Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
"Помаранчева революція". Віра у справді щасливе життя.
Настав 2004 рік. Вже вкотре почуте із радіопередач, побачене по телебаченню, прочитане в газетах не в'язалося із сумною реальністю. Коли кандидат у президенти В.А.Ющенко заявляв, що основною проблемою України є злочинна влада, то у відповідь лунали оплески - люди давно пересвідчились, що так воно і є.
Наша злочинна влада цинічно обкрадала народ, одурювала через підконтрольні ЗМІ, фізично знищувала впливових політиків та непідкупних журналістів. Дійшло навіть до спроби отруєння опозиційного кандидата у президенти! Коли ж перемога Ющенка стала очевидною, влада цинічно сфальшувала другий тур президентських виборів. Це уже був виклик, насмішка над волевиявленням народу.
Усілякі бунти, перевороти, революції є результатом аморальності влади та некомпетентності, продажності засобів масової інформації! Саме так! Засоби масовою інформації зобов'язані висвітлювати, доносити до влади та громадян глибинні процеси, котрі відбуваються в економіці та всіх прошарках суспільства. Насправді ж цього не було а був звичний нам "одобрямс" та пустопорожня писанина-балаканина за цілком логічним принципом: "Ти не напишеш про мене погано, а я в свою чергу не заріжу тебе на операційному столі, не "зріжу" на екзаменах дочку, не засуджу до ув’язнення сина тощо".
У одній із вистав про жахіття сталінського режиму драматург вигадав мудрий філософський хід: в кінці вистави дійові особи спускалися до глядачів й там кожен виправдовувався: "А що я міг один?" Пізніше актори піднімалися на сцену і дружно скандували: "А що я міг один!?"
Істина банальна: невдоволених багато але вони не можуть зібратися – немає об’єднуючої ідеї, програми дій, лідера, іскри. Та ось з'явилася давно очікувана ідея, програма, лідер, заклик зібратись. Іскра спалахнула і народ піднявся.
Влада не сподівалася, що люди так ринуть у Київ й стала панічно перепиняти транспорт! У перші дні в прямому ефірі телебачення один із народних депутатів демонстрував металічні шипи для проколу коліс, котрі… правоохоронці розсипали на автошляху, котрий веде на Київ!
Чому вдалися до таких дій? А боялися, що ситуація може вийти з під контролю, що "Помаранчева революція" може перерости в червону...
Майдан. Мрії про перезавантаження України.
Попри всі перепони вирішив побувати в Києві у ті доленосні дні – внести й свій вклад в оновлення України. Мама, правда, відговорювала: "Не їдь, сину, це якийсь розіграш. Ющенко був прем'єр-міністром, тобто другою людиною після Кучми. Хіба ж мало мав влади для проведення реформ!?"
Розумів: мама права – він таки справді із обойми споєної та спаяної колись компартійної а на даний момент олігархічної верхівки України. Та кращого кандидата не було Вірно кажуть: "На безриб'ї і рак - риба". Поїхав.
Я не міг не прибути у Київ - на Майдані творилась нова історія України, отож було злочинно пропустити можливість прийняти участь у доленосних подіях. Ще одна важлива деталь: події под.ібного масштабу приваблюють безліч наших та іноземних журналістів, отож була нагода привернути до себе увагу. Крім того у Київ та назад возили безкоштовно, надавали нічліг та харчування.
Прибувши, відразу занурився у доброзичливу атмосферу Майдану, й зрозумів: часи коли у кожного українця хата скраю безповоротно минули. І справді: все було організовано ідеально. У штабі нашу групу направили ночувати та харчуватися у Будинок офіцерів, дали завдання пікетувати Кабмін.
Тогочасний душевний підйом можна висловити популярними тоді словами: "Ми не бидло, ми не хохли - ми України доньки й сини!"
Хотілося вірити в переміни на краще. Ось, - думав, - проведемо радикальні реформи в економіці і потреба їздити на заробітки за кордон відпаде. Проведемо люстрацію - владу очистимо від перевертнів, територію України від сміття. Стане цікаво читати газети, слухати радіо, дивитись телевізор. В умовах життя без брехні, можливо й мені вдасться якось змінити життя свого народу на краще. Україна вступить в Євросоюз - можна буде подорожувати світом без віз. Відмінять розмитнення отож авто та інші товари стануть доступнішими. Українці стануть багатшими, а з ними і я.
Все побачене в Києві нагадувало оперету: багатолюдні вулиці, музика, пісні, транспаранти, людей безкоштовно привозять-відвозять, розміщують, годують, поять кавою, чаєм, щовечора небо осяяне феєрверками.
Оскільки великі маси людей важко контролювати, майстри управління натовпом (іміджмейкери) зробили все, щоб розрядити атмосферу гніву, не допусти кровопролиття. Я розумів: якісь багатії вклали в команду Ющенка величезні кошти й цим поставили його в залежність.
Якось один із соратників запитав Сталіна чому той не любить приймати подарунки. У відповідь почув: "Подарок требует отдарка!"
Знаючи цю істину, розумів: влада ще не здобута а міністерські посади (отдарки) вже розподілені...
Так ось чому високопосадові бандити, котрим він обіцяє тюрми, його не знешкоджують! Договорняк там тому що…
Кияни пригощали гостей гарячими напоями, печивом. Запам'яталось, як до натовпу "помаранчевих" під'їхав джип. Із авто вийшла молода пані й стала всіх пригощати смачним пловом. Хвалилася, що той плов вона сама приготувала. Призналась, що вона дружина судді й вони обоє підтримують ідеали Майдану.
Це не могло бути правдою - в брудній атмосфері тотальної корумпованості суспільства а, тим більше судочинства, дуже важко бути чистим. Чесною працею там можливо й проживеш, але на джип не заробиш. От і судять наші судді не згідно статей карного кодексу а... по прейскуранту.
Запідозрив, що та хитра пані пригощає нас не просто так. Чому? Логіка тієї пристосуванки напрочуд проста: Якщо "Помаранчева революція" переросте в червону й пролетаріат стане громити буржуїв, то її не зачеплять - згадають смачний плов.
На великих пересувних телеекранах демонстрували "перемовини" Ющенка із Кучмою та іншими політиками корумпованої влади. Я прекрасно розумів, що там відбувається. Кучма та його команда шантажують Ющенка: не даси нам гарантій, не погодишся на наші умови - кинемо проти народу правоохоронців й розіграємо події за сценарієм 9 березня 2001 року. Хто володіє засобами масової інформації, той володіє світом отож спровокуємо кровопролиття й винними зробимо "помаранчевих". Далі - хаос.
Щоб не допустити найстрашнішого Ющенко погоджувався на усі умови, підписував усе, що підсовували й цим давав зв'язати собі руки. В той час я віртуально ставив себе на місце Ющенка й не заздрив собі…
Якось дочка Сталіна - Світлана поцікавилась у батька, чому той такий сумний. У відповідь почула: "Жизнь трудная и грустная штука".
У великій політиці так: якщо ти не перехитруєш й не знищиш ворогів - вони перехитрують й знищать тебе. Правил гри, честі, совісті та моралі там не існує отож й перемагають найбільш підступні.
У вільний час ходив вулицями Києва й поміж людей заводив мову про Бога, про духовне відродження нації та візитки із електронною адресою своєї книги роздавав. Люди та журналісти слухали, візитки брали, обіцяли глянути на книгу та зателефонувати на мобільний. Та от при всьому тому виникало відчуття, що на мене дивляться як на новоспеченого сподвижника секти "Біле братство". В очах співрозмовників помічав підозру й, здавалось, читав думки: "Зараз буде в секту заманювати та гроші видурювати".
Хотілось прорватись до мікрофонів, але розум вмовляв: якщо не зрозуміли при близькому контакті то із трибуни не зрозуміють тим більше. А Ленін то був правий, коли говорив: "Усіляка ідеологія лише тоді чогось варта, коли вона оволодіває масами".
Відчував: ідеї Ісуса Христа цим людям чужі, отож зайві. Тут люди налаштовані кричати: "Ганьба!, Геть злочинний режим Кучми!, Ющенко - наш президент!, Так!, Юля!, Юля!", вірити ораторам, чекати обіцяної манни небесної.
Пригадувалися слова вірша юного Сосо:
"… И песня твоя чужда нам,
И правда твоя не нужна!"
Як знайти зрозумілі людям слова, як їх висловити й кого зацікавить мій виступ? Стримувало розуміння істини: Без Божої підтримки я самозванець, нуль отож яка моя доля, така й керовану мною державу чекає… Колись Мойсею навіть із Божою підтримкою дуже важко було вести рабів до волі. Учорашні раби чинили перед Богом величезні образи й докоряли Мойсеєві їжею із м'ясом, цибулею та часником, котрої вдосталь мали в рабстві…
Дивився на спотворене отрутою обличчя В.А.Ющенка й думав: Це обличчя суспільно-політичної верхівки України. Там немає правил гри, честі, совісті, моралі, страху Божого покарання. Втерли раз носа і ти хочеш ще?
Прислуховувався до інтуїції, внутрішнього голосу, шукав ознаки промислу Божого. Згадувались Тарасові рядки:
"- Довгий вік, - старий промовив,
Усе від Бога, від Бога все,
А сам нічого дурний не вдіє чоловік..."
Був готовий виступити, якщо хоч хтось один зацікавиться й надасть слово. Ніхто не зацікавився, ніхто не зателефонував... І це не дивно: філософи та священики були не в моді отож слова їм не надавали.
Так боляче стало: хотів змінити світ силою зброї - став безкоштовним рабом, проповідую - не зважають, книгу власним коштом видав - не читають, в редакції газет та журналів рукописи носив - не друкують, розмістив в Інтернеті - рідко хто прочитає декілька сторінок, виступаю тут - дивляться як на новоспеченого адепта секти "Біле братство"…
Боляче було усвідомлювати: безглуздо мовчати і разом із тим безглуздо кричати…
Пригадалось, що й Іоан Кронштадтський був в подібній ситуації, коли перед своєю смертю (1908р.) призивав із амвону: "Кайтесь, кайтесь! Приближается ужасное время, столь опасное, что вы и представить себе не можете… И паче Господь отнимет у России царя и даст ей сатанинских правителей, которые всю землю русскую зальют кровью… Я прихожу в тихий трепет - что будет с грешным миром! Гнев Божий постигнет скоро нежданно за наше окаянство. Руки мои дрожат, слезы покрывают мое лицо". "Вот вижу массу людей, старые и молодые, всех в страшном одеянии, вывесили пятиконечную звезду огромную; на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана со страшными рогами, испускал он зловредную пену на весь народ; выраженную в словах "Вставай проклятьем заклейменный…".
Як показали подальші події, революційно налаштовані громадяни заклик до каяття, проголошений пророком Бога із амвону проігнорували. Почули лише проголошений Леніним із броньовика заклик до братовбивства та грабунку (експропріації).
Поблизу Верховної Ради проходив хресний хід - віруючі повільно проносили Розп'яття, ікони святих, хоругви. Доброзичливо настроєні люди розступалися й дивилися на процесію як на щось незрозуміле, чуже. Вираз очей революційно налаштованих людей ніби докоряв: тут революція а ви із якимись іконами...
Цей хресний хід я зрозумів як знак, засторогу із неба: Україна без Бога мертва...
А на Майдані радісні обличчя, плакати, транспаранти, виступи ораторів та музикантів, палатки, польові кухні, помаранчеві стрічки, карикатури на збанкрутілих політиків. Щоб відчути атмосферу Майдану варто було приїхати в столицю. Вражень набрався на все життя.
Та попри все, аналізуючи побачене, доходив висновку, що всенародний сплеск патріотизму без належних кардинальних реформ швидко переросте у всенародне розчарування. Усі виступи промовців нагадували анекдот:
1917 рік. Виступає Ленін: "После победы революции работать будете шесть дней в неделю по десять часов!" Вигуки "Ура!"
"При социализме работать будете пять дней в неделю по восемь часов!" Ще голосніші вигуки "Ура!"
"При коммунизме так вообще работать будете по возможности, а брать по потребности!" У натовпі пожвавлення, вигуки "Ура!", шапки летять вгору.
Ленін задумливо: "Ни хрена твари работать не хотят".
Чому я доходив такого висновку? А тому, що ради процвітання, достатку люди хотіли змінити владу, але не бажали змінюватись самі. Не було навіть закликів до покаяння. Не було об'єднуючої національної ідеї: "Бог і Україна!"
Розумів: лозунг "Так! Ющенко!" є лише рекламою доброго дяді у президенти за принципом: "Вот приедет барин и нас рассудит!" Розумів також і таке: щоб створити 5000000 робочих місць потрібно зробити ривок в світ суперсучасних технологій, організувати високотехнологічне виробництво й цим витіснити іноземні товари із нашого ринку. Не змінивши свідомість людей цього нам не досягнути...
"…Бешеная жажда игры, лицедейства, позы, балагана".
Що ж стосується організаторів "Помаранчевої революції", то усі вони були людьми амбітними, схильними до авантюр. Скоро вони стануть пожирати один одного як це було під час французької революції, пізніше після захоплення влади комуністами у Росії.
Очевидець російського жовтневого перевороту – письменник та перекладач І.О.Бунін дивувався: "Как они одинаковы, все эти революции! Все это повторяется потому прежде всего, что одна из самых отличительных черт революций - бешеная жажда игры, лицедейства, позы, балагана. В человеке просыпается обезьяна".
Настав 2004 рік. Вже вкотре почуте із радіопередач, побачене по телебаченню, прочитане в газетах не в'язалося із сумною реальністю. Коли кандидат у президенти В.А.Ющенко заявляв, що основною проблемою України є злочинна влада, то у відповідь лунали оплески - люди давно пересвідчились, що так воно і є.
Наша злочинна влада цинічно обкрадала народ, одурювала через підконтрольні ЗМІ, фізично знищувала впливових політиків та непідкупних журналістів. Дійшло навіть до спроби отруєння опозиційного кандидата у президенти! Коли ж перемога Ющенка стала очевидною, влада цинічно сфальшувала другий тур президентських виборів. Це уже був виклик, насмішка над волевиявленням народу.
Усілякі бунти, перевороти, революції є результатом аморальності влади та некомпетентності, продажності засобів масової інформації! Саме так! Засоби масовою інформації зобов'язані висвітлювати, доносити до влади та громадян глибинні процеси, котрі відбуваються в економіці та всіх прошарках суспільства. Насправді ж цього не було а був звичний нам "одобрямс" та пустопорожня писанина-балаканина за цілком логічним принципом: "Ти не напишеш про мене погано, а я в свою чергу не заріжу тебе на операційному столі, не "зріжу" на екзаменах дочку, не засуджу до ув’язнення сина тощо".
У одній із вистав про жахіття сталінського режиму драматург вигадав мудрий філософський хід: в кінці вистави дійові особи спускалися до глядачів й там кожен виправдовувався: "А що я міг один?" Пізніше актори піднімалися на сцену і дружно скандували: "А що я міг один!?"
Істина банальна: невдоволених багато але вони не можуть зібратися – немає об’єднуючої ідеї, програми дій, лідера, іскри. Та ось з'явилася давно очікувана ідея, програма, лідер, заклик зібратись. Іскра спалахнула і народ піднявся.
Влада не сподівалася, що люди так ринуть у Київ й стала панічно перепиняти транспорт! У перші дні в прямому ефірі телебачення один із народних депутатів демонстрував металічні шипи для проколу коліс, котрі… правоохоронці розсипали на автошляху, котрий веде на Київ!
Чому вдалися до таких дій? А боялися, що ситуація може вийти з під контролю, що "Помаранчева революція" може перерости в червону...
Майдан. Мрії про перезавантаження України.
Попри всі перепони вирішив побувати в Києві у ті доленосні дні – внести й свій вклад в оновлення України. Мама, правда, відговорювала: "Не їдь, сину, це якийсь розіграш. Ющенко був прем'єр-міністром, тобто другою людиною після Кучми. Хіба ж мало мав влади для проведення реформ!?"
Розумів: мама права – він таки справді із обойми споєної та спаяної колись компартійної а на даний момент олігархічної верхівки України. Та кращого кандидата не було Вірно кажуть: "На безриб'ї і рак - риба". Поїхав.
Я не міг не прибути у Київ - на Майдані творилась нова історія України, отож було злочинно пропустити можливість прийняти участь у доленосних подіях. Ще одна важлива деталь: події под.ібного масштабу приваблюють безліч наших та іноземних журналістів, отож була нагода привернути до себе увагу. Крім того у Київ та назад возили безкоштовно, надавали нічліг та харчування.
Прибувши, відразу занурився у доброзичливу атмосферу Майдану, й зрозумів: часи коли у кожного українця хата скраю безповоротно минули. І справді: все було організовано ідеально. У штабі нашу групу направили ночувати та харчуватися у Будинок офіцерів, дали завдання пікетувати Кабмін.
Тогочасний душевний підйом можна висловити популярними тоді словами: "Ми не бидло, ми не хохли - ми України доньки й сини!"
Хотілося вірити в переміни на краще. Ось, - думав, - проведемо радикальні реформи в економіці і потреба їздити на заробітки за кордон відпаде. Проведемо люстрацію - владу очистимо від перевертнів, територію України від сміття. Стане цікаво читати газети, слухати радіо, дивитись телевізор. В умовах життя без брехні, можливо й мені вдасться якось змінити життя свого народу на краще. Україна вступить в Євросоюз - можна буде подорожувати світом без віз. Відмінять розмитнення отож авто та інші товари стануть доступнішими. Українці стануть багатшими, а з ними і я.
Все побачене в Києві нагадувало оперету: багатолюдні вулиці, музика, пісні, транспаранти, людей безкоштовно привозять-відвозять, розміщують, годують, поять кавою, чаєм, щовечора небо осяяне феєрверками.
Оскільки великі маси людей важко контролювати, майстри управління натовпом (іміджмейкери) зробили все, щоб розрядити атмосферу гніву, не допусти кровопролиття. Я розумів: якісь багатії вклали в команду Ющенка величезні кошти й цим поставили його в залежність.
Якось один із соратників запитав Сталіна чому той не любить приймати подарунки. У відповідь почув: "Подарок требует отдарка!"
Знаючи цю істину, розумів: влада ще не здобута а міністерські посади (отдарки) вже розподілені...
Так ось чому високопосадові бандити, котрим він обіцяє тюрми, його не знешкоджують! Договорняк там тому що…
Кияни пригощали гостей гарячими напоями, печивом. Запам'яталось, як до натовпу "помаранчевих" під'їхав джип. Із авто вийшла молода пані й стала всіх пригощати смачним пловом. Хвалилася, що той плов вона сама приготувала. Призналась, що вона дружина судді й вони обоє підтримують ідеали Майдану.
Це не могло бути правдою - в брудній атмосфері тотальної корумпованості суспільства а, тим більше судочинства, дуже важко бути чистим. Чесною працею там можливо й проживеш, але на джип не заробиш. От і судять наші судді не згідно статей карного кодексу а... по прейскуранту.
Запідозрив, що та хитра пані пригощає нас не просто так. Чому? Логіка тієї пристосуванки напрочуд проста: Якщо "Помаранчева революція" переросте в червону й пролетаріат стане громити буржуїв, то її не зачеплять - згадають смачний плов.
На великих пересувних телеекранах демонстрували "перемовини" Ющенка із Кучмою та іншими політиками корумпованої влади. Я прекрасно розумів, що там відбувається. Кучма та його команда шантажують Ющенка: не даси нам гарантій, не погодишся на наші умови - кинемо проти народу правоохоронців й розіграємо події за сценарієм 9 березня 2001 року. Хто володіє засобами масової інформації, той володіє світом отож спровокуємо кровопролиття й винними зробимо "помаранчевих". Далі - хаос.
Щоб не допустити найстрашнішого Ющенко погоджувався на усі умови, підписував усе, що підсовували й цим давав зв'язати собі руки. В той час я віртуально ставив себе на місце Ющенка й не заздрив собі…
Якось дочка Сталіна - Світлана поцікавилась у батька, чому той такий сумний. У відповідь почула: "Жизнь трудная и грустная штука".
У великій політиці так: якщо ти не перехитруєш й не знищиш ворогів - вони перехитрують й знищать тебе. Правил гри, честі, совісті та моралі там не існує отож й перемагають найбільш підступні.
У вільний час ходив вулицями Києва й поміж людей заводив мову про Бога, про духовне відродження нації та візитки із електронною адресою своєї книги роздавав. Люди та журналісти слухали, візитки брали, обіцяли глянути на книгу та зателефонувати на мобільний. Та от при всьому тому виникало відчуття, що на мене дивляться як на новоспеченого сподвижника секти "Біле братство". В очах співрозмовників помічав підозру й, здавалось, читав думки: "Зараз буде в секту заманювати та гроші видурювати".
Хотілось прорватись до мікрофонів, але розум вмовляв: якщо не зрозуміли при близькому контакті то із трибуни не зрозуміють тим більше. А Ленін то був правий, коли говорив: "Усіляка ідеологія лише тоді чогось варта, коли вона оволодіває масами".
Відчував: ідеї Ісуса Христа цим людям чужі, отож зайві. Тут люди налаштовані кричати: "Ганьба!, Геть злочинний режим Кучми!, Ющенко - наш президент!, Так!, Юля!, Юля!", вірити ораторам, чекати обіцяної манни небесної.
Пригадувалися слова вірша юного Сосо:
"… И песня твоя чужда нам,
И правда твоя не нужна!"
Як знайти зрозумілі людям слова, як їх висловити й кого зацікавить мій виступ? Стримувало розуміння істини: Без Божої підтримки я самозванець, нуль отож яка моя доля, така й керовану мною державу чекає… Колись Мойсею навіть із Божою підтримкою дуже важко було вести рабів до волі. Учорашні раби чинили перед Богом величезні образи й докоряли Мойсеєві їжею із м'ясом, цибулею та часником, котрої вдосталь мали в рабстві…
Дивився на спотворене отрутою обличчя В.А.Ющенка й думав: Це обличчя суспільно-політичної верхівки України. Там немає правил гри, честі, совісті, моралі, страху Божого покарання. Втерли раз носа і ти хочеш ще?
Прислуховувався до інтуїції, внутрішнього голосу, шукав ознаки промислу Божого. Згадувались Тарасові рядки:
"- Довгий вік, - старий промовив,
Усе від Бога, від Бога все,
А сам нічого дурний не вдіє чоловік..."
Був готовий виступити, якщо хоч хтось один зацікавиться й надасть слово. Ніхто не зацікавився, ніхто не зателефонував... І це не дивно: філософи та священики були не в моді отож слова їм не надавали.
Так боляче стало: хотів змінити світ силою зброї - став безкоштовним рабом, проповідую - не зважають, книгу власним коштом видав - не читають, в редакції газет та журналів рукописи носив - не друкують, розмістив в Інтернеті - рідко хто прочитає декілька сторінок, виступаю тут - дивляться як на новоспеченого адепта секти "Біле братство"…
Боляче було усвідомлювати: безглуздо мовчати і разом із тим безглуздо кричати…
Пригадалось, що й Іоан Кронштадтський був в подібній ситуації, коли перед своєю смертю (1908р.) призивав із амвону: "Кайтесь, кайтесь! Приближается ужасное время, столь опасное, что вы и представить себе не можете… И паче Господь отнимет у России царя и даст ей сатанинских правителей, которые всю землю русскую зальют кровью… Я прихожу в тихий трепет - что будет с грешным миром! Гнев Божий постигнет скоро нежданно за наше окаянство. Руки мои дрожат, слезы покрывают мое лицо". "Вот вижу массу людей, старые и молодые, всех в страшном одеянии, вывесили пятиконечную звезду огромную; на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана со страшными рогами, испускал он зловредную пену на весь народ; выраженную в словах "Вставай проклятьем заклейменный…".
Як показали подальші події, революційно налаштовані громадяни заклик до каяття, проголошений пророком Бога із амвону проігнорували. Почули лише проголошений Леніним із броньовика заклик до братовбивства та грабунку (експропріації).
Поблизу Верховної Ради проходив хресний хід - віруючі повільно проносили Розп'яття, ікони святих, хоругви. Доброзичливо настроєні люди розступалися й дивилися на процесію як на щось незрозуміле, чуже. Вираз очей революційно налаштованих людей ніби докоряв: тут революція а ви із якимись іконами...
Цей хресний хід я зрозумів як знак, засторогу із неба: Україна без Бога мертва...
А на Майдані радісні обличчя, плакати, транспаранти, виступи ораторів та музикантів, палатки, польові кухні, помаранчеві стрічки, карикатури на збанкрутілих політиків. Щоб відчути атмосферу Майдану варто було приїхати в столицю. Вражень набрався на все життя.
Та попри все, аналізуючи побачене, доходив висновку, що всенародний сплеск патріотизму без належних кардинальних реформ швидко переросте у всенародне розчарування. Усі виступи промовців нагадували анекдот:
1917 рік. Виступає Ленін: "После победы революции работать будете шесть дней в неделю по десять часов!" Вигуки "Ура!"
"При социализме работать будете пять дней в неделю по восемь часов!" Ще голосніші вигуки "Ура!"
"При коммунизме так вообще работать будете по возможности, а брать по потребности!" У натовпі пожвавлення, вигуки "Ура!", шапки летять вгору.
Ленін задумливо: "Ни хрена твари работать не хотят".
Чому я доходив такого висновку? А тому, що ради процвітання, достатку люди хотіли змінити владу, але не бажали змінюватись самі. Не було навіть закликів до покаяння. Не було об'єднуючої національної ідеї: "Бог і Україна!"
Розумів: лозунг "Так! Ющенко!" є лише рекламою доброго дяді у президенти за принципом: "Вот приедет барин и нас рассудит!" Розумів також і таке: щоб створити 5000000 робочих місць потрібно зробити ривок в світ суперсучасних технологій, організувати високотехнологічне виробництво й цим витіснити іноземні товари із нашого ринку. Не змінивши свідомість людей цього нам не досягнути...
"…Бешеная жажда игры, лицедейства, позы, балагана".
Що ж стосується організаторів "Помаранчевої революції", то усі вони були людьми амбітними, схильними до авантюр. Скоро вони стануть пожирати один одного як це було під час французької революції, пізніше після захоплення влади комуністами у Росії.
Очевидець російського жовтневого перевороту – письменник та перекладач І.О.Бунін дивувався: "Как они одинаковы, все эти революции! Все это повторяется потому прежде всего, что одна из самых отличительных черт революций - бешеная жажда игры, лицедейства, позы, балагана. В человеке просыпается обезьяна".
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Вибух гніву та штурм Верховної Зради могла спричинити найменша іскра.
