Повідомлення
antik » 05 квітня 2024, 11:44
Что было однажды то может быть дважды.(С)
Тодішні мобілізації і штурми яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров:
"Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати.
Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п’ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали "квакушки"? Падає, б’ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках".
Ще страшнішу картину описує його колега Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра:
"Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п'ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: "Мамо! Боженку! Боже!" і "Караул!", "Допоможіть!"...
А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в’язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами".
Кількість загиблих була такою, що не всіх вдавалося навіть похоронити по-людськи: "Густо плавали у воді трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити".