АТОшна історія

[OldBoy]

Diana Makarova

ЛИСТ

До кожного посту мають йти фото – це аксіома блогерства.
До цього посту теж є фото, але ми не покажемо його вам. І нікому ніколи не покажемо.

… я отримала повідомлення в месенджер: «Скажіть, а чи ви скоро будете їхати на фронт? Я би хотіла дещо передати одному бійцю. Чи можна передати через вас?»
Я насторожуюсь, коли отримую подібні повідомлення. Завжди – з чотирнадцятого, коли такі адресні посилки були сильним наповненням наших грузів, п’ятнадятого, коли вони різко пішли на спад, сімнадцятого, коли їх вже майже не стало. І ось, у вісімнадцятому, я знову насторожилась, але сказала – так. І умови. Звичайні наші умови, відпрацьовані ще з самісінького початку війни:
- алкоголь не передавати
- варення, соління у банках не візьмемо, бо ще не було випадку, коли б не тріснула якась банка, як їх не закріпляй
- наркотикам бій
- посилку приносити відкритою, показувати нам, що в ній, ми запечатаємо її у вашій присутності
Я насторожуюсь, бо мало що може бути в таких посилках. І не завжди вони йдуть від світлих сердець.

З аватарки на мене дивилась ясна дівчина. Бійця ми не знали так щоб добре, але знали його побратимів. Отже, питань нема, передамо.
- Ще б його знайти… – відповіли нам побратими, які перебували зараз на ротації у Києві. – Він може бути і в точці А., і в точці В., і хтозна-де. Ви повідомте за пару днів до зустрічі, ми йому подзвонимо і спитаємо, де він зараз.

А от цього якраз робити було не можна. Бо посилка йшла до Дня народження і мала бути сюрпризом.
- Гм… - почухали стрижені потилиці побратими. – ну, ок. Будете на під’їзді, скажіть. Десь за два дні. Ми наведемо справки у побратимів.

Дівчина з’явилась на порозі і дала мені в руки малу коробку. Коробка була відкритою. Там лежали солодощі та книга.
- Це йому подарунок. – сказала дівчина, а я всміхнулась.
Люблю я, знаєте, коли книга йде в подарунок до Дня народження. Та ще й коли та книга для брутального бійця. Та ще й від ясної дівчини.

О, ні, я достеменно не знала міру брутальності того нашого бійця, але штампи, штампи… Вони накладують своє видіння, то ж ситуація малювалась красива і протирічна у своїй красі.
- А ось у книзі лист. – сказала дівчина, витягуючи листа на середину аркуша.
І я миттю заплющила очі. Я не можу читати чужі листи, я навіть не можу собі дозволити побачити хоч рядок. Бо чужі листи це чужі листи.
- Все, кладіть листа назад. – сказала я.
А сама вже бачила політ того листа серед наших грузів, і як ми знайдемо того бійця, і як ми передамо, і…
Я так замріялась, вимальовуючи сюжет, що навіть не встигла запечатати посилку у присутності дівчини, вона попрощалась і розтанула у зимовому вечорі нашого переддорожжя.

- Отже, сюрприз, так? – сказали побратими і знову почухали потилиці.
І почали дзвонити. А ми тим часом пакували машину, виносили коробки та мішки до багажників наших мікроавтобусів – аж цю коробку з подарунком Санді та Аня забрали до свого багажу, як і ще кілька дорогоцінних або просто дорогих передач.
«Не кантувати»
«Охороняти»
«У форсмажорі хапати й виносити з собою»
В тому особливому багажі йшла досить недешева оптика, і невелика коробка з книгою, листом та солодощами пішла до оптики рівним за цінністю вантажем.
- Значить так. Ми попередили хлопців, що ви будете, а вони будуть нам повідомляти про пересування іменинника. – сказали побратими.
- Вони ж йому не скажуть? Це сюрприз. – стривожилась я.
- Ні-ні, ми попередили. – запевнили хлопці, і я зітхнула.

Я надто добре знала усіх цих побратимів одного батальйону – та й батальйон цей я знала пречудово. І я вже неодноразово впевнилась у тому, що якщо хочеш щось повідомити так, щоб знав увесь батальйон – скажи про це комусь по секрету. По найсуворішому секрету!
І увесь батальйон буде сповіщено десь за два дні, незважаючи на те, що частина його стоїть у точці А., частина у точці В., а частина взагалі на ротації в Києві.
- Ой, боюсь, на цьому й лусне наш сюрприз. – сказала я, всідаючись до головного автобусу і даючи відмашку «З Богом, Парасю!»
- Аа да. – засміялись мої дівчата.
Бо вони теж чудово знались на цьому батальйоні.