Великий натовп людей біля Верховної Зради вранці 30 листопада 2004 року. Люди загалом доброзичливі але у випадку потреби налаштовані діяти рішуче. Розпочинається голосування за відставку корумпованого уряду. Події розвиваються надто кволо й в натовпі чуються заклики взяти приміщення штурмом. Напруження зростало. Вибух гніву та штурм могла спричинити найменша іскра. На східці стали виходити депутати й вмовляти: "Люди, не порушуйте закон! Підтримайте нас і ми досягнемо своїх цілей цивілізованим шляхом".
І вірилося, і не вірилося. Якби люди таки кинулися штурмувати Верховну Зраду то й я був би із своїм народом. А хочеш-не-хочеш був би - натовп би мене вніс у двері Зради. Жартома надавав би народним обранцям стусанів, копняків, - щоб знали свою службу. А заробили тому що: на передвиборчих перегонах обіцяють одне, з трибуни говорять інше, а насправді тільки й думають як повернути витрачене та ще й із наваром залишитись...
А мо, справді, повести людей на штурм? - думав я. Ідея цікава але у мене немає внутрішнього магнетизму, котрий би притягував народ. Харизми себто. Немає однодумців (партії) та програми дій. Повести народ на штурм й там у приміщенні влаштувати погром з мордобоєм? Так це ж буде акт вандалізму!
Розумів: Завжди потрібно бити кулаком – партією себто. Перед тим проголосити програму та список першочергових реформ. Штурманули владні приміщення, зайняли владні кабінети, розвісили свої прапори й взялися реформувати Україгу…
А немає партії, озвучених реформ то й рипатись проти мафії безглуздо…
Раз вже дружину та партію зрадив…
В результаті мирних акцій протесту влада дала згоду переголосувати другий тур виборів. Люди втретє прийшли на виборчі дільниці й віддали голоси за лідера від котрого чекали економічного чуда, манни небесної. На цей раз вибори були чесними й голоси підраховували непідкупні люди. Справедливість восторжествувала - наш обранець переміг!
У нас випікати весільний коровай не дозволяють розлученій жінці, ділити його не дозволяють чоловікові, котрий мав невдалий шлюб. Та попри ті застороги ми таки довірили 5 років керувати державою чоловікові, котрий кинув жінку із двома дітьми ради іншої. І знали ж, що він ще й при тому в компартії був та спритно у час небезпеки покинув її лави. А раз вже дружину та партію зрадив, то яка такому перевертню може бути довіра?
"Ученья, знанья, войны, троны, память" - любив повторювати мій табірний друг Влад.
Інавгурацію на телеекранах спостерігала вся Україна - люди надіялись почути правду, чекали кардинальних змін. Та наступного ранку наш Ющенко... сів у літак й полетів у турне по маршруту: Москва - Страсбург - Варшава...
Це ж елементарно: у Москву на поклон до Путіна, у Страсбург та Варшаву – гроші для революції вимолювати.
Зробив висновок: це фатальна помилка Ющенка! Чому?
Потрібно вивчати історію - вона багато чому вчить. Син царя Давида - Авесалом зібрав народ й повстав проти батька. Радник Давида - Ахітофел вважався дуже мудрим - запитати в нього поради було все-одно, що запитати у Бога. Ахітофел пристав до Авесалома й радив на хвилі всенародної підтримки діяти рішуче, атакувати негайно тому, що інакше народ розчарується, зневіриться, опустить руки. Авесалом не послухав поради й програв...
Повстав Ющенко проти "Папи" (Л.Д.Кучми) й народ його підтримав. Та замість того, щоб звернутись до нації й на хвилі всенародної підтримки діяти рішуче: очистити територію України від сміття, владні кабінети від перевертнів... покинув народ напризволяще. (!?) Мовляв, якось само собою "згинуть наші воріженьки…" І тоді ми вже запануємо…
Ющенко клявся на Біблії котру, очевидно, ніколи не читав. А слід було прочитати тому що, як говорив мій Іуда: "По-правді, по-правді Біблія - книга життя, джерело мудрості!"
Я прекрасно розумів що буде в результаті: розчарування породить безліч проблем від котрих люди стануть виїздити за кордон на постійне проживання та принизливі заробітки, втікати в алкогольний та наркотичний дурман. Зросте кількість самогубств, абортів, розлучень, кримінальних злочинів. Демографічна ситуація погіршиться - дітей народжувати стане надто дорогим задоволенням. Знову в глибинах народних мас буде назрівати невдоволення й переконання, що словами та обіцянками у нас нічого не зміниш…
Так й сталось. Не було нічого дивного в тому, що попри усі зусилля новообраної влади покращення життя не сталося - зросли пенсії але разом із тим стали зростати ціни на енергоносії, транспорт, продовольство. Крах надій породив розчарування. Сьогоднішню ситуацію можна охарактеризувати словами підслуханого організатора фальсифікації виборів: "Ничего не происходит. Мы в жопе!"
Великий натовп людей біля Верховної Зради вранці 30 листопада 2004 року. Люди загалом доброзичливі але у випадку потреби налаштовані діяти рішуче. Розпочинається голосування за відставку корумпованого уряду. Події розвиваються надто кволо й в натовпі чуються заклики взяти приміщення штурмом. Напруження зростало. Вибух гніву та штурм могла спричинити найменша іскра. На східці стали виходити депутати й вмовляти: "Люди, не порушуйте закон! Підтримайте нас і ми досягнемо своїх цілей цивілізованим шляхом".
І вірилося, і не вірилося. Якби люди таки кинулися штурмувати Верховну Зраду то й я був би із своїм народом. А хочеш-не-хочеш був би - натовп би мене вніс у двері Зради. Жартома надавав би народним обранцям стусанів, копняків, - щоб знали свою службу. А заробили тому що: на передвиборчих перегонах обіцяють одне, з трибуни говорять інше, а насправді тільки й думають як повернути витрачене та ще й із наваром залишитись...
А мо, справді, повести людей на штурм? - думав я. Ідея цікава але у мене немає внутрішнього магнетизму, котрий би притягував народ. Харизми себто. Немає однодумців (партії) та програми дій. Повести народ на штурм й там у приміщенні влаштувати погром з мордобоєм? Так це ж буде акт вандалізму!
Розумів: Завжди потрібно бити кулаком – партією себто. Перед тим проголосити програму та список першочергових реформ. Штурманули владні приміщення, зайняли владні кабінети, розвісили свої прапори й взялися реформувати Україгу…
А немає партії, озвучених реформ то й рипатись проти мафії безглуздо…
Раз вже дружину та партію зрадив…
В результаті мирних акцій протесту влада дала згоду переголосувати другий тур виборів. Люди втретє прийшли на виборчі дільниці й віддали голоси за лідера від котрого чекали економічного чуда, манни небесної. На цей раз вибори були чесними й голоси підраховували непідкупні люди. Справедливість восторжествувала - наш обранець переміг!
У нас випікати весільний коровай не дозволяють розлученій жінці, ділити його не дозволяють чоловікові, котрий мав невдалий шлюб. Та попри ті застороги ми таки довірили 5 років керувати державою чоловікові, котрий кинув жінку із двома дітьми ради іншої. І знали ж, що він ще й при тому в компартії був та спритно у час небезпеки покинув її лави. А раз вже дружину та партію зрадив, то яка такому перевертню може бути довіра?
"Ученья, знанья, войны, троны, память" - любив повторювати мій табірний друг Влад.
Інавгурацію на телеекранах спостерігала вся Україна - люди надіялись почути правду, чекали кардинальних змін. Та наступного ранку наш Ющенко... сів у літак й полетів у турне по маршруту: Москва - Страсбург - Варшава...
Це ж елементарно: у Москву на поклон до Путіна, у Страсбург та Варшаву – гроші для революції вимолювати.
Зробив висновок: це фатальна помилка Ющенка! Чому?
Потрібно вивчати історію - вона багато чому вчить. Син царя Давида - Авесалом зібрав народ й повстав проти батька. Радник Давида - Ахітофел вважався дуже мудрим - запитати в нього поради було все-одно, що запитати у Бога. Ахітофел пристав до Авесалома й радив на хвилі всенародної підтримки діяти рішуче, атакувати негайно тому, що інакше народ розчарується, зневіриться, опустить руки. Авесалом не послухав поради й програв...
Повстав Ющенко проти "Папи" (Л.Д.Кучми) й народ його підтримав. Та замість того, щоб звернутись до нації й на хвилі всенародної підтримки діяти рішуче: очистити територію України від сміття, владні кабінети від перевертнів... покинув народ напризволяще. (!?) Мовляв, якось само собою "згинуть наші воріженьки…" І тоді ми вже запануємо…
Ющенко клявся на Біблії котру, очевидно, ніколи не читав. А слід було прочитати тому що, як говорив мій Іуда: "По-правді, по-правді Біблія - книга життя, джерело мудрості!"
Я прекрасно розумів що буде в результаті: розчарування породить безліч проблем від котрих люди стануть виїздити за кордон на постійне проживання та принизливі заробітки, втікати в алкогольний та наркотичний дурман. Зросте кількість самогубств, абортів, розлучень, кримінальних злочинів. Демографічна ситуація погіршиться - дітей народжувати стане надто дорогим задоволенням. Знову в глибинах народних мас буде назрівати невдоволення й переконання, що словами та обіцянками у нас нічого не зміниш…
Так й сталось. Не було нічого дивного в тому, що попри усі зусилля новообраної влади покращення життя не сталося - зросли пенсії але разом із тим стали зростати ціни на енергоносії, транспорт, продовольство. Крах надій породив розчарування. Сьогоднішню ситуацію можна охарактеризувати словами підслуханого організатора фальсифікації виборів: "Ничего не происходит. Мы в жопе!"
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Обіцянка цяцянка, а дурневі радість. (Народна приказка)
Мене давно цікавив феномен сходження до вершин влади різноманітних перевертнів, пристосуванців. Чому порядна людина у владі є рідкістю? Ходив я на зустрічі з кандидатами в народні депутати, надивився на їхню поведінку, наслухався солодких обіцянок. Кожного разу думав: А може, й собі стати народним обранцем?
Хороша ідея, але… передвиборна агітація коштує чималих грошей. Доведеться шукати спонсорів, а потім на своїй посаді ці гроші відробляти - танцювати під чужу дудку. (Хто ж тобі дасть просто так - даром тато маму не цілує.) Доведеться, щоб переплюнути численних конкурентів, обіцяти таке, що здійснити практично неможливо, а це не в моїх правилах. Виборці, звиклі до солодкої брехні, хіба повірять моїй гіркій правді? А все так і є - я помітив цю закономірність: щоб завоювати симпатії виборців, потрібно усіляко підлещуватись до людей. Потрібно хвалити те, що люди люблять, лаяти те, що ненавидять, обіцяти те, що вони хочуть, щоб їм пообіцяли. Перемагає, як правило, той, у кого язик краще підвішений та фантазія в обіцянках більша.
Якось один порушив правило:
- Ви самі теж трохи винні. Хіба не так? Висипаєте сміття куди попало - вітер подув та й розвіяв по всьому селі!
Ах, що тут почалось! Зал обурено загудів:
- А куди його дівати?! Сміттєвоз чому не приїздить?! Та і лампочки на стовпах чому не всі горять?!
Кандидат у депутати зрозумівши, що ляпнув дурницю "дав задній хід" - продовжив співати свою солодку пісеньку:
- Запущу виробництво, отож усім буде робота! Підвищу зарплати, пенсії! Поборю мафію, корупцію, злочинність!.
А я сиджу та й думаю: Підприємства розграбовані, їх роз'їдає ржа, псує плісень, заливає дощ, ламає вітер. Колишні спеціалісти знайшли роботу у бізнесменів. Навіть якщо ти добрий чарівник й зумієш зробити так, що все повернеться до попереднього стану, то й тоді обладнання наших підприємств, їхня продукція, організація праці та відношення працівників до роботи - це кам'яний вік науково-технічного прогресу. Навіть якщо ти зробиш ще одне чудо: знайдеш багатомільярдні капітали на модернізацію виробництва, перенавчання спеціалістів, перевиховання робітників та й виготовиш продукцію на рівні світових стандартів, то і тоді виникнуть проблеми зі збутом. Більшість громадян не мають грошей на купівлю твоєї продукції – ради економії надають перевагу іноземному "секонд-хенду". Нормально працювати буде дуже важко - мафія, корупція, злочинність досягли таких космічних висот, все так переплелось, в'їлось у всі пори суспільства, що для очищення доведеться звільнити… все керівництво владних структур. Зробити дезінфекцію в кабінетах, провітрити їх, а на звільнені місця набрати порядних людей. Шукати в середовищі "совків", вишукувати вдень із ліхтарем, як той філософ, і таки знайти. Кому це під силу?
А що зробив би я, якби одного чудового ранку проснувся на посаді Президента? Хотів би зробити багато, але не дали б нічого: урядовці стали б перекручувати кожен указ, влада на місцях - саботувати. "Підставили" б раз, другий, п'ятий, десятий, виставили б на посміховисько. А все так і є: короля грає оточення...
Хто кого звільняти буде: усі старорежимні службовці повивертали картузи, щоб залишитись на теплих місцях й далі продовжують наживатись. Один мафіозі не звільнить іншого - вірно кажуть: "ворон воронові ока не виклює".
Хто підтримає мої реформи? На кого я буду опиратись?
Мойсея підтримував Господь Бог, Піночета - армія, а мене - хто?
Вийду проти сатанинської системи, а весь народ стане мовчки поєдинок спостерігати, як якусь безкоштовну розвагу...
Легко стати обранцем народу, якщо є купа грошей та добре підвішений язик. Інша річ, стати вибранцем Бога - Там зовсім інші критерії вибору…
Оце все я думав, сидячи на тій зустрічі з виборцями. А кандидат продовжує:
- Росія при розлученні забрала майже все спільно нажите добро, а зараз відмовляється в борг постачати нафту, газ, стержні до ядерних реакторів і цим перекриває Україні кисень…
Я слухаю, а думками вертаюсь у далеке дитинство. Підходить один малюк до іншого і просить: "Дай мені свою цяцьку". А той у відповідь: "А, со даси?", що в перекладі на сучасну мову означає: "Давай в обмін щось рівноцінне".
Навіщо оця примітивна, пустопорожня балаканина, пошук ворогів - аж зло бере. Росія та Білорусія теж бідують, бо там такі ж самі "совки" живуть. Хто кому повинен просто так, за гарні очі, щось давати задарма? Плати золотом, валютою, а як ні, то високоякісними товарами, продовольством, і буде тобі все, що завгодно. Здається, скажи людям просто: "Давайте, люди, дружно думати як організувати виробництво та візьмемось виготовляти сучасні продовольчі та промислові товари, щоб було за що виміняти енергоносії".
От і живемо з кожним днем усе гірше тому, що таких демагогів вибираємо. Ох, як чесались руки й собі кинутись у велику політику - крикнути: "Не так! Не так усе робити потрібно!".
Під монотонні обіцянки чергового кандидата думав свою думу: А, що я зможу зробити? Пригадалось дитинство. Я ж колись вже був отаманом - хлопці вибрали. О, яка це насолода: влада! Що не накажу - усе виконують! Наступного дня я трохи затримався вдома. Прийшов продовжувати гру. Бачу: мої піддані дістають із-за пазух та їдять яблука, абрикоси, огірки, помідори, і при тому на мене скоса хитро поглядають. Я дав команду, а мої козаки… стали сміятись. Мій однокласник і, водночас найкращий друг вказав на мене пальцем та й скомандував: - Взяти його!
Хлопці кинулись бити мене.
Запитую: - За що свого отамана лупцюєте?
А ті відповідають:
- Такий отаман як ти, нам не потрібен, ми іншого обрали. Тобі вчора цілий день служили задарма, а Степан сьогодні повів нас по чужих садах та городах, нагодував досхочу! От йому й будемо служити…
Та я не образився на товариша за науку, бо це була всього-на-всього гра.
Поглянув на людей у залі й подумав:
- Всі мріють про чудо. Колись Ісус Христос нагодував величезний натовп п'ятьма хлібами та двома рибинами так, що всі наситились ще й дванадцять повних кошів наклали недоїдених кусків. Люди хотіли прийти та забрати Його, щоб поставити своїм царем, але Ісус відійшов від них. Так й сьогодні усі мріють про всесильного добродія, котрий якимсь дивом відразу усіх нагодує, одягне, вилікує, побудує житло, підприємства, прибере довкілля, вирішить особисті проблеми кожного...
Ну, по яких же садах та городах я вас, люди добрі, поведу? Самі ж бачите, яке зубожіння, злидні навкруги… Повести вас на "царські села" та комерційні кіоски? Так це ж радості на один тиждень! А далі, що? Я ж не Ленін, - йому дісталась дуже багата країна, а мені - те, що від неї залишилось… Один стане кликати грабувати, інший - працювати. За ким, люди добрі, підете?..
Від передвиборних обіцянок мене стало нудити, перестав ходити на оті перегони-пустодзвони. Один спостережливий чоловік запримітив, що казки для дітей починаються словами: "Жили-були дід та баба…", а казки для дорослих: "Якщо ви на виборах проголосуєте за мене…"
Інший спостережливий чоловік висловився інакше: "Ніде так не брешуть як на війні, виборах та полюванні".
А той кандидат на роль провідного реформатора й водночас активного борця із мафією та корупцією таки переміг на всенародних виборах. І… його не видно та не чути - отримав омріяне тепле місце у столиці й живе собі тихенько при грошах, почестях та депутатській недоторканності.
"На дурака не нужен нож - ему с три короба наврёшь и делай с ним шо хош…"
Що собою являють наші вибори? Поясню коротко та зрозуміло суть процесу. У будь-якому регіоні з'являється багатий чоловік, котрий свої капітали здобув явно злочинним шляхом. Щоб заробити собі симпатії виборців він частину тих кримінальних грошей пускає на благодійництво, підкуп влади та засобів масової інформації - знає, що, здобувши владу, сторицею витрати поверне. Роздає щедрі обіцянки та подарунки знедоленим.
Привозить відомих артистів, спортсменів і влаштовує виборцям безкоштовні розваги - дивіться, мовляв, який я впливовий та щедрий. Куплені ЗМІ друкують замовні хвалебні статті, оспівують мудрість та щедрість кандидата, переконують обивателів, що, якщо наш добродій зумів собі достойне життя забезпечити, то зможе й усім нам...
Інтелігенція регіону прекрасно усвідомлює, що, навіть одуривши частину легковірних виборців, злодій у кращому для себе випадку набере лише третину голосів отож програє своєму суперникові. Теоретично так воно й буде якщо виставити проти мафіозі порядну, достойну людину. І тут починається найцікавіше. Бажаючих вступити у двобій з грошовим корупціонером знаходиться… півтора десятка. Серед цих самовпевнених сміливців, як правило, є платні агенти "грошового мішка" заслані з метою розпорошити голоси свідомих виборців.
Це тільки у вуличних бійках натовп легко здолає одинака, а тут розклад інший: добровольці чубляться між собою за симпатії більшості свідомих виборців. (Замість того, щоб зібратись, вибрати зі свого середовища найдостойнішого та дружно працювати на його перемогу.)
Немає нічого дивного у тому, що після виборів майже половину голосів між собою досить нерівномірно ділять отих півтора десятка самовпевнених простачків, а грошовитий злочинець отримує більшість й омріяне місце народного обранця. І владу, котра, як відомо, дає гроші. В результаті подібних виборів наш Президент своєю поведінкою нагадує пахана, Верховна Рада - щось середнє між кримінальним сходняком та зборами колгоспників.
Щоразу мріємо, що буде краще, а виходить як завжди. Іноді слухаю наших народних обранців і… без склянки горілки їхньої логіки ніяк не можу зрозуміти. Вірно кажуть: для того, щоб зрозуміти людину потрібно уявити себе на її місці, прийняти градус її тупості.
Мене давно цікавив феномен сходження до вершин влади різноманітних перевертнів, пристосуванців. Чому порядна людина у владі є рідкістю? Ходив я на зустрічі з кандидатами в народні депутати, надивився на їхню поведінку, наслухався солодких обіцянок. Кожного разу думав: А може, й собі стати народним обранцем?
Хороша ідея, але… передвиборна агітація коштує чималих грошей. Доведеться шукати спонсорів, а потім на своїй посаді ці гроші відробляти - танцювати під чужу дудку. (Хто ж тобі дасть просто так - даром тато маму не цілує.) Доведеться, щоб переплюнути численних конкурентів, обіцяти таке, що здійснити практично неможливо, а це не в моїх правилах. Виборці, звиклі до солодкої брехні, хіба повірять моїй гіркій правді? А все так і є - я помітив цю закономірність: щоб завоювати симпатії виборців, потрібно усіляко підлещуватись до людей. Потрібно хвалити те, що люди люблять, лаяти те, що ненавидять, обіцяти те, що вони хочуть, щоб їм пообіцяли. Перемагає, як правило, той, у кого язик краще підвішений та фантазія в обіцянках більша.
Якось один порушив правило:
- Ви самі теж трохи винні. Хіба не так? Висипаєте сміття куди попало - вітер подув та й розвіяв по всьому селі!
Ах, що тут почалось! Зал обурено загудів:
- А куди його дівати?! Сміттєвоз чому не приїздить?! Та і лампочки на стовпах чому не всі горять?!
Кандидат у депутати зрозумівши, що ляпнув дурницю "дав задній хід" - продовжив співати свою солодку пісеньку:
- Запущу виробництво, отож усім буде робота! Підвищу зарплати, пенсії! Поборю мафію, корупцію, злочинність!.
А я сиджу та й думаю: Підприємства розграбовані, їх роз'їдає ржа, псує плісень, заливає дощ, ламає вітер. Колишні спеціалісти знайшли роботу у бізнесменів. Навіть якщо ти добрий чарівник й зумієш зробити так, що все повернеться до попереднього стану, то й тоді обладнання наших підприємств, їхня продукція, організація праці та відношення працівників до роботи - це кам'яний вік науково-технічного прогресу. Навіть якщо ти зробиш ще одне чудо: знайдеш багатомільярдні капітали на модернізацію виробництва, перенавчання спеціалістів, перевиховання робітників та й виготовиш продукцію на рівні світових стандартів, то і тоді виникнуть проблеми зі збутом. Більшість громадян не мають грошей на купівлю твоєї продукції – ради економії надають перевагу іноземному "секонд-хенду". Нормально працювати буде дуже важко - мафія, корупція, злочинність досягли таких космічних висот, все так переплелось, в'їлось у всі пори суспільства, що для очищення доведеться звільнити… все керівництво владних структур. Зробити дезінфекцію в кабінетах, провітрити їх, а на звільнені місця набрати порядних людей. Шукати в середовищі "совків", вишукувати вдень із ліхтарем, як той філософ, і таки знайти. Кому це під силу?
А що зробив би я, якби одного чудового ранку проснувся на посаді Президента? Хотів би зробити багато, але не дали б нічого: урядовці стали б перекручувати кожен указ, влада на місцях - саботувати. "Підставили" б раз, другий, п'ятий, десятий, виставили б на посміховисько. А все так і є: короля грає оточення...
Хто кого звільняти буде: усі старорежимні службовці повивертали картузи, щоб залишитись на теплих місцях й далі продовжують наживатись. Один мафіозі не звільнить іншого - вірно кажуть: "ворон воронові ока не виклює".
Хто підтримає мої реформи? На кого я буду опиратись?
Мойсея підтримував Господь Бог, Піночета - армія, а мене - хто?
Вийду проти сатанинської системи, а весь народ стане мовчки поєдинок спостерігати, як якусь безкоштовну розвагу...
Легко стати обранцем народу, якщо є купа грошей та добре підвішений язик. Інша річ, стати вибранцем Бога - Там зовсім інші критерії вибору…
Оце все я думав, сидячи на тій зустрічі з виборцями. А кандидат продовжує:
- Росія при розлученні забрала майже все спільно нажите добро, а зараз відмовляється в борг постачати нафту, газ, стержні до ядерних реакторів і цим перекриває Україні кисень…
Я слухаю, а думками вертаюсь у далеке дитинство. Підходить один малюк до іншого і просить: "Дай мені свою цяцьку". А той у відповідь: "А, со даси?", що в перекладі на сучасну мову означає: "Давай в обмін щось рівноцінне".
Навіщо оця примітивна, пустопорожня балаканина, пошук ворогів - аж зло бере. Росія та Білорусія теж бідують, бо там такі ж самі "совки" живуть. Хто кому повинен просто так, за гарні очі, щось давати задарма? Плати золотом, валютою, а як ні, то високоякісними товарами, продовольством, і буде тобі все, що завгодно. Здається, скажи людям просто: "Давайте, люди, дружно думати як організувати виробництво та візьмемось виготовляти сучасні продовольчі та промислові товари, щоб було за що виміняти енергоносії".
От і живемо з кожним днем усе гірше тому, що таких демагогів вибираємо. Ох, як чесались руки й собі кинутись у велику політику - крикнути: "Не так! Не так усе робити потрібно!".
Під монотонні обіцянки чергового кандидата думав свою думу: А, що я зможу зробити? Пригадалось дитинство. Я ж колись вже був отаманом - хлопці вибрали. О, яка це насолода: влада! Що не накажу - усе виконують! Наступного дня я трохи затримався вдома. Прийшов продовжувати гру. Бачу: мої піддані дістають із-за пазух та їдять яблука, абрикоси, огірки, помідори, і при тому на мене скоса хитро поглядають. Я дав команду, а мої козаки… стали сміятись. Мій однокласник і, водночас найкращий друг вказав на мене пальцем та й скомандував: - Взяти його!
Хлопці кинулись бити мене.
Запитую: - За що свого отамана лупцюєте?
А ті відповідають:
- Такий отаман як ти, нам не потрібен, ми іншого обрали. Тобі вчора цілий день служили задарма, а Степан сьогодні повів нас по чужих садах та городах, нагодував досхочу! От йому й будемо служити…
Та я не образився на товариша за науку, бо це була всього-на-всього гра.
Поглянув на людей у залі й подумав:
- Всі мріють про чудо. Колись Ісус Христос нагодував величезний натовп п'ятьма хлібами та двома рибинами так, що всі наситились ще й дванадцять повних кошів наклали недоїдених кусків. Люди хотіли прийти та забрати Його, щоб поставити своїм царем, але Ісус відійшов від них. Так й сьогодні усі мріють про всесильного добродія, котрий якимсь дивом відразу усіх нагодує, одягне, вилікує, побудує житло, підприємства, прибере довкілля, вирішить особисті проблеми кожного...
Ну, по яких же садах та городах я вас, люди добрі, поведу? Самі ж бачите, яке зубожіння, злидні навкруги… Повести вас на "царські села" та комерційні кіоски? Так це ж радості на один тиждень! А далі, що? Я ж не Ленін, - йому дісталась дуже багата країна, а мені - те, що від неї залишилось… Один стане кликати грабувати, інший - працювати. За ким, люди добрі, підете?..
Від передвиборних обіцянок мене стало нудити, перестав ходити на оті перегони-пустодзвони. Один спостережливий чоловік запримітив, що казки для дітей починаються словами: "Жили-були дід та баба…", а казки для дорослих: "Якщо ви на виборах проголосуєте за мене…"
Інший спостережливий чоловік висловився інакше: "Ніде так не брешуть як на війні, виборах та полюванні".
А той кандидат на роль провідного реформатора й водночас активного борця із мафією та корупцією таки переміг на всенародних виборах. І… його не видно та не чути - отримав омріяне тепле місце у столиці й живе собі тихенько при грошах, почестях та депутатській недоторканності.
"На дурака не нужен нож - ему с три короба наврёшь и делай с ним шо хош…"
Що собою являють наші вибори? Поясню коротко та зрозуміло суть процесу. У будь-якому регіоні з'являється багатий чоловік, котрий свої капітали здобув явно злочинним шляхом. Щоб заробити собі симпатії виборців він частину тих кримінальних грошей пускає на благодійництво, підкуп влади та засобів масової інформації - знає, що, здобувши владу, сторицею витрати поверне. Роздає щедрі обіцянки та подарунки знедоленим.
Привозить відомих артистів, спортсменів і влаштовує виборцям безкоштовні розваги - дивіться, мовляв, який я впливовий та щедрий. Куплені ЗМІ друкують замовні хвалебні статті, оспівують мудрість та щедрість кандидата, переконують обивателів, що, якщо наш добродій зумів собі достойне життя забезпечити, то зможе й усім нам...
Інтелігенція регіону прекрасно усвідомлює, що, навіть одуривши частину легковірних виборців, злодій у кращому для себе випадку набере лише третину голосів отож програє своєму суперникові. Теоретично так воно й буде якщо виставити проти мафіозі порядну, достойну людину. І тут починається найцікавіше. Бажаючих вступити у двобій з грошовим корупціонером знаходиться… півтора десятка. Серед цих самовпевнених сміливців, як правило, є платні агенти "грошового мішка" заслані з метою розпорошити голоси свідомих виборців.
Це тільки у вуличних бійках натовп легко здолає одинака, а тут розклад інший: добровольці чубляться між собою за симпатії більшості свідомих виборців. (Замість того, щоб зібратись, вибрати зі свого середовища найдостойнішого та дружно працювати на його перемогу.)
Немає нічого дивного у тому, що після виборів майже половину голосів між собою досить нерівномірно ділять отих півтора десятка самовпевнених простачків, а грошовитий злочинець отримує більшість й омріяне місце народного обранця. І владу, котра, як відомо, дає гроші. В результаті подібних виборів наш Президент своєю поведінкою нагадує пахана, Верховна Рада - щось середнє між кримінальним сходняком та зборами колгоспників.
Щоразу мріємо, що буде краще, а виходить як завжди. Іноді слухаю наших народних обранців і… без склянки горілки їхньої логіки ніяк не можу зрозуміти. Вірно кажуть: для того, щоб зрозуміти людину потрібно уявити себе на її місці, прийняти градус її тупості.
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Лихі 90-ті. Одна доба нашого пересічного бізнесмена.
Здається, що може бути простіше: купив товар в одному місці України, продав в іншому. Проблем ніби й бути не повинно - усі ж свої, православні християни. Та ось повчальний приклад як це буває в дійсності. Так би мовити, одна доба із життя пересічного бізнесмена-човника:
Курс обміну валюти на "валютному п'ятачку" вигідніший, ніж у комерційних банках, отож, я звернувся до знайомого валютника. Василь дав мені три пачки банківських упаковок по 10 мільйонів купонів (купюрами по 100000), а решту - купюрами по мільйону, 500, 200 та 100 тисяч. Банківські упаковки розривати не став - вірю людині, бо здавна до нього звертаюсь. Удома 30 мільйонних купюр склав окремо, а всі інші мільйонні - по 10. Усі пачки стягнув резинками, підписав та поклав у сумку.
Вранці приїхав у Київ на ринок. Тут потрібно поспішати - товару може не вистачити. Нерви вкрай напружені, тут не зівай: так і дивись, щоб не нарватись на податківців, міліцію, рекетирів, діловий партнер може ошукати, а злодії - обікрасти автомобіль, сумки, кишені. І це не жарт: минулого разу досить було лише на декілька секунд утратити пильність, як "спеціалісти кишенькової тяги" продемонстрували вищий пілотаж: спритно витягнули із сумки 60 мільйонів купонів. (Помітили де я зберігаю гроші, а вчинити штовханину, щоб витягнути із сумки лоха тонку пачку мільйонних купюр для них було справою техніки. Це тоді було в перерахунку на нормальні гроші 323$. Наші гроші настільки знецінились, що пачки купонів бізнесмени носили сумками.) Мені горе, сльози, а комусь - радість, сміх.
У першому комерційному кіоску купив 4 ящики сигарет. Дав десятимільйонну банківську упаковку, а решту вдома перерахованими пачками. Банківську упаковку господар розривати не став, але всі інші гроші, ясна річ, перерахував. У другому кіоску забрав останні 46 блоків сигарет "Camel". Подав дві десятимільйонні банківські упаковки, а решту - дрібними грошима. Молода продавщиця банківські упаковки теж не стала перевіряти.
Став у чергу до сусіднього кіоску. Роздивляюсь асортимент, планую покупку, пильную куплене. Аж тут якийсь мужчина бере мене під руку:
- Це ви недавно купили у нас цей ящик сигарет?..
- Я.
- А зайдіть-но до нас у кіоск…
Заходжу. Бачу: молода дівчина тремтить, а на очах - сльози.
- Це Ваші гроші?
- Мої. А що, - щось не так?
- А подивіться-но, що Ви нам дали...
Дивлюсь: зверху і знизу купюри по 100 тисяч, в середині - по 10. Другу упаковку сам розірвав - там було те ж саме.
Оце так утрапив у халепу! Від сорому мало не згорів… "Ляльки" забрав, а за весь ящик заплатив доларами. Вибачився. Клявся, що це мене "підставили". Пояснював, що якби я, справді, був шахрай, то, ясна річ, не стояв би спокійно в черзі біля сусіднього кіоску. Ніби повірили. Попрощались.
Їхав назад і все подумки рахував, що купив та скільки грошей витратив. На багато не сходилось. Думав, згадував кожен свій рух, кожне слово. Згадав! Я заплатив за 46 блоків, а в тому стані нервозності зопалу повернув… за повний ящик. Збитки склали 20$. Та я себе заспокоював: хай це їм буде за моральні збитки, а мені Василь компенсує втрату.
Але все одно не сходилось… на 20 мільйонів! Знову став думати і таки згадав. У першому комерційному кіоску я, сам не знаючи того, дав "ляльку", котру господар розривати не став, але всі інші пачки перерахував. З того нервового напруження я забув, що в одній із пачок втричі більше грошей - потрібно було заплатити 200 мільйонів, от я і відрахував 20 пачок. (Забувши, що в одній із тих пачок 30 мільйонних купюр!)
Так ось чому у нього очі спалахнули, руки затремтіли - він в одній із пачок нарахував 10 мільйонів і, побачивши, що там ще доволі купюр, швидко кинув ту пачку у мішок до своїх грошей.
Повертатись було безглуздо: якщо він не повернув лишні гроші відразу, то, тим більше, не поверне й зараз…
На щастя, на зворотному шляху того разу не трапилось міліції, податківців, автоінспекторів, рекетирів, грабіжників, вдало обминув численні ями та й автомобіль не підвів.
Наступного дня підійшов до того валютника:
- На тебе, гад, рекетирів навести чи в "мінтовку" здати?
Василь зробив здивовані очі: - А, що трапилось?..
- Я тобі вірив, а ти мені три "ляльки" підсунув! Забери їх назад, а гроші - поверни!..
- Та я теж у знайомих брав, тому й не перевіряв! Мене "підставили", а я, не відаючи того - тебе!..
Повернув гроші за дві "ляльки". Я знову:
- Там ще одна "лялька" була. Давай за неї гроші, а я в наступну поїздку вибачусь перед господарем і розрахуюсь…
Василь у відповідь:
- А чим ти докажеш, що то теж "лялька" була?..
Я продовжив наступ:
- Із-за тебе, негідника, я доволі сорому набрався ще й "влетів" на 20$. Відшкодуй мені збитки…
А він примирливо:
- Я знайду ту знайому, котра мене ошукала. Розберусь з нею, а тоді розрахуюсь з тобою…
Пізніше підходив декілька разів, а він:
- Та щось ніяк не можу знайти ту знайому, котра шахрайкою виявилася… І куди вона могла подітись?..
Раз так, то став вести справи з іншим валютником. Пізніше той розповідав:
- Ти не перший, кого Василь ошукав. Та людські сльози не минули йому даром, - в аварію потрапив. Вщент розбив свій "Volkswagen Passat", куплений за неправедні гроші. Щоправда, сам не дуже постраждав, але там загинув його малолітній племінник, котрий сидів поряд.
Туга за мискою з помиями.
Озлоблений народ сперечається: багато хто лає сучасний демократичний устрій та вихваляє колишній комуністичний режим. Та ні, - не саму комуністичну ідею, а той стабільний товарний мінімум, котрий можна було купити за зарплату або пенсію. І я розумію людей: привчили, що за них завжди думає партія, а тут свобода, самим потрібно за себе турбуватись. Так буває, коли господар пожаліє собаку та й спустить із ланцюга на волю. Спочатку пес шаленіє від п'янкого відчуття свободи. Так-то воно так, але привчений до завжди повної миски з помиями, він не розуміє, не вміє самостійно вполювати здобич. Врешті-решт зголоднілий собака вертається назад - дере лапами двері, жалібно скавучить, щоб господар знову надів нашийник та нагодував звичними помиями.
Нічого дивного в цьому для мене немає. Знаю же із історії: після здобуття США незалежності було скасоване рабство. Колишні раби покинули плантації й стали шукати щастя у містах. Та от в містах не усім пощастило знайти роботу й голодні невдахи повертались до своїх колишніх господарів проситись прийняти їх назад. До речі, подібне було і в нас в період скасування кріпацтва.
"Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи".
В нашому місті є кладовище "Нове", але його всі називають "Молодіжне", тому що там у переважній більшості молоді люди поховані. Ось так і живемо: ненавидимо, ошукуємо, грабуємо, вбиваємо, проклинаємо один одного і, в результаті, що цілком закономірно, переселяємось на кладовища. Пригадуються гіркі слова співвітчизника, котрий нещодавно назавжди покидав Україну: "Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи".
П.С. А мо й собі емігрувати? Віза ж в Канаду то відкрита... А тому, що при такому стані справ у нас хорошо вже не буде. Там хоч доживу віку на соціалі... А чи можливо сьогодні в Канаді українцю померти з голоду? А чи не прийдеться, як в тому давньому анекдоті в столиці Канади їсти сіно?
Декотрі оригінали запитають: - А як же стосовно хворої дружини?
А я їм на те:
"Однак Ісус відповів: "Нехай мертві самі ховають своїх померлих, а ти повинен нести звістку про Царство Боже". Від Луки 9:60
І ще одна важлива обставина:
Від Луки 4:24 І сказав Він: "Поправді кажу вам: Жоден пророк не буває приємний у вітчи́зні своїй".
Здається, що може бути простіше: купив товар в одному місці України, продав в іншому. Проблем ніби й бути не повинно - усі ж свої, православні християни. Та ось повчальний приклад як це буває в дійсності. Так би мовити, одна доба із життя пересічного бізнесмена-човника:
Курс обміну валюти на "валютному п'ятачку" вигідніший, ніж у комерційних банках, отож, я звернувся до знайомого валютника. Василь дав мені три пачки банківських упаковок по 10 мільйонів купонів (купюрами по 100000), а решту - купюрами по мільйону, 500, 200 та 100 тисяч. Банківські упаковки розривати не став - вірю людині, бо здавна до нього звертаюсь. Удома 30 мільйонних купюр склав окремо, а всі інші мільйонні - по 10. Усі пачки стягнув резинками, підписав та поклав у сумку.
Вранці приїхав у Київ на ринок. Тут потрібно поспішати - товару може не вистачити. Нерви вкрай напружені, тут не зівай: так і дивись, щоб не нарватись на податківців, міліцію, рекетирів, діловий партнер може ошукати, а злодії - обікрасти автомобіль, сумки, кишені. І це не жарт: минулого разу досить було лише на декілька секунд утратити пильність, як "спеціалісти кишенькової тяги" продемонстрували вищий пілотаж: спритно витягнули із сумки 60 мільйонів купонів. (Помітили де я зберігаю гроші, а вчинити штовханину, щоб витягнути із сумки лоха тонку пачку мільйонних купюр для них було справою техніки. Це тоді було в перерахунку на нормальні гроші 323$. Наші гроші настільки знецінились, що пачки купонів бізнесмени носили сумками.) Мені горе, сльози, а комусь - радість, сміх.
У першому комерційному кіоску купив 4 ящики сигарет. Дав десятимільйонну банківську упаковку, а решту вдома перерахованими пачками. Банківську упаковку господар розривати не став, але всі інші гроші, ясна річ, перерахував. У другому кіоску забрав останні 46 блоків сигарет "Camel". Подав дві десятимільйонні банківські упаковки, а решту - дрібними грошима. Молода продавщиця банківські упаковки теж не стала перевіряти.
Став у чергу до сусіднього кіоску. Роздивляюсь асортимент, планую покупку, пильную куплене. Аж тут якийсь мужчина бере мене під руку:
- Це ви недавно купили у нас цей ящик сигарет?..
- Я.
- А зайдіть-но до нас у кіоск…
Заходжу. Бачу: молода дівчина тремтить, а на очах - сльози.
- Це Ваші гроші?
- Мої. А що, - щось не так?
- А подивіться-но, що Ви нам дали...
Дивлюсь: зверху і знизу купюри по 100 тисяч, в середині - по 10. Другу упаковку сам розірвав - там було те ж саме.
Оце так утрапив у халепу! Від сорому мало не згорів… "Ляльки" забрав, а за весь ящик заплатив доларами. Вибачився. Клявся, що це мене "підставили". Пояснював, що якби я, справді, був шахрай, то, ясна річ, не стояв би спокійно в черзі біля сусіднього кіоску. Ніби повірили. Попрощались.
Їхав назад і все подумки рахував, що купив та скільки грошей витратив. На багато не сходилось. Думав, згадував кожен свій рух, кожне слово. Згадав! Я заплатив за 46 блоків, а в тому стані нервозності зопалу повернув… за повний ящик. Збитки склали 20$. Та я себе заспокоював: хай це їм буде за моральні збитки, а мені Василь компенсує втрату.
Але все одно не сходилось… на 20 мільйонів! Знову став думати і таки згадав. У першому комерційному кіоску я, сам не знаючи того, дав "ляльку", котру господар розривати не став, але всі інші пачки перерахував. З того нервового напруження я забув, що в одній із пачок втричі більше грошей - потрібно було заплатити 200 мільйонів, от я і відрахував 20 пачок. (Забувши, що в одній із тих пачок 30 мільйонних купюр!)
Так ось чому у нього очі спалахнули, руки затремтіли - він в одній із пачок нарахував 10 мільйонів і, побачивши, що там ще доволі купюр, швидко кинув ту пачку у мішок до своїх грошей.
Повертатись було безглуздо: якщо він не повернув лишні гроші відразу, то, тим більше, не поверне й зараз…
На щастя, на зворотному шляху того разу не трапилось міліції, податківців, автоінспекторів, рекетирів, грабіжників, вдало обминув численні ями та й автомобіль не підвів.
Наступного дня підійшов до того валютника:
- На тебе, гад, рекетирів навести чи в "мінтовку" здати?
Василь зробив здивовані очі: - А, що трапилось?..
- Я тобі вірив, а ти мені три "ляльки" підсунув! Забери їх назад, а гроші - поверни!..
- Та я теж у знайомих брав, тому й не перевіряв! Мене "підставили", а я, не відаючи того - тебе!..
Повернув гроші за дві "ляльки". Я знову:
- Там ще одна "лялька" була. Давай за неї гроші, а я в наступну поїздку вибачусь перед господарем і розрахуюсь…
Василь у відповідь:
- А чим ти докажеш, що то теж "лялька" була?..
Я продовжив наступ:
- Із-за тебе, негідника, я доволі сорому набрався ще й "влетів" на 20$. Відшкодуй мені збитки…
А він примирливо:
- Я знайду ту знайому, котра мене ошукала. Розберусь з нею, а тоді розрахуюсь з тобою…
Пізніше підходив декілька разів, а він:
- Та щось ніяк не можу знайти ту знайому, котра шахрайкою виявилася… І куди вона могла подітись?..
Раз так, то став вести справи з іншим валютником. Пізніше той розповідав:
- Ти не перший, кого Василь ошукав. Та людські сльози не минули йому даром, - в аварію потрапив. Вщент розбив свій "Volkswagen Passat", куплений за неправедні гроші. Щоправда, сам не дуже постраждав, але там загинув його малолітній племінник, котрий сидів поряд.
Туга за мискою з помиями.
Озлоблений народ сперечається: багато хто лає сучасний демократичний устрій та вихваляє колишній комуністичний режим. Та ні, - не саму комуністичну ідею, а той стабільний товарний мінімум, котрий можна було купити за зарплату або пенсію. І я розумію людей: привчили, що за них завжди думає партія, а тут свобода, самим потрібно за себе турбуватись. Так буває, коли господар пожаліє собаку та й спустить із ланцюга на волю. Спочатку пес шаленіє від п'янкого відчуття свободи. Так-то воно так, але привчений до завжди повної миски з помиями, він не розуміє, не вміє самостійно вполювати здобич. Врешті-решт зголоднілий собака вертається назад - дере лапами двері, жалібно скавучить, щоб господар знову надів нашийник та нагодував звичними помиями.
Нічого дивного в цьому для мене немає. Знаю же із історії: після здобуття США незалежності було скасоване рабство. Колишні раби покинули плантації й стали шукати щастя у містах. Та от в містах не усім пощастило знайти роботу й голодні невдахи повертались до своїх колишніх господарів проситись прийняти їх назад. До речі, подібне було і в нас в період скасування кріпацтва.
"Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи".
В нашому місті є кладовище "Нове", але його всі називають "Молодіжне", тому що там у переважній більшості молоді люди поховані. Ось так і живемо: ненавидимо, ошукуємо, грабуємо, вбиваємо, проклинаємо один одного і, в результаті, що цілком закономірно, переселяємось на кладовища. Пригадуються гіркі слова співвітчизника, котрий нещодавно назавжди покидав Україну: "Краще у вас буде, але хорошо у вас не буде ніколи".
П.С. А мо й собі емігрувати? Віза ж в Канаду то відкрита... А тому, що при такому стані справ у нас хорошо вже не буде. Там хоч доживу віку на соціалі... А чи можливо сьогодні в Канаді українцю померти з голоду? А чи не прийдеться, як в тому давньому анекдоті в столиці Канади їсти сіно?
Декотрі оригінали запитають: - А як же стосовно хворої дружини?
А я їм на те:
"Однак Ісус відповів: "Нехай мертві самі ховають своїх померлих, а ти повинен нести звістку про Царство Боже". Від Луки 9:60
І ще одна важлива обставина:
Від Луки 4:24 І сказав Він: "Поправді кажу вам: Жоден пророк не буває приємний у вітчи́зні своїй".
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Виправно-трудовий табір як мікромодель суспільства. (Про коронації-інавгурації)
А Ви "мотали срок" у виправно-трудових таборах? Значиться спостерігали життя простих з/к "мужиків" та еліти – "блатних".
Блапні – привілейована каста. Вони працюють на легких роботах й паразитують на простих трудягах. Мають гроші (в тому числі й видурені із простих з/к) отож ведуть блатний (привілейований) спосіб життя. Ведуть розборки та притягують до себе таких як самі та "опускають" неугодних. Звісно, не кожний зможе "заблатувати" – кого-небудь ті в своє товариство не допускають. А втім, порядні з/к й не рвуться туди – живуть собі спокійно мужицьким життям й не вмішуються в розборки блатних.
До чого це я? А до того, що наше суспільство нагадує собою сучий виправно-трудовий табір де багато хто рветься нагору та не кожного ті мафіозі в своє середоище пускають.
Повільно загнивала тюрма народів – СРСР, в котрій на вершині, як і у таборі, завжди блатні. Себто, істоти, котрі зуміли по чужих головах пролізти до влади. І от СРСР розвалився. Ну і що ж? А нічого – блатні, щоб й надалі залишатися наверху, хутко перефарбувалися. Для понту оголосили вибори.
Першим Паханом, набравши 61,59% голосів, став колишній завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ, а на момент обрання Голова Верховної Ради - Леонід Кравчук. А чому ж народ не обрав свого? А тому, що блатні не приймають у своє середовище мужиків. От і через підвладні ЗМІ зачморили В.М.Чорновола. А журналісти вони такі – служать тим, хто гроші платить. Вірно висловився Денікін: "Не трогайте извозчиков, проституток и журналистов – они служат любой власти!"
А далі що? Народ жив своїм життям, блатні своїм. Правда, час від часу відбувалися вибори та так звані "революції" але це нічого не міняло – відбувалося лише переставляння ліжок у борделі. Ось зараз напружена ситуація в суспільстві. Ну і що – знову під шумок проплачених ЗМІ переставлять ті горезвісні владні ліжка. А втім, нічого дивного. В цей день колись люди стрічали Ісуса, як царя – одяг та пальмове віття стелили під ноги. А вже через декілька днів ті ж самі але же одурені зняли крик: "Розіпни, розіпни Його!... На нас Його кров і на наших дітях! Відпусти нам злочинця Варраву!"
П.С. Революція – це коли піраміда перевертається. Себто хто був ніким, той стає Всім. А переставляння ліжок у борделі…
Нелегітимний Зеленський надовго. Чому? ЗМІ куплені, народ одурений та заляканий.. Ще раз вийти на Майдан під кулі спецпризначенців дурних немає... І другий В.М.Чорновіл у нас не з"явиться - не допустять його підвладні ЗМІ до мікрофонів. А якщо й з"явиться то чи захоче розділити долю В.М.Чорновола? Ось питання...
А Ви "мотали срок" у виправно-трудових таборах? Значиться спостерігали життя простих з/к "мужиків" та еліти – "блатних".
Блапні – привілейована каста. Вони працюють на легких роботах й паразитують на простих трудягах. Мають гроші (в тому числі й видурені із простих з/к) отож ведуть блатний (привілейований) спосіб життя. Ведуть розборки та притягують до себе таких як самі та "опускають" неугодних. Звісно, не кожний зможе "заблатувати" – кого-небудь ті в своє товариство не допускають. А втім, порядні з/к й не рвуться туди – живуть собі спокійно мужицьким життям й не вмішуються в розборки блатних.
До чого це я? А до того, що наше суспільство нагадує собою сучий виправно-трудовий табір де багато хто рветься нагору та не кожного ті мафіозі в своє середоище пускають.
Повільно загнивала тюрма народів – СРСР, в котрій на вершині, як і у таборі, завжди блатні. Себто, істоти, котрі зуміли по чужих головах пролізти до влади. І от СРСР розвалився. Ну і що ж? А нічого – блатні, щоб й надалі залишатися наверху, хутко перефарбувалися. Для понту оголосили вибори.
Першим Паханом, набравши 61,59% голосів, став колишній завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ, а на момент обрання Голова Верховної Ради - Леонід Кравчук. А чому ж народ не обрав свого? А тому, що блатні не приймають у своє середовище мужиків. От і через підвладні ЗМІ зачморили В.М.Чорновола. А журналісти вони такі – служать тим, хто гроші платить. Вірно висловився Денікін: "Не трогайте извозчиков, проституток и журналистов – они служат любой власти!"
А далі що? Народ жив своїм життям, блатні своїм. Правда, час від часу відбувалися вибори та так звані "революції" але це нічого не міняло – відбувалося лише переставляння ліжок у борделі. Ось зараз напружена ситуація в суспільстві. Ну і що – знову під шумок проплачених ЗМІ переставлять ті горезвісні владні ліжка. А втім, нічого дивного. В цей день колись люди стрічали Ісуса, як царя – одяг та пальмове віття стелили під ноги. А вже через декілька днів ті ж самі але же одурені зняли крик: "Розіпни, розіпни Його!... На нас Його кров і на наших дітях! Відпусти нам злочинця Варраву!"
П.С. Революція – це коли піраміда перевертається. Себто хто був ніким, той стає Всім. А переставляння ліжок у борделі…
Нелегітимний Зеленський надовго. Чому? ЗМІ куплені, народ одурений та заляканий.. Ще раз вийти на Майдан під кулі спецпризначенців дурних немає... І другий В.М.Чорновіл у нас не з"явиться - не допустять його підвладні ЗМІ до мікрофонів. А якщо й з"явиться то чи захоче розділити долю В.М.Чорновола? Ось питання...
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Свідкує священик Руслан Гриців:
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
До війни (1939-45) та після жив у наших краях праведник Леонтій. Старожили розповідали про його незбагненні дива.
Якось заможний чоловік в подяку за зцілення сина давав Леонтію торбинку золотих монет. Той у відповідь: - Встань ще до сходу сонця й іди на міст через річку. От першому кого стрінеш й віддай ці золоті монети.
Чоловік так й зробив. Аж тут назустріч йде сумний молодий чоловік. Багатій до нього: - Мені Леонтій сказав дати ці гроші першому стрічному кого я вранці зустріну на цьому мосту.
Молодий чоловік взяв торбинку із золотом й пояснив ситуацію: - Я в банку працюю. Колеги мене неабияк підставили отож щоб уникнути ганьби я оце йшов топитися. Зараз ці гроші я внесу в касу й уникну найстрашнішого.
Під час війни зібралися люди йти хресним ходом у Почаївську лавру. І Леонтій серед них був. Аж тут паломників оточили німецькі мотоциклісти з кулеметами. Усі паломники неабияк полякалися але Леонтій їх заспокоїв: - Не бійтеся. Нічого поганого вони нам не зроблять.
Так й сталося: Нацистські офіцери зрозуміли, що то не якась керована Москвою партизанська провокація а справжній хресний хід й залишили паломників у спокої.
У 1944 прийшли "визволителі" котрі атеїстами були. (гонителями християн) Лаврентій же й надалі в людних місцях проповідував Слово Боже. Зробить зі снігу підвищення, стане на нього босими ногами й проповідує. Люди купували й клали перед ним черевики та той… їх бідним, злиденним віддавав.
Якось під час проповіді до Леонтія підійшов міліціонер й вдарив по обличчі. Леонтій на те спокійно: - Ти не мене б’єш – ти сам себе б’єш.
