути вхідне оцінювання здібностей кандидатів на службу і підбір функціональних обовʼязків враховуючи сильні сторони кожного кандидата. Надалі відбуватися постійний професійний розвиток за цією спеціальністю і найбільш ефективне використання бійців враховуючи їх професійність.
На керівні посади потрапляють не ті хто кращий, розумніший, активніший, а ті хто більше часу провів в армії. Отримання чергового звання 'за вислугу часу' це депрофесіоналізація. Люди, які не брали участь в бойових діях, не мають військових досягнень, а просто існували в штабах підіймаються по сходах звань і посад. Вони були серед оточення інших таких самих, частиною паперового середовища. Виникає негативна селекція - найкращі йдуть з підрозділів, інші ж залишаються і займають керівні посади.
Посади в армії не мають бути прив'язані до звання, а звання до часу, яке провів військовий в армії. Більшість армійських командирів це навчені за радянськими стандартами офіцери. Це війна двох радянських армій. Маленька радянська армія воює проти великої радянської армії.
Коли ми кажемо про контрнаступ, який не виправдав очікування ми перш за все скаржимося на відсутність техніки та підтримки боєприпасів з боку партнерів. Але будь-яка військова операція це перш за все люди. Люди які її планують. Професійні, навчені командири. Топові посади української армії займають люди, які сформувалися в ранній після совковий період. Тоді українська зброя продавалася на світових тіньових ринках, а наші склади “вибухали” для приховування наслідків цього розпродажу. Не варто очікувати від людей, які росли в цьому середовищі проривних ідей. Вони гарні спеціалісти, але зовсім в іншій сфері - сфері заробляння грошей і отримання посад.
Ми вражені “м’ясними” штурмами російських військ, проте якщо придивитися уважніше, то там існує чітка ієрархізація персоналу. На ці штурми ідуть ті, кого їм не шкода. Їх практично не навчають, вони можуть виконувати лише базові команди на кшталт “вперед” і “назад”, їх не забезпечують практично нічим. Не варто витрачатися на військову одиницю, вартість життя якої близька до нуля. За ними рухаються більш навчені й підготовлені, але також не високої вартості солдати. І десь в глибині залишаються гарно озброєні, навчені й професійні. Їх бережуть і вони, прикриваючись дешевим витратним матеріалом, завдають нам найбільшої шкоди. Таку стратегію вони відточили й вдосконалили за останні майже два роки. Коли ми бачимо статистику втрат ворога, ми сприймаємо це як здобутки, не розуміючи, що насправді це їх цілеспрямована стратегія і ми завдали невеликої шкоди, яка не впливає на хід війни. Вони воюють не кількістю людей, а територіями. Людей ніхто не рахує. Півроку і сотні тисяч людей заради одного міста, це заплановані результати й вони їх досягли. Наш інформаційний простір наповнений наративами про тупість росіян, що викривлює сприйняття реальності. Ми сміємося над заявами про те, що ворог досяг своїх цілей. Насправді так і є. Крок за кроком вони досягають того, що запланували. Просто ми не реалістично оцінюємо їх досягнення.
Наша армія замість створення більш ефективної стратегії копіює російську, не маючи такої ж кількості людей, відправляє на позиції будь-кого від медиків до операторів дронів, аби лише тримати намальовану кимось на мапі, лінію оборони. Бо інакше доведеться прозвітувати “нагору” що позиції здані. А цього ніхто не хоче чути. Позиції потрібно тримати будь-якою ціною. Як правило ця ціна - життя найбільш вмотивованих і навчених бійців, які йдуть тримати посадки й села, розуміючи, що це дорога в один кінець, але не зробити цього вони не можуть, оскільки цінності за яким ми всі приходили у військо - це захист Батьківщини за будь-яких умов. До чого це призвело?
Копіювання чужої “м’ясної” стратегії, або іншими словами відсутність власної людино-ефективної стратегії призвело до того, що ці люди вже закінчилися. Найкращих, найвмотивованіших людей більше немає. Вони або загинули, або в тий чи інший спосіб, пішли з армії. Копіюванням ми перемоги не досягнемо.
Нам необхідні зміни парадигми свідомості. Командирами мають бути лідери, а не ті, хто довше провів в лавах ЗСУ. Краще тягнеться до кращого, тому лідери зберуть навколо себе команди. Лідери, здатні брати на себе відповідальність, вимагають до себе певного ставлення. Чітких правил гри, повноважень на прийняття рішень, ясних цілей та можливості зібрати команду. Без цього мінімуму вони не зможуть взяти відповідальність за результати. Тому мандат на самостійні рішення є обовʼязковою частиною ланцюга відповідальність-результат.
Не кожен зможе бути лідером, навіть якщо буде готовим до цього, тож не кожного можна зробити командиром.
▪︎ Економічна ефективність
Варто нарешті почати оцінювати який ефект приносять витрати на армію. Ціну рішення кожного командиру, кожного підрозділу. Від відділення або взводу до батальйону або бригади. Необхідно навчитися рахувати вартість всіх тих безглуздих рішень пострадянських командирів.
Метою має бути не економія коштів і якомога менше витрат, а економічна ефективність, тобто отримання максимального ефекту за витрачені кошти. Рішення кожного командиру, або його бездіяльність має оцінюватись з точки ефективності в тому числі економічного. Наскільки максимальним буде ефект від цих рішень.
Коли ми відходили з позицій в вже напівзруйнованому Бахмуті, ми перекачувались з підвалу в підвал в яких знаходили величезну кількість запасів. З часом я зрозумів, що в тих підвалах можна знайти все - від набоїв для АК до їжі, РПГ і гранат. Можна було не хвилюватися за те, що залишишся голодним і не буде чим відстрілюватися. І головна причина не в тому, що все це важко було вивезти, а в тому, що ніхто не планував скільки запасів необхідно. Не було злагодженої логістики та не було відчуття відповідальності за вартість кожного рішення.
Інший приклад - один з моїх попередніх підрозділів розформували. Бійці завмерли в очікуванні подальших вказівок командування, отримуючи зарплату. Командування не поспішало приймати будь-які рішення. Все відбувалося як в сповільненому кіно. Врешті решт наказ прийшов і сотні людей виявилися не потрібними. В розпал війни сотні людей виявилися непотрібними. Вони змушені були шукати собі місце служби. Весь процес тривав близько чотирьох місяців. Рішення командування бригади вартувало державі сотень тисяч гривень, через те, що ніхто не оцінював його діяльність з точки зору ефективності. Окрім того, вся техніка й обладнання, яке отримували бійці, залишилося на балансі частини, а самих бійців банально викинули за борт. Держава в обличчі армії черговий раз втратила довіру, відібравши собі все те, що завдяки підтримці волонтерів так довго і ретельно збирали бійці.