Поганий той командир, якщо він не заплутає маршрут одразу, а потім ще кілька разів, для пущей секретності.
Я була командиром непоганим, тому виплеканий наш маршрут я змінила одразу на виїзді з Києва. І замість того, щоб зайти з середини Зони, як і годиться кожному поважному волонтеру, який заходить з Ізюма і лише з Ізюма, а потім піти на північ, а потім вже за логістикою вздовж фронту і аж до моря – я одразу махнула рукою напрямок на море. Можливо, навіть на Чорне. А потім, по дорозі на Чорне, змінити напрямок знову і рвонути азовськими степами.
Та жартую. Просто в нас були справи у Мелітополі. Через нього потому й пішли.

- Він в точці А., нас вже сповістили! – повідомили побратими зранку наступного дня. – А ви де?
Ми пояснили, де ми. Побратими крекнули. Але нічого не сказали – секретна зміна маршруту штука тонка, понімать нада. Побратими понімали.
Далі картина малювалась так – ми йшли по фронту від моря до лісів. Від півдня до півночі. Від низу до верху карти.
Минали дні, минали ночі. Рейс затягувався на тиждень.
Кожного дня побратими, ті, що на фронті, сповіщали побратимів. тих, що в Києві, про пересування нашого іменинника. Кожного дня побратими з Києва сповіщали нас про те, де зараз Імярек. Я уявляла, як тріщить по швах наша сюрпризова секретність – та й сама секретна зміна маршрутів тріщала на весь фронт. Але задачу треба було виконати. Задачу ускладнювала ще й та обставина, що ми мусімо встигнути до Дня народження нашого героя. Посилка, доставлена пізніше Дня народження – це провал завдання.
Отже, працювали всі. Батальйон і група волонтерів усі разом дбали про те, що книга, солодощі та лист були доставлені напередодні або рівно в день Ікс. Пересування Імярека фіксувались і секретним шифром докладались нам, ми міняли маршрут, аби встигнути саме в ту точку, саме у призначений час.
Коли ми прибули на базу, підготовлені люди одразу шепнули нам, що:
- Імярек на місці
- ні про що не підозрює (ось в цьому я сильно сумнівалась, повторюю, я надто добре знала тих побратимів)
- можна вручати

Хлопці вискочили до кухні, де відігрівались ми.
- Чаю? – спитав один з них.
- Три! – випалили дівчата.
- Мені кави. – уточнила я.
І він заходився коло чайника. Інші пританцьовували за його спиною і тикали пальцями – ось, мовляв, оце і є той самий іскомий фактор у рівнянні, яке волонтерство з батальйоном вирішували вже майже тиждень.
- То в кого ж тут завтра День народження? – спитала я урочисто-недбало.
Наш екіпаж підтягнувся – командир починав концерт. А наші екіпажі розуміються на сюрпризах. А наші командири знаються на концертах.
- У мене… - здивовано підвів він голову.
- То ти Такий-то і Такий-то? – допитувалась я.
- Так… - зовсім розгублено підтвердив він.

Отже, батальйон витримав таємницю. Отже, багато хто знав про посилку, про те, що ми шуаємо цього бійця, але йому ні слова про те не сказали.
Далі я тягнути концерт не стала. Просто не змогла.
Оці от заготовлені:
- Їхали ми, а тут зайчик, вірніше, білочка. І каже нам білочка…
Фу. Не тут, не з цими очима, не з цим світлим обличчям.
- Це тобі. – простягнула я йому невелику коробку.
- Мені? Від кого? – ще більше здивувався він, посміхаючись так славно, що наші дівчата, усі як одна, теж послали свої посмішки назустріч його ясній.
- Від однієї дівчини. – всміхнулась і я. – І це славна дівчина, я тебе запевняю.

І він відкрив посилку, взяв книгу до рук, розкрив, побачив листа – і став читати його тут же, у оцій спільній кухні, біля столика з чайником та кавою.
І усі побратими, всі ті, хто відстежував його кроки увесь цей тиждень, хто аж підстрибував позад його спиною ще кілька хвилин тому, вказуючи пальцем – він, він, оце він, кого вишукаєте! – тут же згадали про свої справи і відійшли, хто до печі, хто ближче підтягнувся до нас.
І командир підрозділу, що був тут, теж зараз же заходився коло нас, запрошуючи тихо до столу, а ми самі теж одразу згадали, що так, ми хочемо їсти, ось зараз вимиємо руки…
І все це ми усі робили тихо, аби не злякати, не збити паузу – коли боєць, якого було так важко спіймати, бо ось сьогодні він у точці А., а завтра Б,, а потім ще невідомо де – раптом спинився і став читати листа.
Звичайного, але такого неймовірного у наші дні смартфонів та інтернету – паперового листа від дівчини.