Повернувся той міліціонер до хати й виявив, що в той момент у нього дома сталася біда – померла дочка.
Якось в автобусі одна із жінок встала й уступила йому своє місце. Леонтій на те: - Хто на це місце сяде у того дома буде похорон.
Леонтій вийшов а люди боялися сісти на те місце бо знали силу передбачень праведника. Аж тут заходить жінка з грудною дитиною на руках й сідає на те порожнє місце.
Хтось із людей їй: - Тут Леонтій їхав й пророкував, що хто на це місце сяде у того дома буде похорон.
Жінка аж скрикнула: - Ой, людоньки, так мертву ж дитину з пологового будинку везу!
У 1945 р. Леонтія заарештовано й засуджено Рівненським військовим трибуналом за антирадянську діяльність» на п'ять років. У 1954 р. Грицана арештовують удруге. Цього разу Рівненський обласний суд знову ж таки за антирадянську діяльність виніс вирок — десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Покарання Леонтій Грицан відбував у поселенні Явас Зубополянського району Мордовської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Друге ув'язнення не було тривалим оскільки тогочасні суспільно-політичні зміни в Радянському Союзі ознаменували період «відлиги». У січні 1956 р. мандрівний проповідник вийшов достроково на волю.
Під час війни нацисти не забороняли Леонтію проповідувати Слово Боже а от комуністи… І це не дивно – єдино вірною у них було марксистсько-ленінське вчення а все інше – антирадянська діяльність…
У квітні 1958 р. в офіційному часописі Рівненського обкому комуністичної партії газеті «Червоний прапор» побачила світ стаття Тищенка "Що приховується під назвою «Істинно-православна церква» або сектою «Леотіївців». Наприкінці того ж місяця колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду засудила Леонтія Грицана на 10 років ув'язнення і 5 років поразки у громадянських правах із забороною після відбуття покарання проживати на території УРСР. У радянських концентраційних таборах Мордовії Леонтій Грицан відбув усі десять років ув'язнення.
Через п'ять років після звільнення з в'язниці Леонтій Грицан помер.
https://risu.ua/leontijivskiy-ruh-sekta ... -ji_n62828
Якось заможний чоловік в подяку за зцілення сина давав Леонтію торбинку золотих монет. Той у відповідь: - Встань ще до сходу сонця й іди на міст через річку. От першому кого стрінеш й віддай ці золоті монети.
Чоловік так й зробив. Аж тут назустріч йде сумний молодий чоловік. Багатій до нього: - Мені Леонтій сказав дати ці гроші першому стрічному кого я вранці зустріну на цьому мосту.
Молодий чоловік взяв торбинку із золотом й пояснив ситуацію: - Я в банку працюю. Колеги мене неабияк підставили отож щоб уникнути ганьби я оце йшов топитися. Зараз ці гроші я внесу в касу й уникну найстрашнішого.
Під час війни зібралися люди йти хресним ходом у Почаївську лавру. І Леонтій серед них був. Аж тут паломників оточили німецькі мотоциклісти з кулеметами. Усі паломники неабияк полякалися але Леонтій їх заспокоїв: - Не бійтеся. Нічого поганого вони нам не зроблять.
Так й сталося: Нацистські офіцери зрозуміли, що то не якась керована Москвою партизанська провокація а справжній хресний хід й залишили паломників у спокої.
У 1944 прийшли "визволителі" котрі атеїстами були. (гонителями християн) Лаврентій же й надалі в людних місцях проповідував Слово Боже. Зробить зі снігу підвищення, стане на нього босими ногами й проповідує. Люди купували й клали перед ним черевики та той… їх бідним, злиденним віддавав.
Якось під час проповіді до Леонтія підійшов міліціонер й вдарив по обличчі. Леонтій на те спокійно: - Ти не мене б’єш – ти сам себе б’єш.
Повернувся той міліціонер до хати й виявив, що в той момент у нього дома сталася біда – померла дочка.
Якось в автобусі одна із жінок встала й уступила йому своє місце. Леонтій на те: - Хто на це місце сяде у того дома буде похорон.
Леонтій вийшов а люди боялися сісти на те місце бо знали силу передбачень праведника. Аж тут заходить жінка з грудною дитиною на руках й сідає на те порожнє місце.
Хтось із людей їй: - Тут Леонтій їхав й пророкував, що хто на це місце сяде у того дома буде похорон.
Жінка аж скрикнула: - Ой, людоньки, так мертву ж дитину з пологового будинку везу!
У 1945 р. Леонтія заарештовано й засуджено Рівненським військовим трибуналом за антирадянську діяльність» на п'ять років. У 1954 р. Грицана арештовують удруге. Цього разу Рівненський обласний суд знову ж таки за антирадянську діяльність виніс вирок — десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Покарання Леонтій Грицан відбував у поселенні Явас Зубополянського району Мордовської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Друге ув'язнення не було тривалим оскільки тогочасні суспільно-політичні зміни в Радянському Союзі ознаменували період «відлиги». У січні 1956 р. мандрівний проповідник вийшов достроково на волю.
Під час війни нацисти не забороняли Леонтію проповідувати Слово Боже а от комуністи… І це не дивно – єдино вірною у них було марксистсько-ленінське вчення а все інше – антирадянська діяльність…
У квітні 1958 р. в офіційному часописі Рівненського обкому комуністичної партії газеті «Червоний прапор» побачила світ стаття Тищенка "Що приховується під назвою «Істинно-православна церква» або сектою «Леотіївців». Наприкінці того ж місяця колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду засудила Леонтія Грицана на 10 років ув'язнення і 5 років поразки у громадянських правах із забороною після відбуття покарання проживати на території УРСР. У радянських концентраційних таборах Мордовії Леонтій Грицан відбув усі десять років ув'язнення.
Через п'ять років після звільнення з в'язниці Леонтій Грицан помер.
https://risu.ua/leontijivskiy-ruh-sekta ... -ji_n62828
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
От дуже мало хто із вас розуміє за що Гітлер ненавидів євреїв. А давайте-но заглянемо у його спогади "Майн камф" (Моя боротьба):
Адольф Гітлер.
Майбутній вождь німецького народу Адольф (Hitler) народився 20 березня 1889 року. Історики свідчать, що держслужбовець Аллоіз Гітлер узяв заміж його маму та визнав на Біблії маленького Адольфа своїм сином коли малому було три роки. За цей "благородний" вчинок отримав кругленьку суму від багатого єврея Шикльгрубера, у котрого мама Адольфа працювала служницею і завагітніла саме в той період. Далі Адольф виховувався у сім'ї Аллоіза в австрійському містечку Бранау, що неподалік кордону із Німеччиною. Зростав у середовищі забезпечених, досить міцних ровесників й там започаткував свій ораторський талант. Навчився постояти за себе і став "маленьким вожаком". Знання давались легко, але вихователям доставляв доволі клопоту. Вільний від інших занять час вчився хоровому співу й це давало можливість часто бувати в церкві. Там, захоплюючись пишністю церковних ритуалів, мріяв стати священиком та скоро під впливом свого темпераменту втратив смак до подібних занять. Любив пізнавати світ і, щоб вдовольнити цікавість, декілька разів перечитав усі книги сімейної бібліотеки. Мав здібності до малювання й мріяв вивчитись на художника. Коли Адольфу було 13 років несподівано помер батько. Мама довго хворіла й померла через два роки. Батькові заощадження були витрачені під час хвороби матері отож Адольф із корзиною пожитків відправився у Відень заробляти на прожиття та вчитися. В художню академію його не прийняли й, щоб якось вижити, влаштувався на будівництво чорноробом. Бачив безробіття, злидні й сам доволі сьорбнув тогочасних негараздів, голод став його вірним супутником. Ось як він описував тогочасне життя співвітчизників:
"У підвальному приміщенні, котре складається із двох кімнат, живе сім'я із семи чоловік. З п'яти дітей молодшому, скажімо, три роки. Це як раз той вік, коли перші враження сприймаються дуже гостро. У обдарованих людей спогади про ці роки живі до самої старості. Тіснота приміщення створює вкрай несприятливу обстановку. Суперечки та сварки виникають вже із-за однієї тієї тісноти. Ці люди не просто живуть разом, а вони душать один одного. Найменша суперечка, котра у більшій квартирі завершилася б просто тим, що люди розійшлись би в різні кінці, при цій обстановці приводить до безкінечної гризні. Діти ще якось переносять цю обстановку: вони теж сперечаються й б'ються в цій обстановці дуже часто, але швидко забувають ці сварки. Коли ж сваряться та сперечаються старші, коли це відбувається щодня, коли це приймає самі мерзенні форми, тоді ці тяжкі методи наглядного виховання невідворотно відбиваються і на дітях. Ну, а коли взаємна гризня між батьком та матір'ю доходить до того, що батько в п'яному стані грубо поводиться з мамою або навіть б'є її, тоді люди котрі не жили в такій обстановці, не можуть навіть собі уявити, до яких це приводить наслідків. Вже шестирічна дитина в такій обстановці дізнається про речі, котрі і дорослому можуть навіяти жах. Морально отруєний, фізично недорозвинутий, часто вошивий такий молодий громадянин відправляється в школу. Абияк він навчається читати та писати, але це - все. Про те, щоб вчитися дома, в такій обстановці не може й бути мови. Навпаки. Батько та мати у присутності дітей лають учителя і школу в таких висловах, котрих і передати неможливо.
Замість того, щоб допомагати дітям вчитись, батьки схильні скоріше всього положити їх на коліна й відлупцювати. Усе, що приходиться нещасним дітям чути в такій обстановці, зовсім не навіює їм поваги до навколишнього світу. Жодного доброго слова не почують вони про людство взагалі. Усі установи, усі власті тут піддаються тут самій жорстокій і грубій критиці, - починаючи з учителя і закінчуючи главою уряду. Батьки лають усіх і вся - релігію і мораль, державу і суспільство - і усе це в самій брудній формі. Коли такий юнак досяг 14 років і закінчив школу, то більшою частиною йому важко уже вирішити що в ньому переважує: неймовірна тупість, бо нічому серйозному він навчитися в школі не міг, чи грубість, часто пов'язана з такою аморальністю вже в тому віці, що волосся стає дибки. У нього вже зараз немає нічого святого. Нічого великого в житті він не бачив, і він наперед знає, що в майбутньому усе піде ще гірше в тому житті, в котре він зараз вступає. Трьохрічна дитина перетворилась в 15-річного юнака. Авторитетів для нього немає ніяких. Нічого крім злиднів і грязюки цей молодий чоловік не бачив, нічого такого, що могло б йому навіяти ентузіазм і бажання до більш високого. Та тепер йому прийдеться пройти через більш сувору школу життя. Тепер для нього починаються ті самі муки, через котрі пройшов його батько. Він шляється цілий день, де попало. Пізно вночі він повертається додому. Ради розваги він б'є ту нещасну істоту, котра називається його мамою. Він виливає потоки найгрубішої лайки.
Нарешті підвернувся "щасливий" випадок, і він потратив у в'язницю для малоліток, де його "виховання" отримує поліровку. А наші богобоязливі буржуа ще при цьому дивуються, чому у цього "громадянина" нема достатньо ентузіазму. Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як в театрі, в кіно, в брудній літературі, в сенсаційних газетах з дня в день отруюють народ. І після цього воно ще дивується чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому проявляють вони "національну байдужість". Як ніби то насправді брудна література, грубі сенсації, кіноекран можуть закласти здорові основи патріотичного виховання народних мас".
Робота на будові була важкою, платня мізерною. В обід робітники обговорювали власне життя та стан справ у державі:
"Вони відкидали і проклинали все: націю як винахід капіталістичних "класів", Батьківщину як знаряддя буржуазії для пригнічення пролетаріату; школу як установу котра виховує рабів, а також рабовласників; релігію як засіб обману приреченого на експлуатацію народу; мораль як символ безглуздого овечого терпіння і т. п. Словом в їхніх вустах не залишалось нічого чистого і святого; все, буквально все вони вивалювали в жахливій грязюці".
Спочатку Адольф стримував себе, але потім став заперечувати та при цьому швидко переконався, що йому бракує фактів, аргументів. Засів за книги, газети, брошури й після цього став перемагати у диспутах. Тоді переможені противники "попросили" Адольфа з будівництва. На інших будовах ситуація повторювалась. Почуття образи поволі змінилось на азарт подальшої боротьби.
Оточуюча дійсність вражала багатством, лицемірством буржуазії та бідністю інших верств населення. При цьому багатії навіть не намагались зрозуміти походження проблем бідноти! В газетах була суцільна брехня! В цій ситуації логічно було б уявити, що допитливий Адольф захопиться в той час модними марксистськими ідеями рівності, братерства та волі. А от і не сталось так. Вже тоді він почав мріяти об'єднати народ й здобути йому достойне місце під Сонцем:
"Лише після того як німецька держава включить в рамки своїх кордонів останнього німця, лише після того як виявиться, що така Німеччина не в змозі прогодувати в достатній мірі все своє населення, - виникла потреба дасть народові моральне право на захоплення чужих земель. Тоді меч починає грати роль плуга, тоді криваві сльози війни зрошують землю, котра повинна забезпечити хліб насущний наступним поколінням".
Цікаво відмітити, що молодого агітатора проти існуючого державного ладу працівники не видали властям, а ті, відповідно, не заарештували. У нас би це організували досить швидко і з превеликим задоволенням...
На два мільйони населення Вени припадало 200 тисяч євреїв - десята частина. Спочатку Адольф до них ставився лояльно, вважав що євреїв переслідують за релігійні переконання й дуже обурювався таким недостойним відношенням. Та пізніше, ретельно проаналізувавши їхню поведінку, люто зненавидів. Чому ж то? Євреї ж, як відомо із Біблії, є Богом вибраним народом, носіями, проповідниками десяти Господніх заповідей, людьми святими, взірцем добропорядності!
Як би не так! Євреї не працювали фізично а займали керівні посади, вони окупували засоби масової інформації й щосили, інтенсивно проповідували... ними ж створене атеїстичне марксистське вчення! Своїми ідеями, поведінкою вони одурманювали, розбещували німецьку націю! Дійшло до того, що контролювали навіть індустрію проституції! Для того, щоб зрозуміти суть "передового вчення" Адольф став ретельно вивчати марксистку літературу й дійшов висновку:
"Марксизм заперечує в людині цінність особистості... Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів."
Спочатку Адольф намагався переконати євреїв, але після диспутів з ними переконався, що вони є людьми дуже егоїстичними, лукавими, слизькими. Ось як він описує досвід спілкування з євреями:
"Єврея ж ніколи не відхилити від його поглядів. В ті часи я був ще досить наївним, щоб доказати їм все безумство їхнього вчення. В моєму маленькому крузі спілкування я сперечався з ними до хрипоти, до мозолів на язиці в повній впевненості, що мушу ж я їх переконати в шкідливості їх марксистських безглуздостей. Результат виходив протилежний. Іноді здавалось, що чим більше вони починають розуміти нищівну дію соціал-демократичних теорій в їхньому використанні до життя, тим впертіше продовжують їх відстоювати. Чим більше я сперечався з ними, тим більше знайомився з їхньою діалектикою. Спочатку вони вважають кожного свого противника дурнем. Коли ж переконуються, що це не так, вони починають самі прикидатись дурнями. Якщо ж усе це не допомагає, вони роблять вигляд що не розуміють в чому справа або перескакують на іншу тему. Або ж вони запально починають відстоювати те, що само собою зрозуміло, і як тільки ви погоджуєтесь з ними в цьому, вони негайно використовують це зовсім до іншого питання. Та як тільки ви їх піймали на цьому, вони ухиляються від суті суперечки й не бажають навіть слухати про що саме насправді йде мова. Як ви тільки не намагаєтесь схопити такого апостола, рука ваша ніби проникає в рідку грязюку. Грязюка та проникає між пальці і в той же час якимсь чином знову обволікає ваші руки. Та ось вам, хоча і з великим трудом, вдалося побити одного із таких людей настільки нищівно, що йому нічого не залишається більше робити, як погодитись з вами. Ви думаєте, що вам вдалось зробити по крайній мірі один крок вперед. Який же ваш подив наступного дня! Завтра цей же єврей абсолютно забуває усе що було вчора, він продовжує розповідати свої казки й далі, так як ніби нічого й не було. Якщо ж ви, обурені такою безсоромністю, вказуєте йому на цю обставину, він робить вигляд щиро здивованої людини; він абсолютно нічого не може згадати із учорашньої суперечки, крім того що він вчора як два на два чотири доказав вам свою правоту. Іноді це мене абсолютно обеззброювало. Я просто не знав, чому дивуватись: добре підвішеному язику чи мистецтву брехні. Поволі я почав їх ненавидіти".
Допитливий Адольф вивчав марксистську літературу, приглядався до життя людей й роздумував в який же бік перемога того "передового вчення" може штовхнути людство.
"Співставляючи теоретичну брехливість та безглуздість вчення соціал-демократії з фактами живої дійсності, я поступово отримував усе більш чітку картину її справжніх намірів. У такі хвилини мною оволодівали не тільки тяжкі передчуття, але й усвідомлення загрожуючої з того боку гігантської небезпеки. Я чітко бачив що це вчення, зшите із егоїзму та ненависті, з математичною точністю може отримати перемогу і тим самим привести людство до нечуваної катастрофи. У цей самий час я зрозумів, що це руйнівне вчення тісно й нерозривно пов'язане з національними властивостями одного визначеного народу, чого я до цих пір абсолютно не підозрював".
З часом Адольф пересвідчився, що умовляти, переконувати євреїв, обмежувати їхню руйнівну справу силою закону безглуздо. Дійшов висновку, що розумніше винищити усіх їх фізично: "Сьогодні я впевнений, що дію цілком в дусі Творця Всемогутнього: борючись за знищення єврейства, я борюсь за справу Божу".
Почалась Перша світова війна. Як справжній патріот Адольф у серпні 1914 року пішов добровольцем на фронт. Ось як він описує військову тактику російського командування:
"У вересні 1914 року після боїв при Таннерберзі у Німеччину потягнулись перші нескінченні колони російських полонених. З тих пір цей потік вже не припинявся. Весь час і в потягах і по шосе тягнулись безкінечні транспорти російських полонених. Та толку від цього було мало. Замість кожної побитої армії росіяни відразу ж виставляли нову армію. Гігантські володіння царя, здавалось, були бездонними відносно людей. Скільки ще часу могла витримати Німеччина таке змагання? Чи не настане такий день, коли Німеччина незважаючи на щойно отриману перемогу залишиться вже без нових військ, в той час як російське командування знову і знову висуне на фронт нові армії? Що ж буде тоді? Згідно людському розумінню Німеччина могла тільки відстрочити перемогу Росії, сама ж остаточна перемога останньої здавалась неминучою".
Адольф воював майже шість років. Переніс усі тяготи жахливої війни. Приймав участь у двох найбільших битвах Першої світової: битві на Соммі в жовтні 1916, та битві на Іпрі в жовтні 1918. У обох битвах був поранений. Отримав дві нагороди: в грудні 1914 нагороджений залізним хрестом 2-го ступеня, у травні 1918 – полковою грамотою, в серпні рідкісним для рядового складу залізним хрестом 1-го ступеня.
Після ураження отруйними газами втратив зір. Вилікувався в госпіталі й, повернувшись, побачив "солдатські ради". Виявилося, що відбулась революція й мова вже йде про капітуляцію! Це означало, що виснажлива війна, мільйонні жертви були марними. Втрати були грандіозними, економіка виснаженою, приниження нації величезним.
В.І.Ленін так охарактеризував Версальський мир: "Это неслыханный, грабительский мир, который десятки миллионов людей, и в том числе самых цивилизованных, ставит в по¬ложение рабов. Это не мир, а условия, продиктованные разбойниками с ножом в руках беззащитной жертве".
"Ви нікудишній художник, Адольф. Займіться іншим".
Усвідомлюючи такі реалії, хоробрий вояк вперше плакав від розпачу, як мала дитина. Ось саме в той момент краху найкращих сподівань він твердо вирішив поринути у політичну боротьбу. З числа фронтових товаришів створив організацію й став виступати публічно. Усі зали для виступів та засоби масової інформації тоді були окуповані марксистами. Адольф бачив, що ці червоні "товариші" неперебірливі у методах, йдуть на будь-які провокації, щоб не допустити немарксистські виступи. Давно помічено: публіка не шанує зібрання організатори котрих для дотримання порядку запрошують правоохоронців. З огляду на цю істину Адольф для захисту від провокаційних дій марксистів створив штурмові загони кістяком котрих стали перевірені у боях фронтовики. Поволі під впливом його виступів ідеї націонал-соціалістичної партії здобули симпатії німецького народу.
Адольф розумів: для зміни світового порядку потрібно очолити Німеччину. А для того потрібна неабияка прихильність долі, фарт. А фарту ж то не було – працював чорноробом, потрапив за грати. Вихід знайшовся оригінальний: Адольф наважився продати душу дияволові.
У Берліні в підвалі призначеного до зносу будинку був знайдений частково пошкоджений вогнем документ, котрий дійсно є угодою, яку Адольф Гітлер уклав з дияволом на 13 років з умовою отриману владу використовувати лише на зло. Як повідомляли німецькі засоби масової інформації, контракт датований 30 квітня 1932 року і підписаний кров'ю обома сторонами.
Якщо знайшли то де текст тієї угоди? А ось він: «…Господин и Владыко, призываю вас за своего Бога и обещаю служить вам, покуда живу, и от сей поры отрекаюсь от всех других, и от Иисуса Христа, и Марии, и от всех святых небесных, и от церкви, и от всех деяний и молитв ее, и обещаю поклоняться вам и служить вам и причинять сколь возможно более зла, и привлекать к совершению зла всех, кого мне будет возможно, и от чистого сердца отрекаюсь от миропомазания и крещения, и от всей благодати Иисуса Христа, и в случае, если захочу обратиться, даю вам власть над моим телом и душой, и жизнью, как будто я получил ее от вас, и навек вам ее уступаю, не имея намерения в том раскаиваться…»
І договір став діяти: якщо до 1932 року Адольф був просто невдахою - його вигнали з вищої школи, він двічі провалювався на іспитах у Віденську художню академію, навіть сидів у в'язниці то з моменту укладення угоди його доля круто змінилася - він буквально "катапультувався" в крісло влади й у січні 1933 року вже правив Німеччиною!
Адольф Гітлер.
Майбутній вождь німецького народу Адольф (Hitler) народився 20 березня 1889 року. Історики свідчать, що держслужбовець Аллоіз Гітлер узяв заміж його маму та визнав на Біблії маленького Адольфа своїм сином коли малому було три роки. За цей "благородний" вчинок отримав кругленьку суму від багатого єврея Шикльгрубера, у котрого мама Адольфа працювала служницею і завагітніла саме в той період. Далі Адольф виховувався у сім'ї Аллоіза в австрійському містечку Бранау, що неподалік кордону із Німеччиною. Зростав у середовищі забезпечених, досить міцних ровесників й там започаткував свій ораторський талант. Навчився постояти за себе і став "маленьким вожаком". Знання давались легко, але вихователям доставляв доволі клопоту. Вільний від інших занять час вчився хоровому співу й це давало можливість часто бувати в церкві. Там, захоплюючись пишністю церковних ритуалів, мріяв стати священиком та скоро під впливом свого темпераменту втратив смак до подібних занять. Любив пізнавати світ і, щоб вдовольнити цікавість, декілька разів перечитав усі книги сімейної бібліотеки. Мав здібності до малювання й мріяв вивчитись на художника. Коли Адольфу було 13 років несподівано помер батько. Мама довго хворіла й померла через два роки. Батькові заощадження були витрачені під час хвороби матері отож Адольф із корзиною пожитків відправився у Відень заробляти на прожиття та вчитися. В художню академію його не прийняли й, щоб якось вижити, влаштувався на будівництво чорноробом. Бачив безробіття, злидні й сам доволі сьорбнув тогочасних негараздів, голод став його вірним супутником. Ось як він описував тогочасне життя співвітчизників:
"У підвальному приміщенні, котре складається із двох кімнат, живе сім'я із семи чоловік. З п'яти дітей молодшому, скажімо, три роки. Це як раз той вік, коли перші враження сприймаються дуже гостро. У обдарованих людей спогади про ці роки живі до самої старості. Тіснота приміщення створює вкрай несприятливу обстановку. Суперечки та сварки виникають вже із-за однієї тієї тісноти. Ці люди не просто живуть разом, а вони душать один одного. Найменша суперечка, котра у більшій квартирі завершилася б просто тим, що люди розійшлись би в різні кінці, при цій обстановці приводить до безкінечної гризні. Діти ще якось переносять цю обстановку: вони теж сперечаються й б'ються в цій обстановці дуже часто, але швидко забувають ці сварки. Коли ж сваряться та сперечаються старші, коли це відбувається щодня, коли це приймає самі мерзенні форми, тоді ці тяжкі методи наглядного виховання невідворотно відбиваються і на дітях. Ну, а коли взаємна гризня між батьком та матір'ю доходить до того, що батько в п'яному стані грубо поводиться з мамою або навіть б'є її, тоді люди котрі не жили в такій обстановці, не можуть навіть собі уявити, до яких це приводить наслідків. Вже шестирічна дитина в такій обстановці дізнається про речі, котрі і дорослому можуть навіяти жах. Морально отруєний, фізично недорозвинутий, часто вошивий такий молодий громадянин відправляється в школу. Абияк він навчається читати та писати, але це - все. Про те, щоб вчитися дома, в такій обстановці не може й бути мови. Навпаки. Батько та мати у присутності дітей лають учителя і школу в таких висловах, котрих і передати неможливо.
Замість того, щоб допомагати дітям вчитись, батьки схильні скоріше всього положити їх на коліна й відлупцювати. Усе, що приходиться нещасним дітям чути в такій обстановці, зовсім не навіює їм поваги до навколишнього світу. Жодного доброго слова не почують вони про людство взагалі. Усі установи, усі власті тут піддаються тут самій жорстокій і грубій критиці, - починаючи з учителя і закінчуючи главою уряду. Батьки лають усіх і вся - релігію і мораль, державу і суспільство - і усе це в самій брудній формі. Коли такий юнак досяг 14 років і закінчив школу, то більшою частиною йому важко уже вирішити що в ньому переважує: неймовірна тупість, бо нічому серйозному він навчитися в школі не міг, чи грубість, часто пов'язана з такою аморальністю вже в тому віці, що волосся стає дибки. У нього вже зараз немає нічого святого. Нічого великого в житті він не бачив, і він наперед знає, що в майбутньому усе піде ще гірше в тому житті, в котре він зараз вступає. Трьохрічна дитина перетворилась в 15-річного юнака. Авторитетів для нього немає ніяких. Нічого крім злиднів і грязюки цей молодий чоловік не бачив, нічого такого, що могло б йому навіяти ентузіазм і бажання до більш високого. Та тепер йому прийдеться пройти через більш сувору школу життя. Тепер для нього починаються ті самі муки, через котрі пройшов його батько. Він шляється цілий день, де попало. Пізно вночі він повертається додому. Ради розваги він б'є ту нещасну істоту, котра називається його мамою. Він виливає потоки найгрубішої лайки.