Окрема розмова про переміщення підрозділів в нікуди без певної мети. Це виправдано під час наступу, проте часто так відбувається при відході підрозділів на відновлення, поповнення або навчання. Переміщення відбувається хаотично на не підготовлені локації. Як наслідок багато обладнання втрачається, псується і стає не придатним до використання, оскільки його не має чим перевозити та немає де зберігати. Людям немає де жити. Доводиться з нуля організовувати побут сотень бійців, закуповувати засоби для приготування їжі, обігріву і логістику забезпечення. Натомість кожен підрозділ мав би мати свій хаб зі складськими приміщеннями для зберігання обладнання, логістичні ланцюги та умови для розміщення персоналу. Тоді не довелось би кожного разу перевозити абсолютно все майно, а зберігати його в хабі підрозділу, використовуючи лише те, що потрібно в цей момент.
Якби за такими параметрами діяли компанії в приватному секторі - вони б давно збанкрутували.
Сьогодні ЗСУ це про не ефективне використання ресурсів - людських, матеріальних, фінансових, часових.
Ключ до максимальної ефективності - планування. Ефективна робота потребує існування механізму зворотного звʼязку, якого наразі не існує взагалі. Принцип - я тут командир, я вирішую, а всі решта лише виконують - не ефективний. В критичних бойових ситуаціях жорстке виконання наказу необхідне. Але людина, яка віддає цей наказ має бути професіоналом. Запорукою успіху військової місії є планування. Наказ має підкріплюватися стратегією, розробленою командою, а стратегічні плани конкретними операційними завданнями з термінами виконання та відповідальними. Досягаєш – слава, шана та визнання. Не тягнеш – пониження у званні.
▪︎ Припинити імітувати
Не варто очікувати, що щось почне працювати, якщо перед цим, це не оформлено на папері юридично. Якщо люди, які відповідають за дотримання нормативної бази не здатні або не хочуть оформлювати юридично так, щоби це працювало, воно не запрацює в реальності. Те, що здається дрібницями, грою слів, насправді має принципове значення. Списання майна, посадові обов’язки, паперова рутина, це нормативно закладені камені через які перечепиться будь-яка ініціатива.
Наказ про ВЛК містить величезну кількість юридичних помилок, через які бійці не можуть отримати якісну допомогу, визнання державою поранень. Навіть не потрібно так глибоко занурюватися. Статут внутрішньої служби ЗСУ це радянський спадок, який містить юридично безграмотні норми. Так, наприклад там сказано, що військовослужбовець має повідомити про своє захворювання командира. Кашель, це не захворювання. Головний біль, високий тиск, нудота це все не захворювання. Це ознаки або симптоми. Але не захворювання. Захворювання - це діагноз. Його може встановити лікар. Тобто з юридичної точки зору військовослужбовцю немає про що повідомити, оскільки діагноз йому ніхто не встановив і в юридичній площині є підстави відмовити йому в наданні допомоги.
Ці, на перший погляд, дрібниці перетворюються в стіну з якою стикаються військовослужбовці в лікарнях. І це лише в медичній сфері. Те саме відбувається в інших. В Статуті є багато про ліжка і тумбочки, навіть є про онучі, але майже нічого про професіональний розвиток, цілеорієнтування і аналіз.
Сучасна українська армія - це численні паперові звіти, які не мають практичної цінності. І це в країні, де є 'Дія', а гроші один одному можна переслати з картки на картку, потрусивши телефони. Облік і списання майна, яке постійно знищується, потребує надзусиль. Відбувається імітування всього. Як наслідок ми отримуємо фейкову статистику і викривлені дані. Ті, хто веде облік в тилу, чіпляються за журнали, як за рятівне коло, оскільки в цьому бачать сенс свого існування. Система створює собі роботу, яку не можна не робити. Ті, хто повертаються з бойових завдань, мотивовані, але втомлені, обґрунтовано не сприймають старі підходи. Прірва між тими хто веде жорсткі бої та тими, хто веде облік в тилових службах забезпечення збільшується. Одні не розуміють інших.
Має відбутися диджиталізація всього - від обліку й автоматичного підрахунку до медичних даних і направлень.
Імітація і показуха створюють хибну спотворену картинку, яка не відповідає дійсності. В наратив про “Фортеця Бахмут” вірили всі, хто його чув окрім тих, хто там був. Місто не було фортецею. Не було зроблено нічого для того, щоби перетворити його на фортецю. Ані фортифікаційних укріплень, ані мінних полів. Ще коли лінія фронту була за 20 км до міста, навесні 2022 року було зрозуміло, що з такою тактикою місто не встоїть. Там були люди, які його боронили своїми життями. Проте суспільство чуло солодку історію про “фортецю”. Це була імітація, яку легко артикулювати і заспокоїти суспільство. Ми втратили Бахмут навесні 2023 року. Тихо, без повідомлень. Влада мовчить. Легенда про Бахмут додалася до легенд про ДАП, Саур-Могилу, Луганський аеропорт (який також в певний момент війни був наш) і інші. Скільки “котлів” влаштувала українська армія за 10 років війни? А скільки людей отримали офіцерські й на додаток, генеральські звання? Імітація - це те чим велика кількість командування займалася. Вони навчені цьому в совєтській армії.
▪︎ Нові правила гри та система цінностей
Армія це зріз суспільства. В період війни армія стає лідером в багатьох сферах від інформаційного поля до працевлаштування. Вона створює середовище в якому тривалий час перебувають люди. Система правил і цінностей дає можливість організувати навіть різних людей. Від того на яких цінностях буде побудована армія залежатиме, якими повернуться в повоєнне життя колишні військовослужбовці.
Прозорість при прийнятті рішень і розробки стратегій, орієнтація на результат, командна гра, планування – за кожним із цих слів стоять смисли, які здатні контролювати та координувати поведінку набагато краще інструментів репресій та страху. Культура управління низька, поширена стратегічна неясність. До цього додається відсутність оцінки ефективності.
Ясні правила гри – одна з головних умов, які ставлять найкращі лідери, розглядаючи для себе армію як простір для подвигу. Вони повинні бути прозорими та незмінними, вигравіюваними у граніті. Тоді можна очікувати на результат. Орієнтація на результат – випалює прокрастинацію та стимулює ініціативу, а чесність – виключає кулуарні призначення посередностей.
Проблема не лише в тому, що за 9 років війни ми не спромоглися змінити радянську спадщину. Проблема в тому, що за 9 років війни ми не спромоглися змінити людей які мали змінити радянську спадщину.
За десять років Збройні сили України мали бути центром реформ, оскільки майбутнє кожного без виключення в цій країні залежить лише від того як будуть розгортатися події на лінії фронту. Мали б, але так і не стали.
Неможливо бактерії перемогти іншими бактеріями. Для того аби нам перемогти армію озброєних бактерій, мало стати більш озброєними бактеріями. Потрібно стати антибіотиками. Стати розумнішими, краще організованими, навченими й швидкими.
Поки ми не змінимо найважливіші речі ми залишатимемося такою самою маленькою радянською армією.
▪︎ Професійний розвиток
В українській армії діє совєтська система двох паралельних вертикалей - звань і посад. Часто певна посада передбачає наявність певного звання або його присвоєння. Тобто потрапляючи на посаду людина розраховує на звання яке "прив'язано" до цієї посади або отримує його за той час який був проведений на службі.
Збочена система отримання звань призводить до того, що люди перестрибують з посади на посаду лише заради того, щоби отримати підвищення у званні. Одна і та сама людина може протягом одного року відповідати за логістику, бойову підготовку, ремонт техніки, облік пального, хоча насправді не вміє робити жодну з цих справ.
Таким чином армія ставить собі шах і мат, бо люди з меншим рівнем знань і навичок, керують тими, хто має більше і того й іншого.
Зірки на 'погонах' ростуть як гриби після дощу, не залежно від того чи має особа, яка їх отримує заслуги.
Світова практика інша. Так, припустимо, в американському війську офіцеру, який відправляється в зону бойових дій підвищують звання, але коли він повертається назад звання забирають, оскільки в тилу він не виконує тих обов'язків, які виконував на фронті.
В наших реаліях все відбувається навпаки. В тилу стають офіцерами, офіцери отримують нові й нові підвищення часто не маючи для цього ані досвіду, ані здібностей. Це не мотивація, це її протилежність. Мотивація має йти зсередини. Від того 'Чому я тут!', 'Що я хочу зробити, а не 'Дайте мені вище звання, а далі я перестрибну на іншу посаду'.
Жорстка колія традицій знищує прагнення до ініціативності та слабкої здатності до змін та використання нових практик. В армії досягає вершин не той, хто ініціативний і прагне розвитку, а той хто письменний, п'є не більше інших і миється хоч інколи. Прагнення редагувати зсередини вимагає екстраординарних зусиль і опір майже звідусіль.
Щоб перетворити поодинокі приклади ініціатив в усталену практику, потрібна нова парадигма мислення в армії. В якій бути воїном є найвищою честю, а не примусом. Бути частиною Збройних сил України має бути приводом для гордості та основою для престижу, а не покаранням. Служити мають найкращі з найкращих. Військовослужбовець на всіх рівнях має бути навчений та розвинений.
▪︎ Людський потенціал
На сьогодні армія має потужний інструмент для відбору кандидатів. Попри ризики і складнощі армія, як ніколи, може дозволити собі запропонувати таку фінансову мотивацію, якої не було раніше ані в державному секторі, ані в війську. Більшість з тих, хто зараз служить ніколи в житті не отримували зарплату такого рівня. Держава може запропонувати пільги, славу, кар'єрне зростання. Проте цей інструмент не використовується. Держава не проводить відбору, армія зараз майже не ставить вимог щодо профілю того, хто ці обов'язки виконує. Відсутній відбір персоналу і як наслідок випадкові люди потрапляють на випадкові посади.
Має бути вхідне оцінювання здібностей кандидатів на службу і підбір функціональних обовʼязків враховуючи сильні сторони кожного кандидата. Надалі відбуватися постійний професійний розвиток за цією спеціальністю і найбільш ефективне використання бійців враховуючи їх професійність.
На керівні посади потрапляють не ті хто кращий, розумніший, активніший, а ті хто більше часу провів в армії. Отримання чергового звання 'за вислугу часу' це депрофесіоналізація. Люди, які не брали участь в бойових діях, не мають військових досягнень, а просто існували в штабах підіймаються по сходах звань і посад. Вони були серед оточення інших таких самих, частиною паперового середовища. Виникає негативна селекція - найкращі йдуть з підрозділів, інші ж залишаються і займають керівні посади.
Посади в армії не мають бути прив'язані до звання, а звання до часу, яке провів військовий в армії. Більшість армійських командирів це навчені за радянськими стандартами офіцери. Це війна двох радянських армій. Маленька радянська армія воює проти великої радянської армії.
Коли ми кажемо про контрнаступ, який не виправдав очікування ми перш за все скаржимося на відсутність техніки та підтримки боєприпасів з боку партнерів. Але будь-яка військова операція це перш за все люди. Люди які її планують. Професійні, навчені командири. Топові посади української армії займають люди, які сформувалися в ранній після совковий період. Тоді українська зброя продавалася на світових тіньових ринках, а наші склади “вибухали” для приховування наслідків цього розпродажу. Не варто очікувати від людей, які росли в цьому середовищі проривних ідей. Вони гарні спеціалісти, але зовсім в іншій сфері - сфері заробляння грошей і отримання посад.
Ми вражені “м’ясними” штурмами російських військ, проте якщо придивитися уважніше, то там існує чітка ієрархізація персоналу. На ці штурми ідуть ті, кого їм не шкода. Їх практично не навчають, вони можуть виконувати лише базові команди на кшталт “вперед” і “назад”, їх не забезпечують практично нічим. Не варто витрачатися на військову одиницю, вартість життя якої близька до нуля. За ними рухаються більш навчені й підготовлені, але також не високої вартості солдати. І десь в глибині залишаються гарно озброєні, навчені й професійні. Їх бережуть і вони, прикриваючись дешевим витратним матеріалом, завдають нам найбільшої шкоди. Таку стратегію вони відточили й вдосконалили за останні майже два роки. Коли ми бачимо статистику втрат ворога, ми сприймаємо це як здобутки, не розуміючи, що насправді це їх цілеспрямована стратегія і ми завдали невеликої шкоди, яка не впливає на хід війни. Вони воюють не кількістю людей, а територіями. Людей ніхто не рахує. Півроку і сотні тисяч людей заради одного міста, це заплановані результати й вони їх досягли. Наш інформаційний простір наповнений наративами про тупість росіян, що викривлює сприйняття реальності. Ми сміємося над заявами про те, що ворог досяг своїх цілей. Насправді так і є. Крок за кроком вони досягають того, що запланували. Просто ми не реалістично оцінюємо їх досягнення.
Наша армія замість створення більш ефективної стратегії копіює російську, не маючи такої ж кількості людей, відправляє на позиції будь-кого від медиків до операторів дронів, аби лише тримати намальовану кимось на мапі, лінію оборони. Бо інакше доведеться прозвітувати “нагору” що позиції здані. А цього ніхто не хоче чути. Позиції потрібно тримати будь-якою ціною. Як правило ця ціна - життя найбільш вмотивованих і навчених бійців, які йдуть тримати посадки й села, розуміючи, що це дорога в один кінець, але не зробити цього вони не можуть, оскільки цінності за яким ми всі приходили у військо - це захист Батьківщини за будь-яких умов. До чого це призвело?
Копіювання чужої “м’ясної” стратегії, або іншими словами відсутність власної людино-ефективної стратегії призвело до того, що ці люди вже закінчилися. Найкращих, найвмотивованіших людей більше немає. Вони або загинули, або в тий чи інший спосіб, пішли з армії. Копіюванням ми перемоги не досягнемо.