… - Я навіть не згадаю, щоб комусь колись на нашому фронті присилали паперового листа. – сказав командир, коли ми вже сіли до столу
- Я згадаю. – сказала я. – Колись, у чотирнадцятому, до нас підійшов боєць з проханням завезти мамі листа. Звичайного паперового листа.
- Так подзвонив би мамі. – здивувався командир.
- У неї не було телефона. – пояснила я. – І вона була старенька і напівсліпа, так пояснив боєць. А листа їй прочитає сусідка.
- Нда… - сказав командир.
- Нда… - сказала я. – Жаль іноді, що ми втратили оцю культуру паперового листування.
- Жаль… - сказав командир і додав. – Він буде берегти цього листа.

І ми усі мовчки згодились з ним.

… до кожного посту має йти фото – це аксіома.
У нас є фото, де боєць стоїть на людній військовій кухні і читає листа – але ми нікому і ніколи не покажемо це фото. І ви розумієте, чому.

[карбонит]

ДЕВУШКЕ РЕСПЕКТ!
И волонтерам тоже!

[Віра]

Читала, і наче сама там стояла і дивилась на того щасливого іменинника.
А на останній фразі взагалі сльози навернулися

[Фрося]

Зворушливо .. нехай їм буде щастя на двох.

[Фрося]

«Знаєш Іринка, я вже того не витримую» – Це перші слова після
мого «Алло» бійця Василя із Львівщини, який став інвалідом після поранення в голову..

«Знаєш Іринка, я вже того не витримую»

Це перші слова після мого «Алло» бійця Василя із Львівщини, який став інвалідом після поранення в голову. Воно могло зробити з нього рослину але міліметр відстані між мозком та осколком із 122 міни врятував його. Після довгого лікування Василь повернувся додому.

Повернувся у село не героєм, не людиною з інвалідністю, не сильним, бо вижив, а Ваською без зубів. Так, без зубів, бо вибух був настільки потужний, що його й до того не дуже здорові зуби, випали. І саме це стало неголовним, але дуже видимим «каменем спотикання», коли у односельчан була можливість пригадати, наголосити, переконати, що Василь придурок, що пішов на війну, ледь там не вмер, то ще й беззубе, а ще й з пластиною в голові, і із швами, з поганим слухом, через контузію. А якщо випити алкоголю в сільському магазині, то можна цей наслідковий перелік, чому Вася зробив ідіотський вчинок, пішовши на війну, продовжувати до безконечності.

Після довгих вагань Василь скористався можливістю від держави вставити собі безплатно нові зуби. Це була окрема подія, це були емоції щастя і таємне любування собою у дзеркалі. А ще «тепер можна женитись». Думаєте тепер у Васіних односельчан зник цей видимий «камінь спотикання»? О ні!

Василю, як інваліду весь цей час виплачували, як на мірки села, нормальну пенсію. Тому наступне коло пекла звучало так: «досить того, що зуби вставили, так ще й пенсію получає». До цього кола аду приєднались і дуже близькі люди. Вася залишився із проблемами сам і вже не міг терпіти тиску, тому почав радити йти всім незадоволеним його зубами і пенсією на фронт, так само зловити головою міну, перенести два тижні операцій, місяць реанімації і приїжджати в село «щасливо жити».

Рагульські судження про Василя і війну не зникали навіть, коли алкоголік Варан вкрав машину, навіть, коли Галя втекла від свого чоловіка до хахаля Андрія, навіть, коли всі дізнались, що побожний Олег лупить свою дружину, «як худобу». Не зникали, бо все попереднє про нещастя у хаті сусіда, а у Васі нові зуби і пенсія.

Ну і якщо чесно, Василь сам зробив все, щоб почати нове коло пекла. По державній програмі Василь виборов собі квартиру у хрущовці недалеко від села. Це було нелегко, довго і дуже хвилююче, то інша історія, не на обсяг посту. Так от, квартира його.

– Знаєш Іринка, я вже того не витримую. Все село і навіть найрідніші люди обсирають мене. Якщо б заткнулись, як б на них ту квартиру переписав. Кажуть, так кожен може поїхати на війну і потім мати хату. Ну от чого вони блять не їдуть?!

Василь проходить нове коло пекла. І якщо б війна закінчилась, нові зуби вже б не були такими новими, а пенсію б скоротили, то квартира на все життя. Так само, як коло пекла? У Всі є план, все-таки на одному етапі затримуватись – не його.