Нарешті підвернувся "щасливий" випадок, і він потратив у в'язницю для малоліток, де його "виховання" отримує поліровку. А наші богобоязливі буржуа ще при цьому дивуються, чому у цього "громадянина" нема достатньо ентузіазму. Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як в театрі, в кіно, в брудній літературі, в сенсаційних газетах з дня в день отруюють народ. І після цього воно ще дивується чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому проявляють вони "національну байдужість". Як ніби то насправді брудна література, грубі сенсації, кіноекран можуть закласти здорові основи патріотичного виховання народних мас".
Робота на будові була важкою, платня мізерною. В обід робітники обговорювали власне життя та стан справ у державі:
"Вони відкидали і проклинали все: націю як винахід капіталістичних "класів", Батьківщину як знаряддя буржуазії для пригнічення пролетаріату; школу як установу котра виховує рабів, а також рабовласників; релігію як засіб обману приреченого на експлуатацію народу; мораль як символ безглуздого овечого терпіння і т. п. Словом в їхніх вустах не залишалось нічого чистого і святого; все, буквально все вони вивалювали в жахливій грязюці".
Спочатку Адольф стримував себе, але потім став заперечувати та при цьому швидко переконався, що йому бракує фактів, аргументів. Засів за книги, газети, брошури й після цього став перемагати у диспутах. Тоді переможені противники "попросили" Адольфа з будівництва. На інших будовах ситуація повторювалась. Почуття образи поволі змінилось на азарт подальшої боротьби.
Оточуюча дійсність вражала багатством, лицемірством буржуазії та бідністю інших верств населення. При цьому багатії навіть не намагались зрозуміти походження проблем бідноти! В газетах була суцільна брехня! В цій ситуації логічно було б уявити, що допитливий Адольф захопиться в той час модними марксистськими ідеями рівності, братерства та волі. А от і не сталось так. Вже тоді він почав мріяти об'єднати народ й здобути йому достойне місце під Сонцем:
"Лише після того як німецька держава включить в рамки своїх кордонів останнього німця, лише після того як виявиться, що така Німеччина не в змозі прогодувати в достатній мірі все своє населення, - виникла потреба дасть народові моральне право на захоплення чужих земель. Тоді меч починає грати роль плуга, тоді криваві сльози війни зрошують землю, котра повинна забезпечити хліб насущний наступним поколінням".
Цікаво відмітити, що молодого агітатора проти існуючого державного ладу працівники не видали властям, а ті, відповідно, не заарештували. У нас би це організували досить швидко і з превеликим задоволенням...
На два мільйони населення Вени припадало 200 тисяч євреїв - десята частина. Спочатку Адольф до них ставився лояльно, вважав що євреїв переслідують за релігійні переконання й дуже обурювався таким недостойним відношенням. Та пізніше, ретельно проаналізувавши їхню поведінку, люто зненавидів. Чому ж то? Євреї ж, як відомо із Біблії, є Богом вибраним народом, носіями, проповідниками десяти Господніх заповідей, людьми святими, взірцем добропорядності!
Як би не так! Євреї не працювали фізично а займали керівні посади, вони окупували засоби масової інформації й щосили, інтенсивно проповідували... ними ж створене атеїстичне марксистське вчення! Своїми ідеями, поведінкою вони одурманювали, розбещували німецьку націю! Дійшло до того, що контролювали навіть індустрію проституції! Для того, щоб зрозуміти суть "передового вчення" Адольф став ретельно вивчати марксистку літературу й дійшов висновку:
"Марксизм заперечує в людині цінність особистості... Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів."
Спочатку Адольф намагався переконати євреїв, але після диспутів з ними переконався, що вони є людьми дуже егоїстичними, лукавими, слизькими. Ось як він описує досвід спілкування з євреями:
"Єврея ж ніколи не відхилити від його поглядів. В ті часи я був ще досить наївним, щоб доказати їм все безумство їхнього вчення. В моєму маленькому крузі спілкування я сперечався з ними до хрипоти, до мозолів на язиці в повній впевненості, що мушу ж я їх переконати в шкідливості їх марксистських безглуздостей. Результат виходив протилежний. Іноді здавалось, що чим більше вони починають розуміти нищівну дію соціал-демократичних теорій в їхньому використанні до життя, тим впертіше продовжують їх відстоювати. Чим більше я сперечався з ними, тим більше знайомився з їхньою діалектикою. Спочатку вони вважають кожного свого противника дурнем. Коли ж переконуються, що це не так, вони починають самі прикидатись дурнями. Якщо ж усе це не допомагає, вони роблять вигляд що не розуміють в чому справа або перескакують на іншу тему. Або ж вони запально починають відстоювати те, що само собою зрозуміло, і як тільки ви погоджуєтесь з ними в цьому, вони негайно використовують це зовсім до іншого питання. Та як тільки ви їх піймали на цьому, вони ухиляються від суті суперечки й не бажають навіть слухати про що саме насправді йде мова. Як ви тільки не намагаєтесь схопити такого апостола, рука ваша ніби проникає в рідку грязюку. Грязюка та проникає між пальці і в той же час якимсь чином знову обволікає ваші руки. Та ось вам, хоча і з великим трудом, вдалося побити одного із таких людей настільки нищівно, що йому нічого не залишається більше робити, як погодитись з вами. Ви думаєте, що вам вдалось зробити по крайній мірі один крок вперед. Який же ваш подив наступного дня! Завтра цей же єврей абсолютно забуває усе що було вчора, він продовжує розповідати свої казки й далі, так як ніби нічого й не було. Якщо ж ви, обурені такою безсоромністю, вказуєте йому на цю обставину, він робить вигляд щиро здивованої людини; він абсолютно нічого не може згадати із учорашньої суперечки, крім того що він вчора як два на два чотири доказав вам свою правоту. Іноді це мене абсолютно обеззброювало. Я просто не знав, чому дивуватись: добре підвішеному язику чи мистецтву брехні. Поволі я почав їх ненавидіти".
Допитливий Адольф вивчав марксистську літературу, приглядався до життя людей й роздумував в який же бік перемога того "передового вчення" може штовхнути людство.
"Співставляючи теоретичну брехливість та безглуздість вчення соціал-демократії з фактами живої дійсності, я поступово отримував усе більш чітку картину її справжніх намірів. У такі хвилини мною оволодівали не тільки тяжкі передчуття, але й усвідомлення загрожуючої з того боку гігантської небезпеки. Я чітко бачив що це вчення, зшите із егоїзму та ненависті, з математичною точністю може отримати перемогу і тим самим привести людство до нечуваної катастрофи. У цей самий час я зрозумів, що це руйнівне вчення тісно й нерозривно пов'язане з національними властивостями одного визначеного народу, чого я до цих пір абсолютно не підозрював".
З часом Адольф пересвідчився, що умовляти, переконувати євреїв, обмежувати їхню руйнівну справу силою закону безглуздо. Дійшов висновку, що розумніше винищити усіх їх фізично: "Сьогодні я впевнений, що дію цілком в дусі Творця Всемогутнього: борючись за знищення єврейства, я борюсь за справу Божу".
Почалась Перша світова війна. Як справжній патріот Адольф у серпні 1914 року пішов добровольцем на фронт. Ось як він описує військову тактику російського командування:
"У вересні 1914 року після боїв при Таннерберзі у Німеччину потягнулись перші нескінченні колони російських полонених. З тих пір цей потік вже не припинявся. Весь час і в потягах і по шосе тягнулись безкінечні транспорти російських полонених. Та толку від цього було мало. Замість кожної побитої армії росіяни відразу ж виставляли нову армію. Гігантські володіння царя, здавалось, були бездонними відносно людей. Скільки ще часу могла витримати Німеччина таке змагання? Чи не настане такий день, коли Німеччина незважаючи на щойно отриману перемогу залишиться вже без нових військ, в той час як російське командування знову і знову висуне на фронт нові армії? Що ж буде тоді? Згідно людському розумінню Німеччина могла тільки відстрочити перемогу Росії, сама ж остаточна перемога останньої здавалась неминучою".
Адольф воював майже шість років. Переніс усі тяготи жахливої війни. Приймав участь у двох найбільших битвах Першої світової: битві на Соммі в жовтні 1916, та битві на Іпрі в жовтні 1918. У обох битвах був поранений. Отримав дві нагороди: в грудні 1914 нагороджений залізним хрестом 2-го ступеня, у травні 1918 – полковою грамотою, в серпні рідкісним для рядового складу залізним хрестом 1-го ступеня.
Після ураження отруйними газами втратив зір. Вилікувався в госпіталі й, повернувшись, побачив "солдатські ради". Виявилося, що відбулась революція й мова вже йде про капітуляцію! Це означало, що виснажлива війна, мільйонні жертви були марними. Втрати були грандіозними, економіка виснаженою, приниження нації величезним.
В.І.Ленін так охарактеризував Версальський мир: "Это неслыханный, грабительский мир, который десятки миллионов людей, и в том числе самых цивилизованных, ставит в по¬ложение рабов. Это не мир, а условия, продиктованные разбойниками с ножом в руках беззащитной жертве".
"Ви нікудишній художник, Адольф. Займіться іншим".
Усвідомлюючи такі реалії, хоробрий вояк вперше плакав від розпачу, як мала дитина. Ось саме в той момент краху найкращих сподівань він твердо вирішив поринути у політичну боротьбу. З числа фронтових товаришів створив організацію й став виступати публічно. Усі зали для виступів та засоби масової інформації тоді були окуповані марксистами. Адольф бачив, що ці червоні "товариші" неперебірливі у методах, йдуть на будь-які провокації, щоб не допустити немарксистські виступи. Давно помічено: публіка не шанує зібрання організатори котрих для дотримання порядку запрошують правоохоронців. З огляду на цю істину Адольф для захисту від провокаційних дій марксистів створив штурмові загони кістяком котрих стали перевірені у боях фронтовики. Поволі під впливом його виступів ідеї націонал-соціалістичної партії здобули симпатії німецького народу.
Адольф розумів: для зміни світового порядку потрібно очолити Німеччину. А для того потрібна неабияка прихильність долі, фарт. А фарту ж то не було – працював чорноробом, потрапив за грати. Вихід знайшовся оригінальний: Адольф наважився продати душу дияволові.
У Берліні в підвалі призначеного до зносу будинку був знайдений частково пошкоджений вогнем документ, котрий дійсно є угодою, яку Адольф Гітлер уклав з дияволом на 13 років з умовою отриману владу використовувати лише на зло. Як повідомляли німецькі засоби масової інформації, контракт датований 30 квітня 1932 року і підписаний кров'ю обома сторонами.
Якщо знайшли то де текст тієї угоди? А ось він: «…Господин и Владыко, призываю вас за своего Бога и обещаю служить вам, покуда живу, и от сей поры отрекаюсь от всех других, и от Иисуса Христа, и Марии, и от всех святых небесных, и от церкви, и от всех деяний и молитв ее, и обещаю поклоняться вам и служить вам и причинять сколь возможно более зла, и привлекать к совершению зла всех, кого мне будет возможно, и от чистого сердца отрекаюсь от миропомазания и крещения, и от всей благодати Иисуса Христа, и в случае, если захочу обратиться, даю вам власть над моим телом и душой, и жизнью, как будто я получил ее от вас, и навек вам ее уступаю, не имея намерения в том раскаиваться…»
І договір став діяти: якщо до 1932 року Адольф був просто невдахою - його вигнали з вищої школи, він двічі провалювався на іспитах у Віденську художню академію, навіть сидів у в'язниці то з моменту укладення угоди його доля круто змінилася - він буквально "катапультувався" в крісло влади й у січні 1933 року вже правив Німеччиною!
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Уявімо що я став керманичем України. Чисто гіпотетично, ясна річ.
В історії море прикладів. Пастух Давид (котрий переміг Голіафа) яскравий тому приклад.
От у нас війна. В раші путлер це називає "спецоперацією". Такий же одержимий бісами Адольф Алоїзович у 1941 так і не здогадався вторгнення в СРСР назвати спецоперацією. А міг би стати визволителем народів СРСР від комуністичного ярма.
А втім таки не міг - договір із лукавим підписав. А там умови договору то дотримуватися таки потрібно... (Там без жартів)
Росіяни - хороші люди тільки от одурені пропогандонами.
Мої умови підписання миру прості як двері: "Что б не била в голову моча, похороните Ильича!"
Пока лежит он в мавзолее,
Парит из бездны над страной-
Нам не найти, на самом деле,
С почтеньем идола покой. (Владимир Бакшеев)
Краще не скажеш.
Тільки от не забудьте мене покликати на поховання. Пропіаритися ну дуже вже хочеться...
В історії море прикладів. Пастух Давид (котрий переміг Голіафа) яскравий тому приклад.
От у нас війна. В раші путлер це називає "спецоперацією". Такий же одержимий бісами Адольф Алоїзович у 1941 так і не здогадався вторгнення в СРСР назвати спецоперацією. А міг би стати визволителем народів СРСР від комуністичного ярма.
А втім таки не міг - договір із лукавим підписав. А там умови договору то дотримуватися таки потрібно... (Там без жартів)
Росіяни - хороші люди тільки от одурені пропогандонами.
Мої умови підписання миру прості як двері: "Что б не била в голову моча, похороните Ильича!"
Пока лежит он в мавзолее,
Парит из бездны над страной-
Нам не найти, на самом деле,
С почтеньем идола покой. (Владимир Бакшеев)
Краще не скажеш.
Тільки от не забудьте мене покликати на поховання. Пропіаритися ну дуже вже хочеться...
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
А ви знаєте, що у 1941 радянська авіація бомбила столицю Третьго рейху - Берлін?
В 1:30 8 августа пять самолётов осуществили сброс бомб на хорошо освещённый Берлин, остальные отбомбились по берлинскому предместью и Штеттину[8][12]. Немцы настолько не ожидали авианалёта, что включили светомаскировку только через 40 секунд после того, как первые бомбы упали на город. Проконтролировать результаты налёта лётчикам не позволила немецкая ПВО, активность которой стала так велика, что заставила радиста Василия Кротенко прервать режим радиомолчания и сообщить о выполнении задания в радиоэфире: «Моё место — Берлин! Задачу выполнили. Возвращаемся на базу!»[13]. В 4 утра 8 августа, после семичасового полёта, экипажи без потерь вернулись на аэродром[8].
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0 ... 0%B4%D1%83
Нацисти бомбили Москву й намагалися влучити в Мавзолей. Ось чому Сталін наказав трупік вождя вивезти геть а сам мавзолей закумуфлювати під звмчайний будинок.
https://www.google.com/search?q=%D0%B1% ... e&ie=UTF-8
І це цілком логічно - війна це удари по найболючижих точках противника.
Якщо рашисти не цілять то Банковій а наші по Кремлю то це не війна! Це договірняк.
Це не війна. Це звільнення України від українців! Геноцид нашого народу.
П.С. Хлопці на передовій, за що ви кров проливаєте? Наш ворог не там де вам вказали...
В 1:30 8 августа пять самолётов осуществили сброс бомб на хорошо освещённый Берлин, остальные отбомбились по берлинскому предместью и Штеттину[8][12]. Немцы настолько не ожидали авианалёта, что включили светомаскировку только через 40 секунд после того, как первые бомбы упали на город. Проконтролировать результаты налёта лётчикам не позволила немецкая ПВО, активность которой стала так велика, что заставила радиста Василия Кротенко прервать режим радиомолчания и сообщить о выполнении задания в радиоэфире: «Моё место — Берлин! Задачу выполнили. Возвращаемся на базу!»[13]. В 4 утра 8 августа, после семичасового полёта, экипажи без потерь вернулись на аэродром[8].
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0 ... 0%B4%D1%83
Нацисти бомбили Москву й намагалися влучити в Мавзолей. Ось чому Сталін наказав трупік вождя вивезти геть а сам мавзолей закумуфлювати під звмчайний будинок.
https://www.google.com/search?q=%D0%B1% ... e&ie=UTF-8
І це цілком логічно - війна це удари по найболючижих точках противника.
Якщо рашисти не цілять то Банковій а наші по Кремлю то це не війна! Це договірняк.
Це не війна. Це звільнення України від українців! Геноцид нашого народу.
П.С. Хлопці на передовій, за що ви кров проливаєте? Наш ворог не там де вам вказали...
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Час минав, світ змінювався але не змінювався Сталін. Після війни громадяни Союзу стали іншими - вони привезли з Європи бацили свободи, справедливості. Тоді так і говорили: "Іван побачив Європу, Європа побачила Івана".
Вільнодумство, демократизація загрожували системі і в першу чергу йому отож, щоб повернути "хворий демократією народ" в довоєнний стан, Сталін став діяти звичними методами - затіяв нову велику чистку на манер тридцятих років замасковану під справу єврейських лікарів-отруйників. Для чого? А щоб перетрясти населення, обновити кадри партії, омолодити своє оточення а "стару гвардію" знищити і разом з нею пам'ять про свої ганебні злочини. Та на цей раз Генералісимус, "корифей усіх наук" припустився фатальної помилки: його вже оточували вишколені майстри чисток, котрі добре пам'ятали як в 1934-1938 роках більше 70% членів ЦК були розстріляні отож добре розуміли справжні наміри "вчителя". В цьому не було нічого дивного - сам Сталін на власному прикладі навчив їх найвищому класу абсолютної аморальності…
Приречені учні-соратники пішли на змову - втрачати їм було нічого. Очолив змову керівник держбезпеки - Лаврентій Берія. Він розумів: звинувативши вищу сітку органів держбезпеки в попустительстві кремлівським "лікарям-отруйникам" Сталін цілить у першу чергу в нього! Не залишалось нічого іншого як нанести упереджувальний удар. Було організовано безприкладне по трудності, і водночас блискуче по техніці виконання вбивство Сталіна. Шляхом інтриг Берія замінив оточення Сталіна своїми людьми. Під надуманим приводом 28 лютого змовники з'явились на дачі Сталіна й пиячили із ним допізна. Ось тоді то вони й використали отруту уповільненої дії. Вранці Сталіну стало погано. Змовники з'явилися але лікарів викликали через… 12 годин, коли процес руйнації тіла отрутою став невідворотнім.
Організатор замаху довів, що він переплюнув Сталіна в тому, в чому той вважався корифеєм: в мистецтві організації політичних вбивств! Рятуючи власну шкуру, Берія мимоволі врятував не тільки Політбюро але й сотні тисяч людей від чекістських куль, мільйони - від концтаборів!
Все сталося як у вірші "Послушники", авторство котрого приписують Сталіну:
Поговорим о вечности с тобою:
Конечно, я во многом виноват!
Но кто-то правил и моей судьбою,
Я ощущал тот вездесущий взгляд.
Он не давал ни сна мне, ни покоя
Он жил во мне и правил свыше мной.
И я, как раб вселенского настроя,
Железной волей управлял страной.
Кем был мой тайный высший повелитель?
Чего хотел он, управляя мной?
Я, словно раб, судья и исполнитель, -
Был всем над этой нищею страной.
И было всё тогда непостижимо:
Откуда брались сила, воля, власть.
Моя душа, как колесо машины,
Переминала миллионов страсть.
И лишь потом, весною, в 45-м,
Он прошептал мне тихо на ушко:
"Ты был моим послушником, солдатом
И твой покой уже недалеко!"
"А жаль, что ты не стал священником".
Дочка Сталіна – Світлана: "… мать, дожившая до его славы, сказала ему перед смертью: "А жаль, что ты не стал священником!" Ее мечта не осуществилась. Быть может, неграмотная старуха чувствовала, что сыну помогал всю жизнь не Бог, а кто-то совсем другой…"
Відразу після смерті Сталіна зникли лікарі, котрі його "лікували" та ті, котрі засвідчили смерть. З охороною та обслугою поступили так само: їх самих та їхні речі вивезли у невідомому напрямку. Куди? За що? Вони знали занадто багато й могли засвідчити, що Сталін не так помирав, як повідомлялось в офіційних ЗМІ. Ось тому їх розіслали в далекі міста, щоб там без суду та шуму ліквідувати…
Молодий генерал - Василій Сталін теж знав таємницю смерті батька й багато кому розголошував. На похоронах кричав: "Они убили отца, они его отравили!" й пізніше не тримав язик за зубами. Шукав зустрічі із іноземними журналістами. Попередили. Не діяло. Підіслали свого під виглядом іноземного журналіста й Василій розповів усе, що знав. Заарештували й посадили в знамениту своїм суворим режимом Володимирську в'язницю. Просидівши там сім років він помер у березні 1962 року. Сестра - Світлана переконувала світову громадськість, що йому "помогли умереть".
"Всё надоедает, всё приедается. Одно не приедается - власть!" (М.С. Хрущов.)
Сталін мертвий отож вся влада тепер в руках організатора змови - Лаврентія Берія. Один із четвірки змовників - Хрущов переконав членів Президіуму ЦК, що якщо не ліквідувати Берія зараз, він ліквідує їх пізніше. Нормальна процедура усунення від влади відпадала - Берія перестріляє їх як тільки дізнається. Залишалась класична зброя усіх мерзотників: обман, засідка, пастка. Оскільки в цих справах Берія був неперевершеним майстром потрібно було продемонструвати найвищий клас абсолютної аморальності. Соратникам це вдалось - Берія заарештували й поспіхом розстріляли.
І тут історія знову повторилась: Сталіна одноголосно висунули на посаду генсека при Леніну, бо вважали "тихонею", бездарністю й збирались використовувати в своїх цілях. Висуваючи Хрущова виконуючим обов'язки першого секретаря ЦК після смерті Сталіна, думали приблизно так само: мужик, бездарність, партійний гвинтик, його можна буде використовувати в своїх цілях, як це на протязі двадцяти років робив Сталін… Помилились.
Ленін пророчо передбачав переродження своїх учнів: "История знает превращения всяких сортов; полагаться на убежденность, преданность и прочие превосходные душевные качества - это вещь в политике совсем не серьезная".
Вільнодумство, демократизація загрожували системі і в першу чергу йому отож, щоб повернути "хворий демократією народ" в довоєнний стан, Сталін став діяти звичними методами - затіяв нову велику чистку на манер тридцятих років замасковану під справу єврейських лікарів-отруйників. Для чого? А щоб перетрясти населення, обновити кадри партії, омолодити своє оточення а "стару гвардію" знищити і разом з нею пам'ять про свої ганебні злочини. Та на цей раз Генералісимус, "корифей усіх наук" припустився фатальної помилки: його вже оточували вишколені майстри чисток, котрі добре пам'ятали як в 1934-1938 роках більше 70% членів ЦК були розстріляні отож добре розуміли справжні наміри "вчителя". В цьому не було нічого дивного - сам Сталін на власному прикладі навчив їх найвищому класу абсолютної аморальності…
Приречені учні-соратники пішли на змову - втрачати їм було нічого. Очолив змову керівник держбезпеки - Лаврентій Берія. Він розумів: звинувативши вищу сітку органів держбезпеки в попустительстві кремлівським "лікарям-отруйникам" Сталін цілить у першу чергу в нього! Не залишалось нічого іншого як нанести упереджувальний удар. Було організовано безприкладне по трудності, і водночас блискуче по техніці виконання вбивство Сталіна. Шляхом інтриг Берія замінив оточення Сталіна своїми людьми. Під надуманим приводом 28 лютого змовники з'явились на дачі Сталіна й пиячили із ним допізна. Ось тоді то вони й використали отруту уповільненої дії. Вранці Сталіну стало погано. Змовники з'явилися але лікарів викликали через… 12 годин, коли процес руйнації тіла отрутою став невідворотнім.
Організатор замаху довів, що він переплюнув Сталіна в тому, в чому той вважався корифеєм: в мистецтві організації політичних вбивств! Рятуючи власну шкуру, Берія мимоволі врятував не тільки Політбюро але й сотні тисяч людей від чекістських куль, мільйони - від концтаборів!
Все сталося як у вірші "Послушники", авторство котрого приписують Сталіну:
Поговорим о вечности с тобою:
Конечно, я во многом виноват!
Но кто-то правил и моей судьбою,
Я ощущал тот вездесущий взгляд.
Он не давал ни сна мне, ни покоя
Он жил во мне и правил свыше мной.
И я, как раб вселенского настроя,
Железной волей управлял страной.
Кем был мой тайный высший повелитель?
Чего хотел он, управляя мной?
Я, словно раб, судья и исполнитель, -
Был всем над этой нищею страной.
И было всё тогда непостижимо:
Откуда брались сила, воля, власть.
Моя душа, как колесо машины,
Переминала миллионов страсть.
И лишь потом, весною, в 45-м,
Он прошептал мне тихо на ушко:
"Ты был моим послушником, солдатом
И твой покой уже недалеко!"
"А жаль, что ты не стал священником".
Дочка Сталіна – Світлана: "… мать, дожившая до его славы, сказала ему перед смертью: "А жаль, что ты не стал священником!" Ее мечта не осуществилась. Быть может, неграмотная старуха чувствовала, что сыну помогал всю жизнь не Бог, а кто-то совсем другой…"
Відразу після смерті Сталіна зникли лікарі, котрі його "лікували" та ті, котрі засвідчили смерть. З охороною та обслугою поступили так само: їх самих та їхні речі вивезли у невідомому напрямку. Куди? За що? Вони знали занадто багато й могли засвідчити, що Сталін не так помирав, як повідомлялось в офіційних ЗМІ. Ось тому їх розіслали в далекі міста, щоб там без суду та шуму ліквідувати…
Молодий генерал - Василій Сталін теж знав таємницю смерті батька й багато кому розголошував. На похоронах кричав: "Они убили отца, они его отравили!" й пізніше не тримав язик за зубами. Шукав зустрічі із іноземними журналістами. Попередили. Не діяло. Підіслали свого під виглядом іноземного журналіста й Василій розповів усе, що знав. Заарештували й посадили в знамениту своїм суворим режимом Володимирську в'язницю. Просидівши там сім років він помер у березні 1962 року. Сестра - Світлана переконувала світову громадськість, що йому "помогли умереть".
"Всё надоедает, всё приедается. Одно не приедается - власть!" (М.С. Хрущов.)
Сталін мертвий отож вся влада тепер в руках організатора змови - Лаврентія Берія. Один із четвірки змовників - Хрущов переконав членів Президіуму ЦК, що якщо не ліквідувати Берія зараз, він ліквідує їх пізніше. Нормальна процедура усунення від влади відпадала - Берія перестріляє їх як тільки дізнається. Залишалась класична зброя усіх мерзотників: обман, засідка, пастка. Оскільки в цих справах Берія був неперевершеним майстром потрібно було продемонструвати найвищий клас абсолютної аморальності. Соратникам це вдалось - Берія заарештували й поспіхом розстріляли.