Нам необхідні зміни парадигми свідомості. Командирами мають бути лідери, а не ті, хто довше провів в лавах ЗСУ. Краще тягнеться до кращого, тому лідери зберуть навколо себе команди. Лідери, здатні брати на себе відповідальність, вимагають до себе певного ставлення. Чітких правил гри, повноважень на прийняття рішень, ясних цілей та можливості зібрати команду. Без цього мінімуму вони не зможуть взяти відповідальність за результати. Тому мандат на самостійні рішення є обовʼязковою частиною ланцюга відповідальність-результат.
Не кожен зможе бути лідером, навіть якщо буде готовим до цього, тож не кожного можна зробити командиром.
▪︎ Економічна ефективність
Варто нарешті почати оцінювати який ефект приносять витрати на армію. Ціну рішення кожного командиру, кожного підрозділу. Від відділення або взводу до батальйону або бригади. Необхідно навчитися рахувати вартість всіх тих безглуздих рішень пострадянських командирів.
Метою має бути не економія коштів і якомога менше витрат, а економічна ефективність, тобто отримання максимального ефекту за витрачені кошти. Рішення кожного командиру, або його бездіяльність має оцінюватись з точки ефективності в тому числі економічного. Наскільки максимальним буде ефект від цих рішень.
Коли ми відходили з позицій в вже напівзруйнованому Бахмуті, ми перекачувались з підвалу в підвал в яких знаходили величезну кількість запасів. З часом я зрозумів, що в тих підвалах можна знайти все - від набоїв для АК до їжі, РПГ і гранат. Можна було не хвилюватися за те, що залишишся голодним і не буде чим відстрілюватися. І головна причина не в тому, що все це важко було вивезти, а в тому, що ніхто не планував скільки запасів необхідно. Не було злагодженої логістики та не було відчуття відповідальності за вартість кожного рішення.
Інший приклад - один з моїх попередніх підрозділів розформували. Бійці завмерли в очікуванні подальших вказівок командування, отримуючи зарплату. Командування не поспішало приймати будь-які рішення. Все відбувалося як в сповільненому кіно. Врешті решт наказ прийшов і сотні людей виявилися не потрібними. В розпал війни сотні людей виявилися непотрібними. Вони змушені були шукати собі місце служби. Весь процес тривав близько чотирьох місяців. Рішення командування бригади вартувало державі сотень тисяч гривень, через те, що ніхто не оцінював його діяльність з точки зору ефективності. Окрім того, вся техніка й обладнання, яке отримували бійці, залишилося на балансі частини, а самих бійців банально викинули за борт. Держава в обличчі армії черговий раз втратила довіру, відібравши собі все те, що завдяки підтримці волонтерів так довго і ретельно збирали бійці.
Окрема розмова про переміщення підрозділів в нікуди без певної мети. Це виправдано під час наступу, проте часто так відбувається при відході підрозділів на відновлення, поповнення або навчання. Переміщення відбувається хаотично на не підготовлені локації. Як наслідок багато обладнання втрачається, псується і стає не придатним до використання, оскільки його не має чим перевозити та немає де зберігати. Людям немає де жити. Доводиться з нуля організовувати побут сотень бійців, закуповувати засоби для приготування їжі, обігріву і логістику забезпечення. Натомість кожен підрозділ мав би мати свій хаб зі складськими приміщеннями для зберігання обладнання, логістичні ланцюги та умови для розміщення персоналу. Тоді не довелось би кожного разу перевозити абсолютно все майно, а зберігати його в хабі підрозділу, використовуючи лише те, що потрібно в цей момент.
Якби за такими параметрами діяли компанії в приватному секторі - вони б давно збанкрутували.
Сьогодні ЗСУ це про не ефективне використання ресурсів - людських, матеріальних, фінансових, часових.
Ключ до максимальної ефективності - планування. Ефективна робота потребує існування механізму зворотного звʼязку, якого наразі не існує взагалі. Принцип - я тут командир, я вирішую, а всі решта лише виконують - не ефективний. В критичних бойових ситуаціях жорстке виконання наказу необхідне. Але людина, яка віддає цей наказ має бути професіоналом. Запорукою успіху військової місії є планування. Наказ має підкріплюватися стратегією, розробленою командою, а стратегічні плани конкретними операційними завданнями з термінами виконання та відповідальними. Досягаєш – слава, шана та визнання. Не тягнеш – пониження у званні.
▪︎ Припинити імітувати
Не варто очікувати, що щось почне працювати, якщо перед цим, це не оформлено на папері юридично. Якщо люди, які відповідають за дотримання нормативної бази не здатні або не хочуть оформлювати юридично так, щоби це працювало, воно не запрацює в реальності. Те, що здається дрібницями, грою слів, насправді має принципове значення. Списання майна, посадові обов’язки, паперова рутина, це нормативно закладені камені через які перечепиться будь-яка ініціатива.
Наказ про ВЛК містить величезну кількість юридичних помилок, через які бійці не можуть отримати якісну допомогу, визнання державою поранень. Навіть не потрібно так глибоко занурюватися. Статут внутрішньої служби ЗСУ це радянський спадок, який містить юридично безграмотні норми. Так, наприклад там сказано, що військовослужбовець має повідомити про своє захворювання командира. Кашель, це не захворювання. Головний біль, високий тиск, нудота це все не захворювання. Це ознаки або симптоми. Але не захворювання. Захворювання - це діагноз. Його може встановити лікар. Тобто з юридичної точки зору військовослужбовцю немає про що повідомити, оскільки діагноз йому ніхто не встановив і в юридичній площині є підстави відмовити йому в наданні допомоги.
Ці, на перший погляд, дрібниці перетворюються в стіну з якою стикаються військовослужбовці в лікарнях. І це лише в медичній сфері. Те саме відбувається в інших. В Статуті є багато про ліжка і тумбочки, навіть є про онучі, але майже нічого про професіональний розвиток, цілеорієнтування і аналіз.
Сучасна українська армія - це численні паперові звіти, які не мають практичної цінності. І це в країні, де є 'Дія', а гроші один одному можна переслати з картки на картку, потрусивши телефони. Облік і списання майна, яке постійно знищується, потребує надзусиль. Відбувається імітування всього. Як наслідок ми отримуємо фейкову статистику і викривлені дані. Ті, хто веде облік в тилу, чіпляються за журнали, як за рятівне коло, оскільки в цьому бачать сенс свого існування. Система створює собі роботу, яку не можна не робити. Ті, хто повертаються з бойових завдань, мотивовані, але втомлені, обґрунтовано не сприймають старі підходи. Прірва між тими хто веде жорсткі бої та тими, хто веде облік в тилових службах забезпечення збільшується. Одні не розуміють інших.
Має відбутися диджиталізація всього - від обліку й автоматичного підрахунку до медичних даних і направлень.