– І що ти? Як ти морально? Не звертай на них уваги!
– Я втомився, але напевно пора збирати на Land Rover, хоч він мені нетреба.
– Може краще на трактор?
– Ні, на трактор після «Ленд Ровера».

НЕВСЕРЕМОСЬ

Ira Tsybuh

[Амосенко Олег]

По державній програмі Василь виборов собі квартиру

Щось з близько 30 АТОшників яких я знаю, ні один ще не отримав квартири.
Отримували землю, 2га.
Дехто отримав ділянку під забудову.
Але квартиру - ні один.

Ну, припустімо, що та історія правда. Таке загалом можливо - повернувся поранений з АТо і нікому не потрібен.
А висновок? Через що це?
Через те що навколо черстві байдужі люди?
А от і ні.
Люди втомлені від невідомо чого, яке мало тривати тижні і години, а триває уже більше 4 років, і без ніякого результату.
Втомлені від торгівлі на крові, від невідомих договорняків і т.д.

Скільки ще воно буде тривати?
Ще як мінімум рік до виборів, бо ПеПе потрібно вибори вигравати.


Боюсь що прийде час коли АТОшники стануть на зразок афганців в 90-х роках - нікому не потрібними, які воювали у невідомо чому.

[Тетяна_Д]

Сьогодні був репортаж в Новинах, як лікарка Київського онкоцентру заявила хворому на рак хлопцю, який потрапив на фронт ще у 2014 році, що він на Донбасі стріляв у своїх братів.
Потім сама виправдовувалася : типу їй зрозуміло, коли совєцькі стріляли в Афгані у талібів-моджахедів, але на Донбасі! в своїх же братів!
Звільнили нафік суку.

[Babasha]

Красивые... сказки(((

[oven]

Красивые... сказки(((

Просто скажіть, що вам важко повірити в доброту людей. Всіх по собі міряєте. А дарма. В світі є ГАРНІ люди.

[Babasha]

Красивые... сказки(((

Просто скажіть, що вам важко повірити в доброту людей. Всіх по собі міряєте. А дарма. В світі є ГАРНІ люди.

Я предпочитаю ВЕРИТЬ своим глазам и ушам... В зоне АТО я пожалуй чаще многих тутошних бываю Общаюсь с людьми наблюдаю реальность)))

[oven]

Я предпочитаю ВЕРИТЬ своим глазам и ушам... В зоне АТО я пожалуй чаще многих тутошних бываю

Ви волонтерствуєте?

[Babasha]

Я предпочитаю ВЕРИТЬ своим глазам и ушам... В зоне АТО я пожалуй чаще многих тутошних бываю

Ви волонтерствуєте?

Это единственный вариант попасть в зону АТО и наблюдать жизнь вояк?)))

[oven]

Ви волонтерствуєте?

Это единственный вариант попасть в зону АТО и наблюдать жизнь вояк?)))

Значить ні. То як ви можете знати роботу волонтерів і відношення до них наших бійців?
Аби перднути...

[Babasha]

Это единственный вариант попасть в зону АТО и наблюдать жизнь вояк?)))

Значить ні. То як ви можете знати роботу волонтерів і відношення до них наших бійців?
Аби перднути...

Как и все... наблюдаю, общаюсь и делаю выводы))) Не всем же о реальной ситуации по постам на сайтах судить

[oven]

Значить ні. То як ви можете знати роботу волонтерів і відношення до них наших бійців?
Аби перднути...

Как и все... наблюдаю, общаюсь и делаю выводы))) Не всем же о реальной ситуации по постам на сайтах судить

Ви хотіли мене образити?
Та мені все одно що ви там думаєте. Собака дзяволить, а караван продовжує путь.

[Віра]

Как и все... наблюдаю, общаюсь и делаю выводы))) Не всем же о реальной ситуации по постам на сайтах судить

Ви хотіли мене образити?
Та мені все одно що ви там думаєте. Собака дзяволить, а караван продовжує путь.

[Віра]

Про останню історію.
От не розумію бидляцької заздрості, особливо, коли там нічому заздрити - здоров'я-то немає.
Радіти треба, що у людини усе добре, що вона щаслива тим, що є.
І чомусь не віриться, що так багато гнилих людей.

[Babasha]

[Віра]

що це за істерика?

от мені цікаво, як і для чого ти попадаєш в зону ато? туди аби кого не пускають
або волонтерів, або деякі збирають інфу...

[costashu]

вапще-то Донецк весь в зоне АТО