І тут історія знову повторилась: Сталіна одноголосно висунули на посаду генсека при Леніну, бо вважали "тихонею", бездарністю й збирались використовувати в своїх цілях. Висуваючи Хрущова виконуючим обов'язки першого секретаря ЦК після смерті Сталіна, думали приблизно так само: мужик, бездарність, партійний гвинтик, його можна буде використовувати в своїх цілях, як це на протязі двадцяти років робив Сталін… Помилились.
Ленін пророчо передбачав переродження своїх учнів: "История знает превращения всяких сортов; полагаться на убежденность, преданность и прочие превосходные душевные качества - это вещь в политике совсем не серьезная".
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Диявольська хитрість.
Щасливий фарт все життя супроводжував Сталіна. Він завжди виходив переможцем із явно програшних ситуацій! Занесений над ним меч він з диявольською хитрістю повертав на голови ворогів, злорадних глядачів і навіть своїх спасителів! Він щоразу на передньому плані в позі благодійника для вцілілих і в образі месника проти наступних ворогів. Власні злочини та авантюри він спритно звалює на виконавців й безжально карає, чужі ж перемоги приписує собі. Його інтелектуальна примітивність недоучки семінариста отримує ореол всеперемагаючої величі, всевидячого генія. Ось він, знаючий ціну натовпу й самого себе, вкотре позує перед народом і гнівно грозить ворогам…
На процесі так званого "правотроцкістського блоку" в березні 1938 року Ягода признався, що він разом із старими революціонерами - Троцьким, Зінов'євим, Каменєвим, Бухаріним, Риковим та іншими організував вбивство члена Політбюро, секретаря ЦК і Ленінградського обкому партії Сергія Кірова, отруїв членів уряду Валеріана Куйбишева, В'ячеслава Межинського, письменника Максима Горького та його сина Максима Пешкова.
Під час доповіді Хрущова на ХХ з'їзді виявилось: про вбивства та отруєння Ягода говорив правду. От тільки організатори вбивств сиділи не на лаві підсудних, а в Політбюро ЦК партії - Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов. На лаві підсудних сидів лише виконавець - колишній шеф НКВС Г.Ягода.
Чому Сталін прибрав зі свого шляху цих людей? Вони йому заважали досягнути абсолютної влади. Зокрема трагедія Кірова була в його мужності, надзвичайній популярності серед народу. Кіров іноді ігнорував, на його думку, злочинні накази стосовно робітничого постачання та каральної політики НКВС! Він підтримував більшовицьку традицію від котрої Сталін та соратники відмовились ще в 1928 році - публічно виступав на робітничо-селянських зборах. Сталін завжди переваги колег вважав своїми недоліками. Кіров був неперевершеним оратором та публіцистом в противагу Сталіну, котрий був як теоретик дилетантом, як публіцист - посередністю, як оратор - наводив нудьгу…
Незважаючи на своє виключно високе положення - другий в Москві і перший в Ленінграді - Кіров не встиг перетворитися в те, в що давним-давно перетворилися його колеги із Політбюро: в недосяжних бюрократів на вершині партійної ієрархії. Настільки популярну в партії та народі особистість Сталін не міг об'явити ворогом народу. Ніхто би йому не повірив. Залишалось одне: організувати вбивство і, звинувативши в ньому своїх політичних противників, розкрутити новий виток репресій…
Після вбивства Сталін писав в некролозі ЦК партії: "Товарищ Киров представлял собою образец большевика, не знавшего страха и трудностей... Его прямота, железная стойкость, его изумительные качества вдохновенного трибуна революции сочетались в нем с той сердечностью и мягкостью в личных, товарищеских и дружеских отношениях, с той лучистой теплотой и с скромностью, которые присущи настоящему ленинцу".
Ось саме за ці якості й поплатився вірний соратник - вони були хорошими вчора, коли існувала думаюча партія Леніна, але шкідливими сьогодні, коли створювалась бездушна, беззаперечна олігархія Сталіна.
Пізніше всіх виконавців та причетних до вбивства Кірова Сталін знищив. Більше того: під час "Великої чистки" ні один із особистих друзів Кірова, ні один із його помічників, ні один із членів бюро та секретаріату Ленінградського обкому не був залишений живим - якщо вже виявляти "ворогів" то до кінця. Навіть їхні дружини були знищені.
"Не скоро чиниться суд над лихими вчинками…"
"Не швидко звершується суд над злими вчинками; тому і не страшиться серце синів людських чинити зло", - ще в давнину помітив мудрий проповідник Екклезіаст. (8:11). Премудрий Соломон вчив: "Бійся, сину мій, Господа і царя, не водися із заколотниками, бо погибель їхня нагло настане, і біду від них хто передбачить?" (24:21) Закономірно, Божа кара прийти не забарилась: руйнівники храмів, трощителі ікон не своєю смертю помирали. Мрійників та фанатиків швидко витіснили циніки отож ті, котрі розкручували маховик репресій, самі ж між ті жорна й потрапляли.
"Знали слишком много".
Існував неписаний закон: чим ближче до Сталіна стояв таємно убитий ним чоловік, тим ретельніше знищувалось його оточення. Це стосувалось навіть сім'ї самого Сталіна: він розстріляв шваґра, старого більшовика Сванідзе; розстріляв родича, старого чекістського комісара Реденса; після війни вислав жінку свого сина Якова, забравши у неї дитину; заарештував сестер своєї жінки - дочок друга Леніна - Алілуєва.
Коли дочка Світлана запитала про причину арешту її тіток, Сталін відповів із не властивою йому щирістю: "Знали слишком много и болтали слишком много. А это на руку врагам".
У серпні 1936 року Ягода блискуче провів процес над старими друзями Леніна, керівниками Жовтневої революції та громадянської війни - керівниками вигаданого Сталіним "троцькістсько-зінов'євського терористичного центру". Ягода чекав нагороди і нового завдання а Сталін… зняв його з посади шефа НКВС, посадив у підвал того самого НКВС і пізніше розстріляв, щоб таким чином ліквідувати свідків-виконавців власних наказів.
"Наказание за то, что тысячу раз нарушал Его за поведи".
Перед смертю Ягода сказав високопосадовому НКВСнику:
- Можешь написать в своём докладе Ежову, что я говорю: "Наверное, Бог всё-таки существует!"
- Что такое?- здивовано перепитав Слуцкий, розгубившись від нагадування про "доклад Ежову".
- Очень просто, - відповів Ягода. - От Сталина я не заслужил ничего, кроме благодарности за верную службу; от Бога я должен был заслужить самое суровое наказание за то, что тысячу раз нарушал Его заповеди. Теперь погляди; где я нахожусь, и суди сам: есть Бог или нет...
Ще не один із колишніх революціонерів та нових сталінських висуванців перед розстрілом повторить: "Наверное, Бог всё-таки существует!"
"Неподкупных людей не существует вообще. Просто у каждого своя цена". (Сталін)
Серед московських чиновників ходили чутки, що Бухарін, озлоблений сталінським лицемірством, розповів на засіданні Політбюро як Сталін, бажаючи притягнути його на свій бік сказав: "Бухарчик, мы с тобой - Гималаи а остальные (інші члени Політбюро) - просто маленькие мушки!"
Положення, в котрому виявився Сталін, було неприємним - виявилося, що й іншим членам Політбюро він адресував подібні компліменти, залишившись з ними наодинці.
У великій політиці немає честі, совісті, моралі, щирої вдячності, довірених друзів.
У великій політиці немає честі, совісті, моралі, щирої вдячності, довірених друзів. З огляду на цю істину не дарма Вишинський злився на Зінов'єва та Каменєва, - ті не цікавилися історією і тому не могли повірити, що Гітлер знищив Рема за виконання власного наказу (підпал Рейстагу), щоб замести сліди свого злочину…
Після Ягоди продовжувати масові репресії Сталін призначив Єжова. У листопаді 1938 року Сталін знімає з посади свого ставленика й, за звичкою, звалює на нього усі свої злочини. Чим же не догодив вождю заслужений кат? Він був майстром репресій і добре провів процес П'ятакова-Радека, гірше процес Бухаріна-Рикова та от провалився на спробах створити "паралельний бухарінський центр" із членів та кандидатів Політбюро і ЦК та "паралельний воєнний центр" із маршалів та генералів. Єжов не справився із завданням й тому повинен був піти, але піти він міг тільки в могилу, оскільки занадто багато знав.
Замість знищеного Єжова Сталін на посаду керівника НКВС призначив Берія. Берія відмовився від попередньої практики групових процесів, почав розстрілювати членів ЦК і верховного керівництва армії через закриті індивідуальні процеси, незалежно від того, відмовлялись підсудні від своїх вимушених показів чи ні. Більше того, він їх розстрілював навіть в тих випадках, коли суд виправдовував!
Доносохаос.
У 1925 на XIV з’їзді партії секретар контрольної комісії С. Гусєв (Драбкін) заявив: "Ленин нас когда-то учил, что каждый член партии должен быть агентом ЧК, т. е. смотреть и доносить". А втім, ще з перших днів захоплення влади більшовиками "Недоносительство" каралося зажди і каралося досить суворо. Імперія після громадянської війни тремтіла від страху - ніхто не протестував. Путівкою на той світ, або в табори примусової праці часто була абсурдна анонімка якоїсь сволоти. Мотивом могла бути ще дитяча образа, сварка, заздрість, твоє посадове крісло - усе, що завгодно. Загриміти в табори можна було навіть за те, що комусь… сподобалась твоя жінка. Анонімка. (Заарештовувати без будь-якого приводу було незручно, отож анонімка ставала логічним виправданням кожної карної справи.) Нічний арешт і… вона вільна.
Ідеї Хазяїна стосовно судочинства озвучив генеральний прокурор СРСР А.Я.Вишинський: "Признание обвиняемого и есть царица доказательств".
Механізм досягнення "чистосердечного признания" був відпрацьований до дрібниць. Одночасно використовувались різноманітні методи обробітку.
Фізичні: від різноманітних форм принижень та побоїв до довготривалого (від 3 до 10 діб) позбавлення сну.
Хімічні: підмішування в їжу або примусове введення в організм послаблюючих волю препаратів.
Механічні: слідчі безперервно читають вголос признання а потім жертву примушують безперервно їх повторювати для того, щоб ті показання автоматично записалися у підсвідомість.
Політичні: погрози, репресії друзів та родичів, висміювання політичних ідей (навіть якщо вони співпадали із політикою наявної влади).
Психологічні: створення та укріплення у жертви відчуття власної нікчемності, приреченості, безглуздості життя, доведення її до жадоби самобичування, покаяння.
В результаті такої обробки доведена до межі виснаження жертва вже сама вірить у нав'язану слідчими легенду й під час судового засідання, коли бачить, що їй вірять судді та глядачі, відчуває себе цінним гвинтиком загального механізму, більше того - "героєм дня". Фізично доведена до крайнього виснаження жертва витає в небесах - психічна обробка довела її до самозабуття. Вона тілесно тут але духовно вже вільна від самої себе, і тому готова на все - на словесне самобичування та фізичну смерть.
Про міцність та ідейну відданість партії Леніна-Сталіна в парторганізаціях судили по кількості виявлених "ворогів народу". Доноси прийняли характер чуми і розмір стаханівський. "Доносоманія" скоро переросла в "доносохаос". Одна із парторганізацій вирішила вийти із хаосу доносів і в інтересах справедливості стала класифікувати ворогів по категоріях згідно кількості поданих на кожного доносів. Були встановлені категорії: 1) "враг", 2) "вражок", 3) "вражонок", 4) "вражоночек". Згідно цих категорій й заводилися справи, проводилися арешти.
Цікаво відмітити, що коли правоохоронці потрапляли між жорна ними ж розкрученого маховика репресій, то слухняно признавались у всьому тому чого від них вимагали - чудово знали свої методи вибивання зізнань, отож розуміли, що потрібні владі признання їхні колишні колеги з них обов'язково так чи інакше виб'ють. Якщо так, то розумніше відразу у всьому "признатись" й поїхати в табори не зломленим психічно та не покаліченим фізично...
Далі, як правило, сценарій стандартний: суд в залежності від завантаження суддів тривав від 1 до 20 хвилин по принципу "заходь - виходь". У справі два папірці: анонімка і твоє зізнання. Вирок "трійки" був суворим - із "ворогами народу" не церемонились. Не церемонились - "будови комунізму" на котрих в'язні гинули, як мухи невпинно вимагали нової дармової робочої сили.
Місцеві репресивні органи часто отримували з центру телеграми приблизно такого змісту "Срочно высылайте три вагона дров", або "Высылайте 240 ящиков мыла". І починалися масові арешти, щоб набрати потрібну кількість "дров", "мыла"… Настав час коли "трійки" вже не справлялися із потоком "ворогів народу". Тоді знайшли оригінальний вихід - судити стали списками. Заочно, ясна річ.
Сталін знищував старих революціонерів, тих, хто робив дві революції, - лівих та правих есерів, стариків-народовольців, анархістів. Камери об’єднали непримиримих ворогів: меншовиків, більшовиків, есерів та вцілілих аристократів. Скільки років вони боролися один проти іншого, - щоб зустрітися в одній тюрмі. Напівбожевільний кадет качався від реготу по підлозі камери, споглядаючи цей Ноєв ковчег революції… Всіх їх навіки заспокоїла нічна куля.
А втім, арешти мали для людей й позитив – кожен арешт "ворога народу" покращував житлові умови іншого громадянина СРСР. "Щасливчики", котрим діставалося звільнене житло, умовляли себе: "попередні жильці постраждали заслужено".
Часто заарештовані не мали змоги нічого з собою взяти – там, куди їх відвозили все було казенним…
Щасливий фарт все життя супроводжував Сталіна. Він завжди виходив переможцем із явно програшних ситуацій! Занесений над ним меч він з диявольською хитрістю повертав на голови ворогів, злорадних глядачів і навіть своїх спасителів! Він щоразу на передньому плані в позі благодійника для вцілілих і в образі месника проти наступних ворогів. Власні злочини та авантюри він спритно звалює на виконавців й безжально карає, чужі ж перемоги приписує собі. Його інтелектуальна примітивність недоучки семінариста отримує ореол всеперемагаючої величі, всевидячого генія. Ось він, знаючий ціну натовпу й самого себе, вкотре позує перед народом і гнівно грозить ворогам…
На процесі так званого "правотроцкістського блоку" в березні 1938 року Ягода признався, що він разом із старими революціонерами - Троцьким, Зінов'євим, Каменєвим, Бухаріним, Риковим та іншими організував вбивство члена Політбюро, секретаря ЦК і Ленінградського обкому партії Сергія Кірова, отруїв членів уряду Валеріана Куйбишева, В'ячеслава Межинського, письменника Максима Горького та його сина Максима Пешкова.
Під час доповіді Хрущова на ХХ з'їзді виявилось: про вбивства та отруєння Ягода говорив правду. От тільки організатори вбивств сиділи не на лаві підсудних, а в Політбюро ЦК партії - Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов. На лаві підсудних сидів лише виконавець - колишній шеф НКВС Г.Ягода.
Чому Сталін прибрав зі свого шляху цих людей? Вони йому заважали досягнути абсолютної влади. Зокрема трагедія Кірова була в його мужності, надзвичайній популярності серед народу. Кіров іноді ігнорував, на його думку, злочинні накази стосовно робітничого постачання та каральної політики НКВС! Він підтримував більшовицьку традицію від котрої Сталін та соратники відмовились ще в 1928 році - публічно виступав на робітничо-селянських зборах. Сталін завжди переваги колег вважав своїми недоліками. Кіров був неперевершеним оратором та публіцистом в противагу Сталіну, котрий був як теоретик дилетантом, як публіцист - посередністю, як оратор - наводив нудьгу…
Незважаючи на своє виключно високе положення - другий в Москві і перший в Ленінграді - Кіров не встиг перетворитися в те, в що давним-давно перетворилися його колеги із Політбюро: в недосяжних бюрократів на вершині партійної ієрархії. Настільки популярну в партії та народі особистість Сталін не міг об'явити ворогом народу. Ніхто би йому не повірив. Залишалось одне: організувати вбивство і, звинувативши в ньому своїх політичних противників, розкрутити новий виток репресій…
Після вбивства Сталін писав в некролозі ЦК партії: "Товарищ Киров представлял собою образец большевика, не знавшего страха и трудностей... Его прямота, железная стойкость, его изумительные качества вдохновенного трибуна революции сочетались в нем с той сердечностью и мягкостью в личных, товарищеских и дружеских отношениях, с той лучистой теплотой и с скромностью, которые присущи настоящему ленинцу".
Ось саме за ці якості й поплатився вірний соратник - вони були хорошими вчора, коли існувала думаюча партія Леніна, але шкідливими сьогодні, коли створювалась бездушна, беззаперечна олігархія Сталіна.
Пізніше всіх виконавців та причетних до вбивства Кірова Сталін знищив. Більше того: під час "Великої чистки" ні один із особистих друзів Кірова, ні один із його помічників, ні один із членів бюро та секретаріату Ленінградського обкому не був залишений живим - якщо вже виявляти "ворогів" то до кінця. Навіть їхні дружини були знищені.
"Не скоро чиниться суд над лихими вчинками…"
"Не швидко звершується суд над злими вчинками; тому і не страшиться серце синів людських чинити зло", - ще в давнину помітив мудрий проповідник Екклезіаст. (8:11). Премудрий Соломон вчив: "Бійся, сину мій, Господа і царя, не водися із заколотниками, бо погибель їхня нагло настане, і біду від них хто передбачить?" (24:21) Закономірно, Божа кара прийти не забарилась: руйнівники храмів, трощителі ікон не своєю смертю помирали. Мрійників та фанатиків швидко витіснили циніки отож ті, котрі розкручували маховик репресій, самі ж між ті жорна й потрапляли.
"Знали слишком много".
Існував неписаний закон: чим ближче до Сталіна стояв таємно убитий ним чоловік, тим ретельніше знищувалось його оточення. Це стосувалось навіть сім'ї самого Сталіна: він розстріляв шваґра, старого більшовика Сванідзе; розстріляв родича, старого чекістського комісара Реденса; після війни вислав жінку свого сина Якова, забравши у неї дитину; заарештував сестер своєї жінки - дочок друга Леніна - Алілуєва.
Коли дочка Світлана запитала про причину арешту її тіток, Сталін відповів із не властивою йому щирістю: "Знали слишком много и болтали слишком много. А это на руку врагам".
У серпні 1936 року Ягода блискуче провів процес над старими друзями Леніна, керівниками Жовтневої революції та громадянської війни - керівниками вигаданого Сталіним "троцькістсько-зінов'євського терористичного центру". Ягода чекав нагороди і нового завдання а Сталін… зняв його з посади шефа НКВС, посадив у підвал того самого НКВС і пізніше розстріляв, щоб таким чином ліквідувати свідків-виконавців власних наказів.
"Наказание за то, что тысячу раз нарушал Его за поведи".
Перед смертю Ягода сказав високопосадовому НКВСнику:
- Можешь написать в своём докладе Ежову, что я говорю: "Наверное, Бог всё-таки существует!"
- Что такое?- здивовано перепитав Слуцкий, розгубившись від нагадування про "доклад Ежову".
- Очень просто, - відповів Ягода. - От Сталина я не заслужил ничего, кроме благодарности за верную службу; от Бога я должен был заслужить самое суровое наказание за то, что тысячу раз нарушал Его заповеди. Теперь погляди; где я нахожусь, и суди сам: есть Бог или нет...
Ще не один із колишніх революціонерів та нових сталінських висуванців перед розстрілом повторить: "Наверное, Бог всё-таки существует!"
"Неподкупных людей не существует вообще. Просто у каждого своя цена". (Сталін)
Серед московських чиновників ходили чутки, що Бухарін, озлоблений сталінським лицемірством, розповів на засіданні Політбюро як Сталін, бажаючи притягнути його на свій бік сказав: "Бухарчик, мы с тобой - Гималаи а остальные (інші члени Політбюро) - просто маленькие мушки!"
Положення, в котрому виявився Сталін, було неприємним - виявилося, що й іншим членам Політбюро він адресував подібні компліменти, залишившись з ними наодинці.
У великій політиці немає честі, совісті, моралі, щирої вдячності, довірених друзів.
У великій політиці немає честі, совісті, моралі, щирої вдячності, довірених друзів. З огляду на цю істину не дарма Вишинський злився на Зінов'єва та Каменєва, - ті не цікавилися історією і тому не могли повірити, що Гітлер знищив Рема за виконання власного наказу (підпал Рейстагу), щоб замести сліди свого злочину…
Після Ягоди продовжувати масові репресії Сталін призначив Єжова. У листопаді 1938 року Сталін знімає з посади свого ставленика й, за звичкою, звалює на нього усі свої злочини. Чим же не догодив вождю заслужений кат? Він був майстром репресій і добре провів процес П'ятакова-Радека, гірше процес Бухаріна-Рикова та от провалився на спробах створити "паралельний бухарінський центр" із членів та кандидатів Політбюро і ЦК та "паралельний воєнний центр" із маршалів та генералів. Єжов не справився із завданням й тому повинен був піти, але піти він міг тільки в могилу, оскільки занадто багато знав.
Замість знищеного Єжова Сталін на посаду керівника НКВС призначив Берія. Берія відмовився від попередньої практики групових процесів, почав розстрілювати членів ЦК і верховного керівництва армії через закриті індивідуальні процеси, незалежно від того, відмовлялись підсудні від своїх вимушених показів чи ні. Більше того, він їх розстрілював навіть в тих випадках, коли суд виправдовував!
Доносохаос.
У 1925 на XIV з’їзді партії секретар контрольної комісії С. Гусєв (Драбкін) заявив: "Ленин нас когда-то учил, что каждый член партии должен быть агентом ЧК, т. е. смотреть и доносить". А втім, ще з перших днів захоплення влади більшовиками "Недоносительство" каралося зажди і каралося досить суворо. Імперія після громадянської війни тремтіла від страху - ніхто не протестував. Путівкою на той світ, або в табори примусової праці часто була абсурдна анонімка якоїсь сволоти. Мотивом могла бути ще дитяча образа, сварка, заздрість, твоє посадове крісло - усе, що завгодно. Загриміти в табори можна було навіть за те, що комусь… сподобалась твоя жінка. Анонімка. (Заарештовувати без будь-якого приводу було незручно, отож анонімка ставала логічним виправданням кожної карної справи.) Нічний арешт і… вона вільна.
Ідеї Хазяїна стосовно судочинства озвучив генеральний прокурор СРСР А.Я.Вишинський: "Признание обвиняемого и есть царица доказательств".
Механізм досягнення "чистосердечного признания" був відпрацьований до дрібниць. Одночасно використовувались різноманітні методи обробітку.
Фізичні: від різноманітних форм принижень та побоїв до довготривалого (від 3 до 10 діб) позбавлення сну.
Хімічні: підмішування в їжу або примусове введення в організм послаблюючих волю препаратів.
Механічні: слідчі безперервно читають вголос признання а потім жертву примушують безперервно їх повторювати для того, щоб ті показання автоматично записалися у підсвідомість.
Політичні: погрози, репресії друзів та родичів, висміювання політичних ідей (навіть якщо вони співпадали із політикою наявної влади).
Психологічні: створення та укріплення у жертви відчуття власної нікчемності, приреченості, безглуздості життя, доведення її до жадоби самобичування, покаяння.
В результаті такої обробки доведена до межі виснаження жертва вже сама вірить у нав'язану слідчими легенду й під час судового засідання, коли бачить, що їй вірять судді та глядачі, відчуває себе цінним гвинтиком загального механізму, більше того - "героєм дня". Фізично доведена до крайнього виснаження жертва витає в небесах - психічна обробка довела її до самозабуття. Вона тілесно тут але духовно вже вільна від самої себе, і тому готова на все - на словесне самобичування та фізичну смерть.
Про міцність та ідейну відданість партії Леніна-Сталіна в парторганізаціях судили по кількості виявлених "ворогів народу". Доноси прийняли характер чуми і розмір стаханівський. "Доносоманія" скоро переросла в "доносохаос". Одна із парторганізацій вирішила вийти із хаосу доносів і в інтересах справедливості стала класифікувати ворогів по категоріях згідно кількості поданих на кожного доносів. Були встановлені категорії: 1) "враг", 2) "вражок", 3) "вражонок", 4) "вражоночек". Згідно цих категорій й заводилися справи, проводилися арешти.
Цікаво відмітити, що коли правоохоронці потрапляли між жорна ними ж розкрученого маховика репресій, то слухняно признавались у всьому тому чого від них вимагали - чудово знали свої методи вибивання зізнань, отож розуміли, що потрібні владі признання їхні колишні колеги з них обов'язково так чи інакше виб'ють. Якщо так, то розумніше відразу у всьому "признатись" й поїхати в табори не зломленим психічно та не покаліченим фізично...
Далі, як правило, сценарій стандартний: суд в залежності від завантаження суддів тривав від 1 до 20 хвилин по принципу "заходь - виходь". У справі два папірці: анонімка і твоє зізнання. Вирок "трійки" був суворим - із "ворогами народу" не церемонились. Не церемонились - "будови комунізму" на котрих в'язні гинули, як мухи невпинно вимагали нової дармової робочої сили.
Місцеві репресивні органи часто отримували з центру телеграми приблизно такого змісту "Срочно высылайте три вагона дров", або "Высылайте 240 ящиков мыла". І починалися масові арешти, щоб набрати потрібну кількість "дров", "мыла"… Настав час коли "трійки" вже не справлялися із потоком "ворогів народу". Тоді знайшли оригінальний вихід - судити стали списками. Заочно, ясна річ.
Сталін знищував старих революціонерів, тих, хто робив дві революції, - лівих та правих есерів, стариків-народовольців, анархістів. Камери об’єднали непримиримих ворогів: меншовиків, більшовиків, есерів та вцілілих аристократів. Скільки років вони боролися один проти іншого, - щоб зустрітися в одній тюрмі. Напівбожевільний кадет качався від реготу по підлозі камери, споглядаючи цей Ноєв ковчег революції… Всіх їх навіки заспокоїла нічна куля.
А втім, арешти мали для людей й позитив – кожен арешт "ворога народу" покращував житлові умови іншого громадянина СРСР. "Щасливчики", котрим діставалося звільнене житло, умовляли себе: "попередні жильці постраждали заслужено".