Імітація і показуха створюють хибну спотворену картинку, яка не відповідає дійсності. В наратив про “Фортеця Бахмут” вірили всі, хто його чув окрім тих, хто там був. Місто не було фортецею. Не було зроблено нічого для того, щоби перетворити його на фортецю. Ані фортифікаційних укріплень, ані мінних полів. Ще коли лінія фронту була за 20 км до міста, навесні 2022 року було зрозуміло, що з такою тактикою місто не встоїть. Там були люди, які його боронили своїми життями. Проте суспільство чуло солодку історію про “фортецю”. Це була імітація, яку легко артикулювати і заспокоїти суспільство. Ми втратили Бахмут навесні 2023 року. Тихо, без повідомлень. Влада мовчить. Легенда про Бахмут додалася до легенд про ДАП, Саур-Могилу, Луганський аеропорт (який також в певний момент війни був наш) і інші. Скільки “котлів” влаштувала українська армія за 10 років війни? А скільки людей отримали офіцерські й на додаток, генеральські звання? Імітація - це те чим велика кількість командування займалася. Вони навчені цьому в совєтській армії.
▪︎ Нові правила гри та система цінностей
Армія це зріз суспільства. В період війни армія стає лідером в багатьох сферах від інформаційного поля до працевлаштування. Вона створює середовище в якому тривалий час перебувають люди. Система правил і цінностей дає можливість організувати навіть різних людей. Від того на яких цінностях буде побудована армія залежатиме, якими повернуться в повоєнне життя колишні військовослужбовці.
Прозорість при прийнятті рішень і розробки стратегій, орієнтація на результат, командна гра, планування – за кожним із цих слів стоять смисли, які здатні контролювати та координувати поведінку набагато краще інструментів репресій та страху. Культура управління низька, поширена стратегічна неясність. До цього додається відсутність оцінки ефективності.
Ясні правила гри – одна з головних умов, які ставлять найкращі лідери, розглядаючи для себе армію як простір для подвигу. Вони повинні бути прозорими та незмінними, вигравіюваними у граніті. Тоді можна очікувати на результат. Орієнтація на результат – випалює прокрастинацію та стимулює ініціативу, а чесність – виключає кулуарні призначення посередностей.
Проблема не лише в тому, що за 9 років війни ми не спромоглися змінити радянську спадщину. Проблема в тому, що за 9 років війни ми не спромоглися змінити людей які мали змінити радянську спадщину.
Re: ВІЙНА
а хто це писав? по моїм це все теж точно.Mack Mack писав: ↑ Текст не мій, але дуже точний.СпойлерРозкритиМи всі в однаковій дупі. Кожен без виключення в цій країні. І ми не матимемо ані нормального сну, ані майбутнього, ані сьогодення, поки не закінчиться війна ми з не виберемося з цієї дупи.
За десять років Збройні сили України мали бути центром реформ, оскільки майбутнє кожного без виключення в цій країні залежить лише від того як будуть розгортатися події на лінії фронту. Мали б, але так і не стали.
Неможливо бактерії перемогти іншими бактеріями. Для того аби нам перемогти армію озброєних бактерій, мало стати більш озброєними бактеріями. Потрібно стати антибіотиками. Стати розумнішими, краще організованими, навченими й швидкими.
Поки ми не змінимо найважливіші речі ми залишатимемося такою самою маленькою радянською армією.
▪︎ Професійний розвиток
В українській армії діє совєтська система двох паралельних вертикалей - звань і посад. Часто певна посада передбачає наявність певного звання або його присвоєння. Тобто потрапляючи на посаду людина розраховує на звання яке "прив'язано" до цієї посади або отримує його за той час який був проведений на службі.
Збочена система отримання звань призводить до того, що люди перестрибують з посади на посаду лише заради того, щоби отримати підвищення у званні. Одна і та сама людина може протягом одного року відповідати за логістику, бойову підготовку, ремонт техніки, облік пального, хоча насправді не вміє робити жодну з цих справ.
Таким чином армія ставить собі шах і мат, бо люди з меншим рівнем знань і навичок, керують тими, хто має більше і того й іншого.
Зірки на 'погонах' ростуть як гриби після дощу, не залежно від того чи має особа, яка їх отримує заслуги.
Світова практика інша. Так, припустимо, в американському війську офіцеру, який відправляється в зону бойових дій підвищують звання, але коли він повертається назад звання забирають, оскільки в тилу він не виконує тих обов'язків, які виконував на фронті.
В наших реаліях все відбувається навпаки. В тилу стають офіцерами, офіцери отримують нові й нові підвищення часто не маючи для цього ані досвіду, ані здібностей. Це не мотивація, це її протилежність. Мотивація має йти зсередини. Від того 'Чому я тут!', 'Що я хочу зробити, а не 'Дайте мені вище звання, а далі я перестрибну на іншу посаду'.
Жорстка колія традицій знищує прагнення до ініціативності та слабкої здатності до змін та використання нових практик. В армії досягає вершин не той, хто ініціативний і прагне розвитку, а той хто письменний, п'є не більше інших і миється хоч інколи. Прагнення редагувати зсередини вимагає екстраординарних зусиль і опір майже звідусіль.
Щоб перетворити поодинокі приклади ініціатив в усталену практику, потрібна нова парадигма мислення в армії. В якій бути воїном є найвищою честю, а не примусом. Бути частиною Збройних сил України має бути приводом для гордості та основою для престижу, а не покаранням. Служити мають найкращі з найкращих. Військовослужбовець на всіх рівнях має бути навчений та розвинений.
▪︎ Людський потенціал
На сьогодні армія має потужний інструмент для відбору кандидатів. Попри ризики і складнощі армія, як ніколи, може дозволити собі запропонувати таку фінансову мотивацію, якої не було раніше ані в державному секторі, ані в війську. Більшість з тих, хто зараз служить ніколи в житті не отримували зарплату такого рівня. Держава може запропонувати пільги, славу, кар'єрне зростання. Проте цей інструмент не використовується. Держава не проводить відбору, армія зараз майже не ставить вимог щодо профілю того, хто ці обов'язки виконує. Відсутній відбір персоналу і як наслідок випадкові люди потрапляють на випадкові посади.
Має бути вхідне оцінювання здібностей кандидатів на службу і підбір функціональних обовʼязків враховуючи сильні сторони кожного кандидата. Надалі відбуватися постійний професійний розвиток за цією спеціальністю і найбільш ефективне використання бійців враховуючи їх професійність.
На керівні посади потрапляють не ті хто кращий, розумніший, активніший, а ті хто більше часу провів в армії. Отримання чергового звання 'за вислугу часу' це депрофесіоналізація. Люди, які не брали участь в бойових діях, не мають військових досягнень, а просто існували в штабах підіймаються по сходах звань і посад. Вони були серед оточення інших таких самих, частиною паперового середовища. Виникає негативна селекція - найкращі йдуть з підрозділів, інші ж залишаються і займають керівні посади.
Посади в армії не мають бути прив'язані до звання, а звання до часу, яке провів військовий в армії. Більшість армійських командирів це навчені за радянськими стандартами офіцери. Це війна двох радянських армій. Маленька радянська армія воює проти великої радянської армії.