Часто заарештовані не мали змоги нічого з собою взяти – там, куди їх відвозили все було казенним…
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Відмовився покінчити життя самогубством…
Під час відрядження у Німеччину знаменитий журналіст Михайло Кольцов закохався у перекладачку Марію Грессенгер. Та відповіла взаємністю. Через місяць закохані усамітнилися на дві доби. Про це (за кордоном слідкували за усіма) стало відомо Сталіну. При поверненні Кольцов доповідав Сталіну про поїздку в Іспанію, про свою діяльність в інтербригадах. В кінці розмові Сталін запитав: "У вас есть пистолет?"
Кольцов відповів, що є.
– А вы не думали из него затрелиться?
Це так Сталін натякав знаменитому журналістові на самогубство. Пропонував "почесну смерть": мовляв, придумаємо гарну версію самогубства, підеш із життя героєм, а не ворогом народу…
Чому так Сталін вчинив? А не любив він розумних, жвавих, сміливих, самовпевнених, ініціативних.
Кольцова заарештували й звинуватили у зв’язку із німецькою шпигункою.
Марія із газет дізналася про арешт коханого "за связь со шпионкой". Стала збиратися в Москву, щоб своїм приходом на Лубянку довести абсурдність тих звинувачень. Подруги всіляко відмовляли та все марно...
Наївна! Розстріляли і Михайла і Марію.
"Сердечний приступ".
Серго Орджонікідзе був єдиним із старих членів Політбюро, котрий поставив перед Сталіним ультиматум про припинення єжовських масових репресій. У відповідь Сталін послав на квартиру НКВСників із запасним револьвером. Ті поставили Орджонікідзе перед вибором: покінчити самогубством і бути похованим із усіма почестями або ярлик ворога народу, смерть в катівнях НКВС, репресії сім'ї та родичів. Серго попрощався із дружиною і застрілився.
Після самогубства Сталін із Молотовим, Кагановичем та іншими соратниками прибув на квартиру Орджонікідзе. Лікар констатував смерть й запитально поглянув на Сталіна.
Вождь сказав: - Очевидно, сердечный приступ.
Жінка запротестувала: - Серго боролся за правду, и о нём нужно сказать народу правду.
Сталін їй на те: - Молчи, дура!
Через три дні на Червоній площі були похорони. На мавзолеї Леніна скорботно схиливши голови стояли друзі-вбивці: Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов, Хрущов, Мікоян, Єжов а терміново викликаний із Грузії Берія проливав крокодилячі сльози із-за "преждевременной смерти великого революционера, друга и соратника Сталина - Серго Орджоникидзе". На обличчі Сталіна велика скорбота, важке горе, ріжуча біль втрати вірного соратника. О, неперевершеним політичним актором був товариш Сталін!
Нарком М.В.Фрунзе Сталіну зайвий.
Фрунзе в жовтні 1925 після пережитої кризи язви шлунку цілком поправився. Та от Сталін виявив неабияку турботу про його здоров’я: "Мы совершенно не следим за драгоценным здоровьем наших лучших работников".
Політбюро силою примусило Фрунзе лягти на операційний стіл. Під час операції свідомо була використана саме та анестезія, котру організм жертви не переносив. Фрунзе помер на операційному столі а його дружина, впевнена в тому, що його зарізали, покінчила життя самогубством.
Косіор теж.
Станіслав Косіор, твердо зберігавший свою наївну віру у комунізм, після арешту, незважаючи на страшні тортури, не погоджувався з брехливими звинуваченнями. Тоді чекісти привели його шістнадцятирічну дочку й зґвалтували й нього на очах. Дочка покінчила з собою. Косіор зламався й підписав усе, що від нього вимагали.
"Предатель и изменник Ягода".
Вышинский: "Скажите, предатель и изменник Ягода, неужели во всей вашей гнусной и предательской деятельности вы не испытывали никогда ни малейшего сожаления, ни малейшего раскаяния? И сейчас, когда вы отвечаете, наконец, перед пролетарским судом за все ваши подлые преступления, вы не испытываете, ни малейшего сожаления о сделанном вами?"
Ягода: "Да, сожалею, очень сожалею..."
Вышинский: "Внимание, товарищи судьи. Предатель и изменник Ягода сожалеет. О чем вы сожалеете, шпион и преступник Ягода?"
Ягода: "Очень сожалею... Очень сожалею, что, когда я мог это сделать, я всех вас не расстрелял".
П.С. Декотрі із вас мене запитають: Антік, навіщо ти наводиш приклади із минулого?
- А тому, що історія має здатність повторюватися.
Вибрали та викохали власного диктатора, котрий вже добровільно своє крісло не покине.
Що ж буде далі? Читайте історію....
Під час відрядження у Німеччину знаменитий журналіст Михайло Кольцов закохався у перекладачку Марію Грессенгер. Та відповіла взаємністю. Через місяць закохані усамітнилися на дві доби. Про це (за кордоном слідкували за усіма) стало відомо Сталіну. При поверненні Кольцов доповідав Сталіну про поїздку в Іспанію, про свою діяльність в інтербригадах. В кінці розмові Сталін запитав: "У вас есть пистолет?"
Кольцов відповів, що є.
– А вы не думали из него затрелиться?
Це так Сталін натякав знаменитому журналістові на самогубство. Пропонував "почесну смерть": мовляв, придумаємо гарну версію самогубства, підеш із життя героєм, а не ворогом народу…
Чому так Сталін вчинив? А не любив він розумних, жвавих, сміливих, самовпевнених, ініціативних.
Кольцова заарештували й звинуватили у зв’язку із німецькою шпигункою.
Марія із газет дізналася про арешт коханого "за связь со шпионкой". Стала збиратися в Москву, щоб своїм приходом на Лубянку довести абсурдність тих звинувачень. Подруги всіляко відмовляли та все марно...
Наївна! Розстріляли і Михайла і Марію.
"Сердечний приступ".
Серго Орджонікідзе був єдиним із старих членів Політбюро, котрий поставив перед Сталіним ультиматум про припинення єжовських масових репресій. У відповідь Сталін послав на квартиру НКВСників із запасним револьвером. Ті поставили Орджонікідзе перед вибором: покінчити самогубством і бути похованим із усіма почестями або ярлик ворога народу, смерть в катівнях НКВС, репресії сім'ї та родичів. Серго попрощався із дружиною і застрілився.
Після самогубства Сталін із Молотовим, Кагановичем та іншими соратниками прибув на квартиру Орджонікідзе. Лікар констатував смерть й запитально поглянув на Сталіна.
Вождь сказав: - Очевидно, сердечный приступ.
Жінка запротестувала: - Серго боролся за правду, и о нём нужно сказать народу правду.
Сталін їй на те: - Молчи, дура!
Через три дні на Червоній площі були похорони. На мавзолеї Леніна скорботно схиливши голови стояли друзі-вбивці: Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов, Хрущов, Мікоян, Єжов а терміново викликаний із Грузії Берія проливав крокодилячі сльози із-за "преждевременной смерти великого революционера, друга и соратника Сталина - Серго Орджоникидзе". На обличчі Сталіна велика скорбота, важке горе, ріжуча біль втрати вірного соратника. О, неперевершеним політичним актором був товариш Сталін!
Нарком М.В.Фрунзе Сталіну зайвий.
Фрунзе в жовтні 1925 після пережитої кризи язви шлунку цілком поправився. Та от Сталін виявив неабияку турботу про його здоров’я: "Мы совершенно не следим за драгоценным здоровьем наших лучших работников".
Політбюро силою примусило Фрунзе лягти на операційний стіл. Під час операції свідомо була використана саме та анестезія, котру організм жертви не переносив. Фрунзе помер на операційному столі а його дружина, впевнена в тому, що його зарізали, покінчила життя самогубством.
Косіор теж.
Станіслав Косіор, твердо зберігавший свою наївну віру у комунізм, після арешту, незважаючи на страшні тортури, не погоджувався з брехливими звинуваченнями. Тоді чекісти привели його шістнадцятирічну дочку й зґвалтували й нього на очах. Дочка покінчила з собою. Косіор зламався й підписав усе, що від нього вимагали.
"Предатель и изменник Ягода".
Вышинский: "Скажите, предатель и изменник Ягода, неужели во всей вашей гнусной и предательской деятельности вы не испытывали никогда ни малейшего сожаления, ни малейшего раскаяния? И сейчас, когда вы отвечаете, наконец, перед пролетарским судом за все ваши подлые преступления, вы не испытываете, ни малейшего сожаления о сделанном вами?"
Ягода: "Да, сожалею, очень сожалею..."
Вышинский: "Внимание, товарищи судьи. Предатель и изменник Ягода сожалеет. О чем вы сожалеете, шпион и преступник Ягода?"
Ягода: "Очень сожалею... Очень сожалею, что, когда я мог это сделать, я всех вас не расстрелял".
П.С. Декотрі із вас мене запитають: Антік, навіщо ти наводиш приклади із минулого?
- А тому, що історія має здатність повторюватися.
Вибрали та викохали власного диктатора, котрий вже добровільно своє крісло не покине.
Що ж буде далі? Читайте історію....
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Зателефонував до давнього приятеля котрий зараз у Німеччині живе. Той повідав таке: - Війна стала наближатися до мого краю отож я віддав два мікроавтобуси на ЗСУ, залишив будинок й переїхав як біженець у Німеччину. Тут надали житло, призначили пенсію 600 євро, дають талони на придбання безкоштовних продуктів. У мене була печінка хвора. Потрібно було прийняти 90 пігулок по 300 євро за кожну. Так тут я не платив жодного цента – усе покрила страховка. А де дома я би такі гроші взяв!? У нас же так: немає грошей – помирай…
Розмова перейшла на війну, смерті наших громадян.
- А, знаєш, - каже Василь,- я вже був мертвим!
Як це сталося? - поцікавився я.
- В кімнаті стало дуже погано. В грудях нестерпно пече. Ліг на диван. Аж тут… я став невагомим як пушинка. Побачив зверху себе лежачого на дивані й став підніматися вгору. Затягнуло в якусь трубу. Вдалині світло й я до нього невпинно лечу. І така музика, такий мир. спокій, благодать що не передати словами. Аж тут голос: - Хочеш тут залишитись?
Я у відповідь: Так у мене ж п"ятеро дітей.
І тут ніби хтось різко надавив на гальма.
Відкриваю очі: біля мене дружина, підходять люди в білих халатах – вона швидку викликала й медики прибули напрочуд швидко.
Пізніше вдруге пережив подібне. Ситуація аналогічна: я пушинка, бачу своє тіло й мене вдруге засмоктує в ту трубу. І знову така музика, мир, спокій, благодать що не передати словами…
На Трійцю пішов до церкви. В кінці служби церковний староста попросив мене зібрати з прихожан пожертви на храм. Дав "блюдечко", дзвіночок. Я ходив серед прихожан, вітав їх зі Святом. Люди посміхалися але посмішки були якимись награними, фальшивими. І це не дивно – поблизу церкви невпинно зростає кількість могил із привезеними з війни "на щиті" нашими воїнами-землякми. Тим більше, щойно священник під спів церковного хору зачитував записки з іменами "за убієнного", "за полоненного", "за пропавгого безвісти", "за пораненного", "за важко хворого" тощо. У кожного прихожанина свої проблеми, своє горе. Тут не до святкового настрою…
Пригадаоися слова Кузьми "Скрябіна": "У людей сіла батарейка". Страшенна втома від тотальної брехні, зневіра, розчарування, байдужість. Щодня невтішні вісті, приволять хлопців-вояків "на щиті" Та й у кожного своїх проблем вистачає...
Пригадалося із Т.Г.Шевченка: "Поникли голови козачі,. Неначе стоптана трава,. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова. Додолу пада. Кат лютує…"
Безглздо мовчати, безглуздо кричати, безглуздо скликати людей майданити. Можливо варто думати лише про власне спасіння? Про ту трубу зі світлом в кінці й добру відповідь на Страшному суді…
Життя ж може закінчитися кожної миті...
Розмова перейшла на війну, смерті наших громадян.
- А, знаєш, - каже Василь,- я вже був мертвим!
Як це сталося? - поцікавився я.
- В кімнаті стало дуже погано. В грудях нестерпно пече. Ліг на диван. Аж тут… я став невагомим як пушинка. Побачив зверху себе лежачого на дивані й став підніматися вгору. Затягнуло в якусь трубу. Вдалині світло й я до нього невпинно лечу. І така музика, такий мир. спокій, благодать що не передати словами. Аж тут голос: - Хочеш тут залишитись?
Я у відповідь: Так у мене ж п"ятеро дітей.
І тут ніби хтось різко надавив на гальма.
Відкриваю очі: біля мене дружина, підходять люди в білих халатах – вона швидку викликала й медики прибули напрочуд швидко.
Пізніше вдруге пережив подібне. Ситуація аналогічна: я пушинка, бачу своє тіло й мене вдруге засмоктує в ту трубу. І знову така музика, мир, спокій, благодать що не передати словами…
На Трійцю пішов до церкви. В кінці служби церковний староста попросив мене зібрати з прихожан пожертви на храм. Дав "блюдечко", дзвіночок. Я ходив серед прихожан, вітав їх зі Святом. Люди посміхалися але посмішки були якимись награними, фальшивими. І це не дивно – поблизу церкви невпинно зростає кількість могил із привезеними з війни "на щиті" нашими воїнами-землякми. Тим більше, щойно священник під спів церковного хору зачитував записки з іменами "за убієнного", "за полоненного", "за пропавгого безвісти", "за пораненного", "за важко хворого" тощо. У кожного прихожанина свої проблеми, своє горе. Тут не до святкового настрою…
Пригадаоися слова Кузьми "Скрябіна": "У людей сіла батарейка". Страшенна втома від тотальної брехні, зневіра, розчарування, байдужість. Щодня невтішні вісті, приволять хлопців-вояків "на щиті" Та й у кожного своїх проблем вистачає...
Пригадалося із Т.Г.Шевченка: "Поникли голови козачі,. Неначе стоптана трава,. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова. Додолу пада. Кат лютує…"
Безглздо мовчати, безглуздо кричати, безглуздо скликати людей майданити. Можливо варто думати лише про власне спасіння? Про ту трубу зі світлом в кінці й добру відповідь на Страшному суді…
Життя ж може закінчитися кожної миті...
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
По сусідству у багатодітный сімї віруючих (щоправда вони не до церкви а на молитовні зібрання ходять) підростала красуня Ольга. Підробляла опікою: доглядала малих дітей, немічних пенсіонерів, прибирала в оселях багатіїв тощо. Протестанти славляться неабиякою добропорядністю – для перевірки розсипте на підлозі гроші – копійки не присвоїть, все акуратно прибере й покладе на стіл.
Та ось прогриміла сумна новина: Ольгу знайшли мертвою в наповненою водою басейні місцевого багатія. Прибирала вона там тому що. Мо захотіла без дозволу покупатись? Та ні ж - одягненою її там знайшли.
На похованні люди висували різні версії загадкової смерті. Я заспокоїв людей, мовляв, завтра в місцевих газетах будуть подробиці.
Та… ні завтра, ні післязавтра в газетах про цю загадкову смерть жодного слова.
Чому так? А вільних ЗМІ не існує. Так само було після мого арешту та закритого суду. В місцевих газетах писали лише про переможну ходу комунізму по всій планеті.
Чому сильні світу цього засекретили обставини смерті молодої дівчини? Підкупили чи залякали журналістів? Значить було що секретити…
Задумався я. Що ж там могло такого відбутися?
Скоріше всього Ольга випадково стала свідком такого чого вона не повинна була бачити… Це міг бути ритуал ВУДУ – себто виклик душ померлих. Часто той, хто це побачить миттєво помирає від розриву серця. Міг бути й інший варіант – її знешкодили як небажаного свідка. Трудами праведними у нас ще якось можна побудувати будинок але от палац із басейном в ньому… Для цього потрібно подружитися із лукавим.
Ізраїльтяни малим числом захопила обіцяний Богом край. Привласнили будинки повні усякого добра, колодязі, сади, виноградники і т. п.
Та от була засторога: (Повторення Закону 18: 10-12)
10 Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник,
11 і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих.
12 Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх перед тобою.
Ось цар Саул звернувся до андорської відьми з проханням викликати дух померлого й почув:
…А взавтра ти та сини твої будете разом зо мною; також Ізраїлевого табора віддасть Господь до руки филистимлян.
Наступного дня так і сталося: (1 Самуїлова 31:3-6)
3. І став бій тяжкий для Саула, і його знайшли лучники, він був дуже поранений тими лучниками.
6. І помер того дня Саул і троє синів його та зброєноша, також усі люди разом.
А інакше і бути не могло: розплата за гріх – смерть. А як же та андорська відьма? А їй то що – вона ж з лукавим в друзях…
Ось чому Сталін суворо забороняв входити в його кабінет без виклику – він до глибокої ночі спілкувався з нечистим а вранці здавався молодшим, дивував присутніх енергетикою, силою, впевненістю у своїй правоті.
Вірно підмітила дочка Сталіна – Світлана: "… мать, дожившая до его славы, сказала ему перед смертью: "А жаль, что ты не стал священником!" Ее мечта не осуществилась. Быть может, неграмотная старуха чувствовала, что сыну помогал всю жизнь не Бог, а кто-то совсем другой…"
Та ось прогриміла сумна новина: Ольгу знайшли мертвою в наповненою водою басейні місцевого багатія. Прибирала вона там тому що. Мо захотіла без дозволу покупатись? Та ні ж - одягненою її там знайшли.
На похованні люди висували різні версії загадкової смерті. Я заспокоїв людей, мовляв, завтра в місцевих газетах будуть подробиці.
Та… ні завтра, ні післязавтра в газетах про цю загадкову смерть жодного слова.
Чому так? А вільних ЗМІ не існує. Так само було після мого арешту та закритого суду. В місцевих газетах писали лише про переможну ходу комунізму по всій планеті.
Чому сильні світу цього засекретили обставини смерті молодої дівчини? Підкупили чи залякали журналістів? Значить було що секретити…
Задумався я. Що ж там могло такого відбутися?
Скоріше всього Ольга випадково стала свідком такого чого вона не повинна була бачити… Це міг бути ритуал ВУДУ – себто виклик душ померлих. Часто той, хто це побачить миттєво помирає від розриву серця. Міг бути й інший варіант – її знешкодили як небажаного свідка. Трудами праведними у нас ще якось можна побудувати будинок але от палац із басейном в ньому… Для цього потрібно подружитися із лукавим.
Ізраїльтяни малим числом захопила обіцяний Богом край. Привласнили будинки повні усякого добра, колодязі, сади, виноградники і т. п.
Та от була засторога: (Повторення Закону 18: 10-12)
10 Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник,
11 і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих.
12 Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх перед тобою.
Ось цар Саул звернувся до андорської відьми з проханням викликати дух померлого й почув:
…А взавтра ти та сини твої будете разом зо мною; також Ізраїлевого табора віддасть Господь до руки филистимлян.
Наступного дня так і сталося: (1 Самуїлова 31:3-6)
3. І став бій тяжкий для Саула, і його знайшли лучники, він був дуже поранений тими лучниками.
6. І помер того дня Саул і троє синів його та зброєноша, також усі люди разом.
А інакше і бути не могло: розплата за гріх – смерть. А як же та андорська відьма? А їй то що – вона ж з лукавим в друзях…
Ось чому Сталін суворо забороняв входити в його кабінет без виклику – він до глибокої ночі спілкувався з нечистим а вранці здавався молодшим, дивував присутніх енергетикою, силою, впевненістю у своїй правоті.
Вірно підмітила дочка Сталіна – Світлана: "… мать, дожившая до его славы, сказала ему перед смертью: "А жаль, что ты не стал священником!" Ее мечта не осуществилась. Быть может, неграмотная старуха чувствовала, что сыну помогал всю жизнь не Бог, а кто-то совсем другой…"
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Бажанов Борис: "Воспоминания бывшего секретаря Сталина".
Колишнього особистого секретаря Сталіна, котрий перебіг на Захід, високопосадові офіцери Вермахту викликали на розмову:
"Когда они наконец кончили, я говорю: "Из всего, что здесь говорилось, совершенно ясно, что в самом непродолжительном будущем вы начинаете войну против Советов". Розенберг спешит сказать: "Я этого не говорил". Я говорю, что я человек политически достаточно опытный и не нуждаюсь в том, чтобы мне рассказывали и вкладывали в рот. Позвольте и мне поставить вам вопрос: "Каков ваш политический план войны?" Розенберг говорит, что он не совсем понимает мой вопрос. Я уточняю: "Собираетесь ли вы вести войну против коммунизма или против русского народа?" Розенберг просит указать, где разница. Я говорю: разница та, что если вы будете вести войну против коммунизма, то есть, чтобы освободить от коммунизма русский народ, то он будет на вашей стороне, и вы войну выиграете; если же вы будете вести войну против России, а не против коммунизма, русский народ будет против вас, и вы войну проиграете.
Розенберг морщится и говорит, что самое неблагодарное ремесло - политической Кассандры. Но я возражаю, что в данном случае можно предсказать события. Скажем иначе: русский патриотизм валяется на дороге, и большевики четверть века попирают его ногами. Кто его подымет, тот и выиграет войну. Вы подымете - вы выиграете; Сталин подымет - он выиграет. В конце концов Розенберг заявляет, что у них есть фюрер, который определяет политический план войны, и что ему, Розенбергу, пока этот план неизвестен.
Дело в том, что в этот момент, в середине июня, и Розенберг, и Лейббрандт вполне допускают, что после начала войны, может быть, придется создать антибольшевистское русское правительство.
Через несколько дней начинается война, и Розенберг получает давнее предрешенное назначение - министр оккупированных на Востоке территорий; и Лейббрандт - его первый заместитель. В первый же раз, как Розенберг приходит к Гитлеру за директивами, он говорит: "Мой фюрер, есть два способа управлять областями, занимаемыми на Востоке, первый - при помощи немецкой администрации, гауляйтеров; второй - создать русское антибольшевистское правительство, которое бы было и центром притяжения антибольшевистских сил в России".
Гитлер его перебивает: "Ни о каком русском правительстве не может быть и речи; Россия будет немецкой колонией и будет управляться немцами". После этого Розенберг больше ко мне не испытывает ни малейшего интереса и больше меня не принимает".
Чому Гітлер так рішуче відкинув досить розумну ідею створити російський антибільшовицький уряд? Робити добро він не міг в силу угоди між ним та дияволом.
А ось текст того договору, так би мовити зразок: «…Господин и Владыко, призываю вас за своего Бога и обещаю служить вам, покуда живу, и от сей поры отрекаюсь от всех других, и от Иисуса Христа, и Марии, и от всех святых небесных, и от церкви, и от всех деяний и молитв ее, и обещаю поклоняться вам и служить вам и причинять сколь возможно более зла, и привлекать к совершению зла всех, кого мне будет возможно, и от чистого сердца отрекаюсь от миропомазания и крещения, и от всей благодати Иисуса Христа, и в случае, если захочу обратиться, даю вам власть над моим телом и душой, и жизнью, как будто я получил ее от вас, и навек вам ее уступаю, не имея намерения в том раскаиваться…»
І ще одна важлива обставина: диявол змінює свідомість свого раба – той робить дурниці котрих не зробила б і мала дитина але йому самому усі свої вчинки здаються досить розумними. До речі, під впливом чорнокнижних дійств свого Іуди і я певний час в подібному стані перебував.
Бажанов Борис: "Воспоминания бывшего секретаря Сталина".
После разговора с Розенбергом и Лейббрандтом я живу несколько дней в особом положении - я знаю секрет капитальной важности и живу в полном секрете. Утром 22 июня, выйдя на улицу и видя серьезные лица людей, читающих газеты, я понимаю, в чем дело. В газете - манифест Гитлера о войне. В манифесте ни слова о русском государстве, об освобождении русского народа; наоборот, все о пространстве, необходимом для немецкого народа на Востоке и т. д. Все ясно. Фюрер начинает войну, чтобы превратить Россию в свою колонию. План этот для меня совершенно идиотский; для меня Германия войну проиграла - это только вопрос времени; а коммунизм войну выигрывает. Что тут можно сделать?
П.С. Я трішечки перефразую з огляду на сучасні реалії: "Собираемся ли мы вести войну против путинизма или против русского народа?" Я (аntik) говорю: разница та, что если мы будем вести войну против путинизма, то есть, чтобы освободить от путинизма русский народ, то он будет на нашей стороне, и мы войну выиграем; если же мы будем вести войну против России, а не против путинизма, русский народ будет против нас, и мы войну проиграем". Так зрозуміло?
Колишнього особистого секретаря Сталіна, котрий перебіг на Захід, високопосадові офіцери Вермахту викликали на розмову:
"Когда они наконец кончили, я говорю: "Из всего, что здесь говорилось, совершенно ясно, что в самом непродолжительном будущем вы начинаете войну против Советов". Розенберг спешит сказать: "Я этого не говорил". Я говорю, что я человек политически достаточно опытный и не нуждаюсь в том, чтобы мне рассказывали и вкладывали в рот. Позвольте и мне поставить вам вопрос: "Каков ваш политический план войны?" Розенберг говорит, что он не совсем понимает мой вопрос. Я уточняю: "Собираетесь ли вы вести войну против коммунизма или против русского народа?" Розенберг просит указать, где разница. Я говорю: разница та, что если вы будете вести войну против коммунизма, то есть, чтобы освободить от коммунизма русский народ, то он будет на вашей стороне, и вы войну выиграете; если же вы будете вести войну против России, а не против коммунизма, русский народ будет против вас, и вы войну проиграете.
Розенберг морщится и говорит, что самое неблагодарное ремесло - политической Кассандры. Но я возражаю, что в данном случае можно предсказать события. Скажем иначе: русский патриотизм валяется на дороге, и большевики четверть века попирают его ногами. Кто его подымет, тот и выиграет войну. Вы подымете - вы выиграете; Сталин подымет - он выиграет. В конце концов Розенберг заявляет, что у них есть фюрер, который определяет политический план войны, и что ему, Розенбергу, пока этот план неизвестен.
Дело в том, что в этот момент, в середине июня, и Розенберг, и Лейббрандт вполне допускают, что после начала войны, может быть, придется создать антибольшевистское русское правительство.
Через несколько дней начинается война, и Розенберг получает давнее предрешенное назначение - министр оккупированных на Востоке территорий; и Лейббрандт - его первый заместитель. В первый же раз, как Розенберг приходит к Гитлеру за директивами, он говорит: "Мой фюрер, есть два способа управлять областями, занимаемыми на Востоке, первый - при помощи немецкой администрации, гауляйтеров; второй - создать русское антибольшевистское правительство, которое бы было и центром притяжения антибольшевистских сил в России".
Гитлер его перебивает: "Ни о каком русском правительстве не может быть и речи; Россия будет немецкой колонией и будет управляться немцами". После этого Розенберг больше ко мне не испытывает ни малейшего интереса и больше меня не принимает".