Коли ми кажемо про контрнаступ, який не виправдав очікування ми перш за все скаржимося на відсутність техніки та підтримки боєприпасів з боку партнерів. Але будь-яка військова операція це перш за все люди. Люди які її планують. Професійні, навчені командири. Топові посади української армії займають люди, які сформувалися в ранній після совковий період. Тоді українська зброя продавалася на світових тіньових ринках, а наші склади “вибухали” для приховування наслідків цього розпродажу. Не варто очікувати від людей, які росли в цьому середовищі проривних ідей. Вони гарні спеціалісти, але зовсім в іншій сфері - сфері заробляння грошей і отримання посад.
Ми вражені “м’ясними” штурмами російських військ, проте якщо придивитися уважніше, то там існує чітка ієрархізація персоналу. На ці штурми ідуть ті, кого їм не шкода. Їх практично не навчають, вони можуть виконувати лише базові команди на кшталт “вперед” і “назад”, їх не забезпечують практично нічим. Не варто витрачатися на військову одиницю, вартість життя якої близька до нуля. За ними рухаються більш навчені й підготовлені, але також не високої вартості солдати. І десь в глибині залишаються гарно озброєні, навчені й професійні. Їх бережуть і вони, прикриваючись дешевим витратним матеріалом, завдають нам найбільшої шкоди. Таку стратегію вони відточили й вдосконалили за останні майже два роки. Коли ми бачимо статистику втрат ворога, ми сприймаємо це як здобутки, не розуміючи, що насправді це їх цілеспрямована стратегія і ми завдали невеликої шкоди, яка не впливає на хід війни. Вони воюють не кількістю людей, а територіями. Людей ніхто не рахує. Півроку і сотні тисяч людей заради одного міста, це заплановані результати й вони їх досягли. Наш інформаційний простір наповнений наративами про тупість росіян, що викривлює сприйняття реальності. Ми сміємося над заявами про те, що ворог досяг своїх цілей. Насправді так і є. Крок за кроком вони досягають того, що запланували. Просто ми не реалістично оцінюємо їх досягнення.
Наша армія замість створення більш ефективної стратегії копіює російську, не маючи такої ж кількості людей, відправляє на позиції будь-кого від медиків до операторів дронів, аби лише тримати намальовану кимось на мапі, лінію оборони. Бо інакше доведеться прозвітувати “нагору” що позиції здані. А цього ніхто не хоче чути. Позиції потрібно тримати будь-якою ціною. Як правило ця ціна - життя найбільш вмотивованих і навчених бійців, які йдуть тримати посадки й села, розуміючи, що це дорога в один кінець, але не зробити цього вони не можуть, оскільки цінності за яким ми всі приходили у військо - це захист Батьківщини за будь-яких умов. До чого це призвело?
Копіювання чужої “м’ясної” стратегії, або іншими словами відсутність власної людино-ефективної стратегії призвело до того, що ці люди вже закінчилися. Найкращих, найвмотивованіших людей більше немає. Вони або загинули, або в тий чи інший спосіб, пішли з армії. Копіюванням ми перемоги не досягнемо.
Нам необхідні зміни парадигми свідомості. Командирами мають бути лідери, а не ті, хто довше провів в лавах ЗСУ. Краще тягнеться до кращого, тому лідери зберуть навколо себе команди. Лідери, здатні брати на себе відповідальність, вимагають до себе певного ставлення. Чітких правил гри, повноважень на прийняття рішень, ясних цілей та можливості зібрати команду. Без цього мінімуму вони не зможуть взяти відповідальність за результати. Тому мандат на самостійні рішення є обовʼязковою частиною ланцюга відповідальність-результат.
Не кожен зможе бути лідером, навіть якщо буде готовим до цього, тож не кожного можна зробити командиром.
▪︎ Економічна ефективність
Варто нарешті почати оцінювати який ефект приносять витрати на армію. Ціну рішення кожного командиру, кожного підрозділу. Від відділення або взводу до батальйону або бригади. Необхідно навчитися рахувати вартість всіх тих безглуздих рішень пострадянських командирів.
Метою має бути не економія коштів і якомога менше витрат, а економічна ефективність, тобто отримання максимального ефекту за витрачені кошти. Рішення кожного командиру, або його бездіяльність має оцінюватись з точки ефективності в тому числі економічного. Наскільки максимальним буде ефект від цих рішень.
Коли ми відходили з позицій в вже напівзруйнованому Бахмуті, ми перекачувались з підвалу в підвал в яких знаходили величезну кількість запасів. З часом я зрозумів, що в тих підвалах можна знайти все - від набоїв для АК до їжі, РПГ і гранат. Можна було не хвилюватися за те, що залишишся голодним і не буде чим відстрілюватися. І головна причина не в тому, що все це важко було вивезти, а в тому, що ніхто не планував скільки запасів необхідно. Не було злагодженої логістики та не було відчуття відповідальності за вартість кожного рішення.
Інший приклад - один з моїх попередніх підрозділів розформували. Бійці завмерли в очікуванні подальших вказівок командування, отримуючи зарплату. Командування не поспішало приймати будь-які рішення. Все відбувалося як в сповільненому кіно. Врешті решт наказ прийшов і сотні людей виявилися не потрібними. В розпал війни сотні людей виявилися непотрібними. Вони змушені були шукати собі місце служби. Весь процес тривав близько чотирьох місяців. Рішення командування бригади вартувало державі сотень тисяч гривень, через те, що ніхто не оцінював його діяльність з точки зору ефективності. Окрім того, вся техніка й обладнання, яке отримували бійці, залишилося на балансі частини, а самих бійців банально викинули за борт. Держава в обличчі армії черговий раз втратила довіру, відібравши собі все те, що завдяки підтримці волонтерів так довго і ретельно збирали бійці.
Окрема розмова про переміщення підрозділів в нікуди без певної мети. Це виправдано під час наступу, проте часто так відбувається при відході підрозділів на відновлення, поповнення або навчання. Переміщення відбувається хаотично на не підготовлені локації. Як наслідок багато обладнання втрачається, псується і стає не придатним до використання, оскільки його не має чим перевозити та немає де зберігати. Людям немає де жити. Доводиться з нуля організовувати побут сотень бійців, закуповувати засоби для приготування їжі, обігріву і логістику забезпечення. Натомість кожен підрозділ мав би мати свій хаб зі складськими приміщеннями для зберігання обладнання, логістичні ланцюги та умови для розміщення персоналу. Тоді не довелось би кожного разу перевозити абсолютно все майно, а зберігати його в хабі підрозділу, використовуючи лише те, що потрібно в цей момент.
Якби за такими параметрами діяли компанії в приватному секторі - вони б давно збанкрутували.
Сьогодні ЗСУ це про не ефективне використання ресурсів - людських, матеріальних, фінансових, часових.
Ключ до максимальної ефективності - планування. Ефективна робота потребує існування механізму зворотного звʼязку, якого наразі не існує взагалі. Принцип - я тут командир, я вирішую, а всі решта лише виконують - не ефективний. В критичних бойових ситуаціях жорстке виконання наказу необхідне. Але людина, яка віддає цей наказ має бути професіоналом. Запорукою успіху військової місії є планування. Наказ має підкріплюватися стратегією, розробленою командою, а стратегічні плани конкретними операційними завданнями з термінами виконання та відповідальними. Досягаєш – слава, шана та визнання. Не тягнеш – пониження у званні.
▪︎ Припинити імітувати
Не варто очікувати, що щось почне працювати, якщо перед цим, це не оформлено на папері юридично. Якщо люди, які відповідають за дотримання нормативної бази не здатні або не хочуть оформлювати юридично так, щоби це працювало, воно не запрацює в реальності. Те, що здається дрібницями, грою слів, насправді має принципове значення. Списання майна, посадові обов’язки, паперова рутина, це нормативно закладені камені через які перечепиться будь-яка ініціатива.
Наказ про ВЛК містить величезну кількість юридичних помилок, через які бійці не можуть отримати якісну допомогу, визнання державою поранень. Навіть не потрібно так глибоко занурюватися. Статут внутрішньої служби ЗСУ це радянський спадок, який містить юридично безграмотні норми. Так, наприклад там сказано, що військовослужбовець має повідомити про своє захворювання командира. Кашель, це не захворювання. Головний біль, високий тиск, нудота це все не захворювання. Це ознаки або симптоми. Але не захворювання. Захворювання - це діагноз. Його може встановити лікар. Тобто з юридичної точки зору військовослужбовцю немає про що повідомити, оскільки діагноз йому ніхто не встановив і в юридичній площині є підстави відмовити йому в наданні допомоги.
Ці, на перший погляд, дрібниці перетворюються в стіну з якою стикаються військовослужбовці в лікарнях. І це лише в медичній сфері. Те саме відбувається в інших. В Статуті є багато про ліжка і тумбочки, навіть є про онучі, але майже нічого про професіональний розвиток, цілеорієнтування і аналіз.
Сучасна українська армія - це численні паперові звіти, які не мають практичної цінності. І це в країні, де є 'Дія', а гроші один одному можна переслати з картки на картку, потрусивши телефони. Облік і списання майна, яке постійно знищується, потребує надзусиль. Відбувається імітування всього. Як наслідок ми отримуємо фейкову статистику і викривлені дані. Ті, хто веде облік в тилу, чіпляються за журнали, як за рятівне коло, оскільки в цьому бачать сенс свого існування. Система створює собі роботу, яку не можна не робити. Ті, хто повертаються з бойових завдань, мотивовані, але втомлені, обґрунтовано не сприймають старі підходи. Прірва між тими хто веде жорсткі бої та тими, хто веде облік в тилових службах забезпечення збільшується. Одні не розуміють інших.
Має відбутися диджиталізація всього - від обліку й автоматичного підрахунку до медичних даних і направлень.
Імітація і показуха створюють хибну спотворену картинку, яка не відповідає дійсності. В наратив про “Фортеця Бахмут” вірили всі, хто його чув окрім тих, хто там був. Місто не було фортецею. Не було зроблено нічого для того, щоби перетворити його на фортецю. Ані фортифікаційних укріплень, ані мінних полів. Ще коли лінія фронту була за 20 км до міста, навесні 2022 року було зрозуміло, що з такою тактикою місто не встоїть. Там були люди, які його боронили своїми життями. Проте суспільство чуло солодку історію про “фортецю”. Це була імітація, яку легко артикулювати і заспокоїти суспільство. Ми втратили Бахмут навесні 2023 року. Тихо, без повідомлень. Влада мовчить. Легенда про Бахмут додалася до легенд про ДАП, Саур-Могилу, Луганський аеропорт (який також в певний момент війни був наш) і інші. Скільки “котлів” влаштувала українська армія за 10 років війни? А скільки людей отримали офіцерські й на додаток, генеральські звання? Імітація - це те чим велика кількість командування займалася. Вони навчені цьому в совєтській армії.
▪︎ Нові правила гри та система цінностей
Армія це зріз суспільства. В період війни армія стає лідером в багатьох сферах від інформаційного поля до працевлаштування. Вона створює середовище в якому тривалий час перебувають люди. Система правил і цінностей дає можливість організувати навіть різних людей. Від того на яких цінностях буде побудована армія залежатиме, якими повернуться в повоєнне життя колишні військовослужбовці.
Прозорість при прийнятті рішень і розробки стратегій, орієнтація на результат, командна гра, планування – за кожним із цих слів стоять смисли, які здатні контролювати та координувати поведінку набагато краще інструментів репресій та страху. Культура управління низька, поширена стратегічна неясність. До цього додається відсутність оцінки ефективності.
Ясні правила гри – одна з головних умов, які ставлять найкращі лідери, розглядаючи для себе армію як простір для подвигу. Вони повинні бути прозорими та незмінними, вигравіюваними у граніті. Тоді можна очікувати на результат. Орієнтація на результат – випалює прокрастинацію та стимулює ініціативу, а чесність – виключає кулуарні призначення посередностей.
Проблема не лише в тому, що за 9 років війни ми не спромоглися змінити радянську спадщину. Проблема в тому, що за 9 років війни ми не спромоглися змінити людей які мали змінити радянську спадщину.
Дякувати не знаю кому, але мої пішли в ЗСУ підготовлені.
У одного були терки з командиром , але недовго,бо чи зверху побачили що не той,змінили, зараз класний командир. А другий одразу попав в хорошу бригаду.
Для солдата головне,щоб командир дбав про них, тоді вони "гори свернут" за нього.Мабуть моїм повезло.
Re: ВІЙНА
@IamKrus
Президент з командою у Роботине.
Передові позиції.
Доїхати туди вже ризик.
Знаходитись там ще більший.
Там важко нашим воїнам, але і важливо їх підтримувати там де їм найбільш важко.
2:36 пп · 4 лют. 2024
https://x.com/IamKrus/status/1754121628017893548?s=20
Президент з командою у Роботине.
Передові позиції.
Доїхати туди вже ризик.
Знаходитись там ще більший.
Там важко нашим воїнам, але і важливо їх підтримувати там де їм найбільш важко.
2:36 пп · 4 лют. 2024
https://x.com/IamKrus/status/1754121628017893548?s=20
Re: ВІЙНА
Alexander Kovalenko
@zloy_odessit
Наступление на Авдеевку обернулось для армии России катастрофой
Маленький городок под Донецком четыре месяца штурмовали превосходящие силы российских оккупационных войск. Остервенение и жажда захватить Авдеевку, бывшую с 2014 года у россиян костью в глотке, а также желание Путина показать некую "эпическую" победу привели к тому, что в укрепрайон, превратившийся для РОВ (российских оккупационных войск) в мясорубку, были брошены десятки тысяч россиян и тысячи единиц техники. И уже можно утверждать, что эта кампания оккупационной армии стала самой крупной и самой провальной – с учетом протяженности фронта наступления, размера города и уровня его важности.
Почему отличаются цифры
Говорить о потерях российских оккупационных войск в районе Авдеевки сложно. Сложно, поскольку их учет имеет несколько категорий, а именно верифицированную (подтвержденную документально – фото/видео) категорию и неверифицированную (оперативные данные с поля боя, не всегда подтверждаемые документально).
Есть еще самая сложная по оценке категория – неподтвержденных данных. Один пример. Это когда известно, что на поле боя был подбит танк, в котором сгорел экипаж, то есть – 3-4 человека потерь в зависимости от типа танка. Но известно, что на танке был десант с верифицированными потерями еще трех человек. При этом троим удалось уйти, один из которых был ранен – лишился ног. Согласно неподтвержденным данным, раненый умер, не доехав до госпиталя.
Это касается и техники, которая, например, собирается в тыловой зоне, но в ангар прилетает что-то очень взрывоопасное – и это все взлетает в воздух. Что именно? Сколько? Верифицировано два горящих грузовика рядом с ангаром, по данным военных уничтожено шесть единиц техники, но известно еще, что в ангаре находилось 12 единиц и, по непроверенным данным, все они уничтожены.
Это долгое вступление было нужно для того, чтобы пояснить в деталях, насколько могут отличаться цифры по одному и тому же плацдарму в зависимости от оперирования категориями подсчета. Теперь же о самих потерях россиян за четыре месяца наступления на Авдеевку.
Потери личного состава
Для наступления на Авдеевку российские оккупационные войска сконцентрировали следующие силы и средства:
подразделения 2-й ОВА – 15-я, 21-я, 30-я ОМСБр;
подразделения 41-й ОВА – 55-я, 74-я ОМСБр;
подразделения 90-й ТД – 239-й ТП;
ОДШБ "Ветераны";
подразделения практически всего 1 АК – 1-й, 114-й, 132-й ОМСБр и т.д.
А также: 10-й ОТБ, 1141-й, 1487-й МСП ТрВ и т.д.
Суммарно группировка российских оккупационных войск, сконцентрированная в направлении Авдеевки, достигала 40 тысяч, а также росла по мере неудач в наступлении, увеличиваясь за счет стягивания сил с других плацдармов.
Только по самым скромным оценкам, суммарная цифра потерь РОВ за четыре месяца превысила 15 тыс. убитыми.
Потери по технике
В этой категории я постарался учитывать в основном верифицированные уничтоженные и поврежденные единицы. Но, как уже известно, верифицированная информация зачастую неполная и потерь в реальности больше. А потому это лишь приблизительный показатель того, что потеряли РОВ за четыре месяца наступления.
Также отмечу, что анализ потерь был разбит по населенным пунктам, селам, а не сконцентрирован только на Авдеевке.
В направлении Авдеевки – 62 единицы.
В районе села Водяное – 126 единиц.
В направлении Северного – 8 единиц.
В районе Степового – 64 единицы.
В районе Красногоровки – 130 единиц...
Продолжение читайте тут
https://x.com/zloy_odessit/status/17573 ... 79059?s=20
@zloy_odessit
Наступление на Авдеевку обернулось для армии России катастрофой
Маленький городок под Донецком четыре месяца штурмовали превосходящие силы российских оккупационных войск. Остервенение и жажда захватить Авдеевку, бывшую с 2014 года у россиян костью в глотке, а также желание Путина показать некую "эпическую" победу привели к тому, что в укрепрайон, превратившийся для РОВ (российских оккупационных войск) в мясорубку, были брошены десятки тысяч россиян и тысячи единиц техники. И уже можно утверждать, что эта кампания оккупационной армии стала самой крупной и самой провальной – с учетом протяженности фронта наступления, размера города и уровня его важности.
Почему отличаются цифры
Говорить о потерях российских оккупационных войск в районе Авдеевки сложно. Сложно, поскольку их учет имеет несколько категорий, а именно верифицированную (подтвержденную документально – фото/видео) категорию и неверифицированную (оперативные данные с поля боя, не всегда подтверждаемые документально).
Есть еще самая сложная по оценке категория – неподтвержденных данных. Один пример. Это когда известно, что на поле боя был подбит танк, в котором сгорел экипаж, то есть – 3-4 человека потерь в зависимости от типа танка. Но известно, что на танке был десант с верифицированными потерями еще трех человек. При этом троим удалось уйти, один из которых был ранен – лишился ног. Согласно неподтвержденным данным, раненый умер, не доехав до госпиталя.
Это касается и техники, которая, например, собирается в тыловой зоне, но в ангар прилетает что-то очень взрывоопасное – и это все взлетает в воздух. Что именно? Сколько? Верифицировано два горящих грузовика рядом с ангаром, по данным военных уничтожено шесть единиц техники, но известно еще, что в ангаре находилось 12 единиц и, по непроверенным данным, все они уничтожены.
Это долгое вступление было нужно для того, чтобы пояснить в деталях, насколько могут отличаться цифры по одному и тому же плацдарму в зависимости от оперирования категориями подсчета. Теперь же о самих потерях россиян за четыре месяца наступления на Авдеевку.
Потери личного состава
Для наступления на Авдеевку российские оккупационные войска сконцентрировали следующие силы и средства:
подразделения 2-й ОВА – 15-я, 21-я, 30-я ОМСБр;
подразделения 41-й ОВА – 55-я, 74-я ОМСБр;
подразделения 90-й ТД – 239-й ТП;
ОДШБ "Ветераны";
подразделения практически всего 1 АК – 1-й, 114-й, 132-й ОМСБр и т.д.
А также: 10-й ОТБ, 1141-й, 1487-й МСП ТрВ и т.д.
Суммарно группировка российских оккупационных войск, сконцентрированная в направлении Авдеевки, достигала 40 тысяч, а также росла по мере неудач в наступлении, увеличиваясь за счет стягивания сил с других плацдармов.
Только по самым скромным оценкам, суммарная цифра потерь РОВ за четыре месяца превысила 15 тыс. убитыми.
Потери по технике
В этой категории я постарался учитывать в основном верифицированные уничтоженные и поврежденные единицы. Но, как уже известно, верифицированная информация зачастую неполная и потерь в реальности больше. А потому это лишь приблизительный показатель того, что потеряли РОВ за четыре месяца наступления.
Также отмечу, что анализ потерь был разбит по населенным пунктам, селам, а не сконцентрирован только на Авдеевке.
В направлении Авдеевки – 62 единицы.
В районе села Водяное – 126 единиц.
В направлении Северного – 8 единиц.
В районе Степового – 64 единицы.
В районе Красногоровки – 130 единиц...
Продолжение читайте тут
https://x.com/zloy_odessit/status/17573 ... 79059?s=20