Чому Гітлер так рішуче відкинув досить розумну ідею створити російський антибільшовицький уряд? Робити добро він не міг в силу угоди між ним та дияволом.
А ось текст того договору, так би мовити зразок: «…Господин и Владыко, призываю вас за своего Бога и обещаю служить вам, покуда живу, и от сей поры отрекаюсь от всех других, и от Иисуса Христа, и Марии, и от всех святых небесных, и от церкви, и от всех деяний и молитв ее, и обещаю поклоняться вам и служить вам и причинять сколь возможно более зла, и привлекать к совершению зла всех, кого мне будет возможно, и от чистого сердца отрекаюсь от миропомазания и крещения, и от всей благодати Иисуса Христа, и в случае, если захочу обратиться, даю вам власть над моим телом и душой, и жизнью, как будто я получил ее от вас, и навек вам ее уступаю, не имея намерения в том раскаиваться…»
І ще одна важлива обставина: диявол змінює свідомість свого раба – той робить дурниці котрих не зробила б і мала дитина але йому самому усі свої вчинки здаються досить розумними. До речі, під впливом чорнокнижних дійств свого Іуди і я певний час в подібному стані перебував.
Бажанов Борис: "Воспоминания бывшего секретаря Сталина".
После разговора с Розенбергом и Лейббрандтом я живу несколько дней в особом положении - я знаю секрет капитальной важности и живу в полном секрете. Утром 22 июня, выйдя на улицу и видя серьезные лица людей, читающих газеты, я понимаю, в чем дело. В газете - манифест Гитлера о войне. В манифесте ни слова о русском государстве, об освобождении русского народа; наоборот, все о пространстве, необходимом для немецкого народа на Востоке и т. д. Все ясно. Фюрер начинает войну, чтобы превратить Россию в свою колонию. План этот для меня совершенно идиотский; для меня Германия войну проиграла - это только вопрос времени; а коммунизм войну выигрывает. Что тут можно сделать?
П.С. Я трішечки перефразую з огляду на сучасні реалії: "Собираемся ли мы вести войну против путинизма или против русского народа?" Я (аntik) говорю: разница та, что если мы будем вести войну против путинизма, то есть, чтобы освободить от путинизма русский народ, то он будет на нашей стороне, и мы войну выиграем; если же мы будем вести войну против России, а не против путинизма, русский народ будет против нас, и мы войну проиграем". Так зрозуміло?
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Найжахливіші уроки фарисейства.
Важко повірити, але не важко перевірити: більшість вождів та діячів соціалістичної революції були євреями. Місцеві відразу кинулись у полум'я революції, чужі стали поспіхом прибувати, щоб на керівних посадах втілювати в життя ідеали своїх теоретиків.
Цікавий факт: у керівництві нової Росії не було жодного робітника чи селянина - були в основному євреї.
Давно помічено: соціальні революції творять одурені маси трудового люду, а у виграші опиняються вожді. Пізніше й ті перегризаються між собою...
Вчення і практика ленінізму явили світові найжахливіші уроки фарисейства. (Фарисейство - лицемірство, ханжество, показне благочестя є мерзенною формою сатанізму). Ось як Ісус характеризує фарисейство: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, - назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Матвія 23:27)
Під приводом побудови земного раю - комунізму були фарисейські обмануті, перетворені в отари покірних баранів, втягнуті у криваве місиво громадянських війн величезні маси людей не тільки Росії, а й Китаю, багатьох країн Європи, Азії, Латинської Америки. "Самий гуманний у світі суд" десятки мільйонів безневинних людей відправляв у концтабори смерті, котрі називались "установами трудового перевиховання".
Пізніше комуністична партія, котра називала себе "розум, честь і совість нашої епохи" під фарисейські заклики до миру та співробітництва розкрутила нечувану гонку ракетно-ядерних озброєнь й цим поставила світ на грань термоядерної катастрофи. Окупацію фарисейські називали: "Братская интернациональная помощь свободолюбивым народам". Подібних випадків безліч.
"Я хату покинул, пошел воевать, чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать", - співалось у популярній радянській пісні. Ці слова досить влучно пояснюють суть більшовицької ідеології - насильство та брехня. Замість Гренади можете поставити будь-яку іншу державу й уявити наслідки: землю у заможних селян відбирають й роздають бідним. Спалахує громадянська війна, виникає голод. Пізніше тих селян силоміць заганяють у колгоспи працювати за трудодні...
Ось приклад: Під час громадянської війни Денікін обіцяв добровольцям по 1000 карбованців та 100 десятин землі в оренду на сто років. Будьонний грошей не давав, зате обіцяв цей же наділ у довічне користування. Хитрі селяни розсудили, що отримати землю від червоних назавжди вигідніше, ніж від білих на сто років. Обіцянка - цяцянка, а дурневі спочатку радість, пізніше – колгосп та голодомор...
Причини програшу Білої армії.
Відчувши беззаконня комуністів, кращі представники нації влились в ряди Білої армії і... були розбиті. А й справді: чому напівголодні, погано одягнені, часто в обмотках замість чобіт червоні перемогли кращих царських офіцерів, регулярну, прекрасно екіпіровану Білу армію, відбірні козачі частини?
Білий офіцер Роман Гуль так пояснив причину: "К белым народ не хотел идти - ведь мы были господа... Мужик нам не верил... В этом была беда мужика и всей России..."
Більшовикам допомогла суцільна взаємна ненависть. Могутність Білої армії була знищена безпощадною селянською війною, палаючою в тилу. Ще й до того білих підвела давня наша біда: грабунок - тили Білої армії були захаращені потягами із награбованим у населення добром.
"Насилие и грабежи, - сумно констатував Денікін, - пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага".
Інша вічна наша біда: ревнива нелюбов соратників один до одного. Врангель ненавидів Денікіна, і той йому відплачував тим же; без кінця гризлися генерали і в стані Колчака, і в армії Юденіча.
І ще одна губительна для білих важлива обставина. У них було відчуття, котрого вони не могли в собі побороти: вони убивають співвітчизників, братів, "своїх".
Червоних же вояків партійні комісари так психологічно обробили, так перевиховали, що подібного відчуття у них не існувало: їхнім народом був світовий пролетаріат, воювали вони не із співвітчизниками а із "експлуататорами" і убивали їх ради щастя усіх обездолених людей на землі.
Слід відзначити ще одну важливу обставину: білі мародерствували безкарно а от у червоних була залізна дисципліна. За непослух, мародерство - розстріл на місці.
Генерал Денікін, у важкий період був вимушений пробиватись до своїх із фальшивим паспортом під виглядом простої людини. Вперше у житті йому довелося зіткнутися із різноликим, немитим російським натовпом:
"Раньше со мной говорили как с главнокомандующим и потому по различным побуждениям не были искренни. Теперь я был просто "буржуй", которого толкали и ругали - иногда злобно, иногда так - походя, но на которого по счастью не обращали никакого внимания. Теперь я увидел яснее подлинную жизнь и ужаснулся.
Прежде всего - разлитая повсюду безбрежная ненависть - и к людям, и к идеям.
Ко всему, что было социально и умственно выше толпы, что носило малейший след достатка, даже к неодушевленным предметам – признакам некоторой культуры, чуждой или недоступной толпе. В этом чувстве слышалось непосредственное веками накопившееся озлобление, ожесточение тремя годами войны и воспринятая через революционных вождей истерия. Ненависть с одинаковой последовательностью и безотчетным чувством рушила государственные устои, выбрасывала в окно вагона "буржуя", разбивала череп начальнику станции и рвала в клочья бархатную обшивку вагонных скамеек. Психология толпы не обнаруживала никакого стремления подняться до более высоких форм жизни; царило одно желание - захватить или уничтожить. Не подняться, а принизить до себя все, что так или иначе выделялось. Сплошная апология невежества. Она одинаково проявлялась и в словах того грузчика угля, который проклинал свою тяжелую работу и корил машиниста - "буржуем", за то, что тот, получая дважды больше жалованья, "только ручкой вертит", и в развязном споре молодого кубанского казака с каким-то станичным учителем, доказывавшим довольно простую истину: для того, чтобы быть офицером, нужно долго и многому учиться".
Класична схема усілякої тиранії.
Усяка зміна соціально-політичного устрою розриває налагоджені економічні зв'язки а це створює на певний час хаос в економіці та суспільстві. Якщо підприємства не працюють, то й робітники не отримують зарплати. Грошей немає, а їсти то усім хочеться... Друкування не забезпечених товарами асигнацій та ажіотажний попит призводять до знецінення грошей. Селяни в умовах невпевненості зазвичай відмовляються продавати продовольство за знецінені папірці, робітники - працювати задарма. Виникає голод, розруха, а з ними спалахує розгул злочинності. Невдоволені громадяни вимагають твердої влади котра б нарешті навела порядок. Ось тут і з'являється диктатор із своєю братвою й звинувачує у всіх гріхах… своїх політичних опонентів та конкурентів - "ворогів народу". Настає "беспредєл" - насильство виправдовують брехнею, брехню підтримують насильством. Це класична схема усілякої тиранії.
Під приводом боротьби з бандитизмом та анархією революціонери спочатку фізично знищили всіх, хто був проти, а заодно і тих, хто теоретично міг бути проти них. Пізніше приступили до тих, хто не бажав бути з ними заодно… Взялись також й за тих, котрі прийняли нову ідеологію але в процесі побудови безкласового суспільства ухилилися від керівної лінії партії вправо, вліво, забігли наперед чи відстали. Усіх під загрозою смерті примусили прийняти сатанинську ідеологію, стати мовчазними співучасниками злочинів. (Мовчання означає згоду.)
Усі слова та обіцянки безбожної влади були цинічним обманом - не було обіцяного миру, рівності, братерства, волі, народної власності, а були війни, кров, голод, взаємна ненависть, страх, рабська праця на державних (компартійних) підприємствах та колгоспах. Громадян перетворили у поденників, рабів правлячої компартії, а раб, як відомо, не є господарем, отож, працює за принципом: "Аби день до вечора". Та і рівності обіцяної не було - панівним класом стала партійна бюрократія.
Фатальною помилкою комуністичної ідеології було і те, що партбюрократ теж не був господарем - він повністю залежав від вищестоящого начальства й щоб утриматись на посаді до пенсії, був змушений безжально експлуатувати підлеглих. Підприємство державне, отож, кожен управлінець старався встигнути якомога більше урвати собі, тому що при виході на пенсію, в урочистій обстановці дарували лише цінний подарунок й прощались назавжди. По суті то було справжнє рабство: комуністи на кістках закатованих співвітчизників будували суспільно-політичний лад у котрому одні одурені раби жорстоко керували іншими рабами…
"Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко".
Комуністи зняли моральні гальма, дали найсильніший наркотик під назвою влада, уседозволеність. Іменем революції дозволеним та виправданим стало абсолютно все. Усі, кому не лінь, кинулись грабувати віками нажиті багатства держави та заможних співвітчизників. Порушивши зв'язок поколінь, стали глумитись над вірою своїх предків, зробили Бога та Його заповіти посміховиськом.
В час великих випробовувань віра людей в Бога виявилась показною, фальшивою. Правдивою виявилась лише приказка: "Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко". Храми грабували, руйнували, перетворювали у конюшні, склади, клуби, ресторани, казарми, в'язниці, музеї атеїзму, священиків убивали, відправляли в табори. Замість Істинного Бога поклонятись стали земній людині - Леніну та його людиноненависницьким, абсурдним ідеям. Влада антихриста свідомо робила все те, проти чого застерігав Господь у заповідях.
Важко повірити, але не важко перевірити: більшість вождів та діячів соціалістичної революції були євреями. Місцеві відразу кинулись у полум'я революції, чужі стали поспіхом прибувати, щоб на керівних посадах втілювати в життя ідеали своїх теоретиків.
Цікавий факт: у керівництві нової Росії не було жодного робітника чи селянина - були в основному євреї.
Давно помічено: соціальні революції творять одурені маси трудового люду, а у виграші опиняються вожді. Пізніше й ті перегризаються між собою...
Вчення і практика ленінізму явили світові найжахливіші уроки фарисейства. (Фарисейство - лицемірство, ханжество, показне благочестя є мерзенною формою сатанізму). Ось як Ісус характеризує фарисейство: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, - назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Матвія 23:27)
Під приводом побудови земного раю - комунізму були фарисейські обмануті, перетворені в отари покірних баранів, втягнуті у криваве місиво громадянських війн величезні маси людей не тільки Росії, а й Китаю, багатьох країн Європи, Азії, Латинської Америки. "Самий гуманний у світі суд" десятки мільйонів безневинних людей відправляв у концтабори смерті, котрі називались "установами трудового перевиховання".
Пізніше комуністична партія, котра називала себе "розум, честь і совість нашої епохи" під фарисейські заклики до миру та співробітництва розкрутила нечувану гонку ракетно-ядерних озброєнь й цим поставила світ на грань термоядерної катастрофи. Окупацію фарисейські називали: "Братская интернациональная помощь свободолюбивым народам". Подібних випадків безліч.
"Я хату покинул, пошел воевать, чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать", - співалось у популярній радянській пісні. Ці слова досить влучно пояснюють суть більшовицької ідеології - насильство та брехня. Замість Гренади можете поставити будь-яку іншу державу й уявити наслідки: землю у заможних селян відбирають й роздають бідним. Спалахує громадянська війна, виникає голод. Пізніше тих селян силоміць заганяють у колгоспи працювати за трудодні...
Ось приклад: Під час громадянської війни Денікін обіцяв добровольцям по 1000 карбованців та 100 десятин землі в оренду на сто років. Будьонний грошей не давав, зате обіцяв цей же наділ у довічне користування. Хитрі селяни розсудили, що отримати землю від червоних назавжди вигідніше, ніж від білих на сто років. Обіцянка - цяцянка, а дурневі спочатку радість, пізніше – колгосп та голодомор...
Причини програшу Білої армії.
Відчувши беззаконня комуністів, кращі представники нації влились в ряди Білої армії і... були розбиті. А й справді: чому напівголодні, погано одягнені, часто в обмотках замість чобіт червоні перемогли кращих царських офіцерів, регулярну, прекрасно екіпіровану Білу армію, відбірні козачі частини?
Білий офіцер Роман Гуль так пояснив причину: "К белым народ не хотел идти - ведь мы были господа... Мужик нам не верил... В этом была беда мужика и всей России..."
Більшовикам допомогла суцільна взаємна ненависть. Могутність Білої армії була знищена безпощадною селянською війною, палаючою в тилу. Ще й до того білих підвела давня наша біда: грабунок - тили Білої армії були захаращені потягами із награбованим у населення добром.
"Насилие и грабежи, - сумно констатував Денікін, - пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага".
Інша вічна наша біда: ревнива нелюбов соратників один до одного. Врангель ненавидів Денікіна, і той йому відплачував тим же; без кінця гризлися генерали і в стані Колчака, і в армії Юденіча.
І ще одна губительна для білих важлива обставина. У них було відчуття, котрого вони не могли в собі побороти: вони убивають співвітчизників, братів, "своїх".
Червоних же вояків партійні комісари так психологічно обробили, так перевиховали, що подібного відчуття у них не існувало: їхнім народом був світовий пролетаріат, воювали вони не із співвітчизниками а із "експлуататорами" і убивали їх ради щастя усіх обездолених людей на землі.
Слід відзначити ще одну важливу обставину: білі мародерствували безкарно а от у червоних була залізна дисципліна. За непослух, мародерство - розстріл на місці.
Генерал Денікін, у важкий період був вимушений пробиватись до своїх із фальшивим паспортом під виглядом простої людини. Вперше у житті йому довелося зіткнутися із різноликим, немитим російським натовпом:
"Раньше со мной говорили как с главнокомандующим и потому по различным побуждениям не были искренни. Теперь я был просто "буржуй", которого толкали и ругали - иногда злобно, иногда так - походя, но на которого по счастью не обращали никакого внимания. Теперь я увидел яснее подлинную жизнь и ужаснулся.
Прежде всего - разлитая повсюду безбрежная ненависть - и к людям, и к идеям.
Ко всему, что было социально и умственно выше толпы, что носило малейший след достатка, даже к неодушевленным предметам – признакам некоторой культуры, чуждой или недоступной толпе. В этом чувстве слышалось непосредственное веками накопившееся озлобление, ожесточение тремя годами войны и воспринятая через революционных вождей истерия. Ненависть с одинаковой последовательностью и безотчетным чувством рушила государственные устои, выбрасывала в окно вагона "буржуя", разбивала череп начальнику станции и рвала в клочья бархатную обшивку вагонных скамеек. Психология толпы не обнаруживала никакого стремления подняться до более высоких форм жизни; царило одно желание - захватить или уничтожить. Не подняться, а принизить до себя все, что так или иначе выделялось. Сплошная апология невежества. Она одинаково проявлялась и в словах того грузчика угля, который проклинал свою тяжелую работу и корил машиниста - "буржуем", за то, что тот, получая дважды больше жалованья, "только ручкой вертит", и в развязном споре молодого кубанского казака с каким-то станичным учителем, доказывавшим довольно простую истину: для того, чтобы быть офицером, нужно долго и многому учиться".
Класична схема усілякої тиранії.
Усяка зміна соціально-політичного устрою розриває налагоджені економічні зв'язки а це створює на певний час хаос в економіці та суспільстві. Якщо підприємства не працюють, то й робітники не отримують зарплати. Грошей немає, а їсти то усім хочеться... Друкування не забезпечених товарами асигнацій та ажіотажний попит призводять до знецінення грошей. Селяни в умовах невпевненості зазвичай відмовляються продавати продовольство за знецінені папірці, робітники - працювати задарма. Виникає голод, розруха, а з ними спалахує розгул злочинності. Невдоволені громадяни вимагають твердої влади котра б нарешті навела порядок. Ось тут і з'являється диктатор із своєю братвою й звинувачує у всіх гріхах… своїх політичних опонентів та конкурентів - "ворогів народу". Настає "беспредєл" - насильство виправдовують брехнею, брехню підтримують насильством. Це класична схема усілякої тиранії.
Під приводом боротьби з бандитизмом та анархією революціонери спочатку фізично знищили всіх, хто був проти, а заодно і тих, хто теоретично міг бути проти них. Пізніше приступили до тих, хто не бажав бути з ними заодно… Взялись також й за тих, котрі прийняли нову ідеологію але в процесі побудови безкласового суспільства ухилилися від керівної лінії партії вправо, вліво, забігли наперед чи відстали. Усіх під загрозою смерті примусили прийняти сатанинську ідеологію, стати мовчазними співучасниками злочинів. (Мовчання означає згоду.)
Усі слова та обіцянки безбожної влади були цинічним обманом - не було обіцяного миру, рівності, братерства, волі, народної власності, а були війни, кров, голод, взаємна ненависть, страх, рабська праця на державних (компартійних) підприємствах та колгоспах. Громадян перетворили у поденників, рабів правлячої компартії, а раб, як відомо, не є господарем, отож, працює за принципом: "Аби день до вечора". Та і рівності обіцяної не було - панівним класом стала партійна бюрократія.
Фатальною помилкою комуністичної ідеології було і те, що партбюрократ теж не був господарем - він повністю залежав від вищестоящого начальства й щоб утриматись на посаді до пенсії, був змушений безжально експлуатувати підлеглих. Підприємство державне, отож, кожен управлінець старався встигнути якомога більше урвати собі, тому що при виході на пенсію, в урочистій обстановці дарували лише цінний подарунок й прощались назавжди. По суті то було справжнє рабство: комуністи на кістках закатованих співвітчизників будували суспільно-політичний лад у котрому одні одурені раби жорстоко керували іншими рабами…
"Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко".
Комуністи зняли моральні гальма, дали найсильніший наркотик під назвою влада, уседозволеність. Іменем революції дозволеним та виправданим стало абсолютно все. Усі, кому не лінь, кинулись грабувати віками нажиті багатства держави та заможних співвітчизників. Порушивши зв'язок поколінь, стали глумитись над вірою своїх предків, зробили Бога та Його заповіти посміховиськом.
В час великих випробовувань віра людей в Бога виявилась показною, фальшивою. Правдивою виявилась лише приказка: "Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко". Храми грабували, руйнували, перетворювали у конюшні, склади, клуби, ресторани, казарми, в'язниці, музеї атеїзму, священиків убивали, відправляли в табори. Замість Істинного Бога поклонятись стали земній людині - Леніну та його людиноненависницьким, абсурдним ідеям. Влада антихриста свідомо робила все те, проти чого застерігав Господь у заповідях.
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
"Народ, попавший во власть революционной стихии, теряет духовную свободу, он подчиняется роковому закону, переживает болезнь, имеющую своё неотвратимое течение, он делается одержимым и бесноватым". (Н.А.Бердяєв - знаменитий російський філософ)
"Революция - конец старой жизни, а не начало новой жизни, расплата за долгий путь. В революции искупаются грехи прошлого. Революция всегда говорит о том, что власть имеющие не исполнили своего назначения. И осуждением до революции господствовавших слоев общества бывает то, что они довели до революции, допустили её возможность. В обществе была болезнь и гниль, которые и сделали неизбежной революцию. Это верно и по отношению к старому режиму, предшествовавшему революции русской. Сверху не происходило творческого развития, не излучался свет, и потому прорвалась тьма снизу. Так всегда бывает. Это - закон жизни.
Революциям предшествует процесс разложения, упадок веры, потеря в обществе и народе объединяющего духовного центра жизни. К революциям ведут не созидательные, творческие процессы, а процессы гнилостные и разрушительные. Чувство любви, порывы творчества, акты созидания никогда не приводят к революциям. На всякой революции лежит печать безблагодатности, богооставленности или проклятия.
Народ, попавший во власть революционной стихии, теряет духовную свободу, он подчиняется роковому закону, он переживает болезнь, имеющую своё неотвратимое течение, он делается одержимым и бесноватым. Не люди уже мыслят и действуют, а за них и в них кто-то и что-то мыслит и действует. Народу кажется, что он свободен в революциях, это - страшный самообман. Он - раб тёмных стихий, он ведется нечеловеческими элементарными духами. В революции не бывает и не может быть свободы, революция всегда враждебна духу свободы. В стихии революции темные волны захлестывают человека. В стихии революции нет места для личности, для индивидуальности, в ней всегда господствуют начала безличные.
Революцию не делает человек, как образ и подобие Божие, революция делается над человеком, она случается с человеком, как случается болезнь, несчастие, стихийное бедствие, пожар или наводнение. В революции народная, массовая стихия есть явление природы, подобное грозам, наводнениям и пожарам, а не явление человеческого духа. Образ человека всегда замутнен в революции, затоплен приливами стихийной тьмы низин бытия. Тот светлый круг, который с таким страшным трудом образуется в процессе истории и возвышается над необъятной тьмой, в стихии революции заливается дурной бесконечностью ничем не сдерживаемой тьмы. Дионисова стихия свергает всякое аполлоново начало, всякую форму и границу, всякий лик и образ, связанный с формой и границей.
Наивно думать, что народ, попавший во власть закона революционной стихии, вошедший в магический круг революции, может быть руководим более разумными, просветленными и умеренными направлениями, жирондистами или кадетами. Нет, в революциях неотвратимо господство якобинцев или большевиков. Болезнь должна быть изжита, яд должен сам себя истребить. Руководить революцией невозможно. И напрасно вы, делающие революцию и прославляющие её, думаете, что вы руководите ею, управляете и созидаете. О, как наивны, как темны и бессильны вы, думая, что вы свободны, что дух свободы действует в вас, что вы активны, что вы могущественны. Нет, вы - бессильные и пассивные рабы, рабы темных страстей, орудие темных стихий…
"Остался подлый народ".
Комуністи захопили владу і... ніякої любові до Бога народ не продемонстрував! Один із очевидців (В.В.Розанов) так описував побачене:
"Русь слиняла в два дня. Самое большое - в три. Даже "Новое Время" нельзя было закрыть так скоро, как закрылась Русь. Поразительно, что она разом рассыпалась вся, до подробностей, до частностей... Не осталось Царства, не осталось Церкви, не осталось войска. Что же осталось-то? Странным образом - буквально ничего. Остался подлый народ..."
Стосовно же атрибутів державності та всенародної любові до самого імператора, то звістку про звіряче вбивство царської сім'ї зустріли байдуже, ба, навіть зі злорадством. Очевидець тих подій Георгій Іванов писав:
"Овеянный тускнеющею славой,
В кольце святош, кретинов и пройдох,
Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,
А жутко, унизительно издох". (Слід знати: друга голова орла символізує церковну владу.)
Події тих днів свідчать не про байдужість народу до церкви - вони свідчать про злобне її неприйняття. Їй ніби мстили, і мстили абсолютно нелюдськи. Не просто не ходити в храм, не просто закрити його, а обов'язково справити природні потреби у вівтарі, поперек лиця Богородиці надряпати непристойне слово.
Зінаїда Гіппіус так писала:
"Какому дьяволу, какому псу в угоду,
Каким кошмарным обуянный сном,
Народ, безумствуя, убил свою свободу,
И даже не убил - засек кнутом?
Смеются дьяволы и псы над рабьей свалкой
Смеются пушки, разевая рты...
И скоро в старый хлев ты будешь загнан палкой,
Народ, не уважающий святынь!.." (29.10.1917р.)
Звичайно, були одиниці, десятки, сотні, тисячі щиро віруючих, були "соловецькі сповідники", котрі відмовились співробітничати з безбожною владою, але вони не могли змінити загальної трагічної картини.
"...Реками пролитая кровь... вопиет к небу…"
Із послання Патріарха Тихона Раді Народних комісарів:
"Целый год вы держите в руках своих государственную власть:. Но реками пролитая кровь братьев наших, безжалостно убитых по вашему призыву, вопиет к небу и вынуждает нас сказать вам горькое слово правды:. Наша Родина завоевана, умалена, расчленена, и в уплату наложенной на нее дани вы тайно вывозите в Германию не вами накопленное золото. :Отказавшись защитить Родину от внешних врагов, вы, однако, беспрерывно набираете войска. Против кого вы их ведете? Вы разделили весь народ на враждующие между собой станы и ввергли его в небывалое по жестокости братоубийство. Любовь Христову вы открыто заменили ненавистью и, вместо мира, искусственно разожгли классовую вражду.
Не России нужен был заключенный вами позорный мир с внешним врагом, а вам, задумавшим окончательно разрушить внутренний мир. Казнят епископов, священников, монахов и монахинь, ни в чем невинных.: Но вам мало, что вы обагрили руки русского народа его братскою кровью. По вашему наущению разграблены или отняты земли, усадьбы, заводы, фабрики, дома, скот, грабят деньги, вещи, мебель, одежду:. Соблазнив темный и невежественный народ возможностью легкой и безнаказанной наживы, вы отуманили его совесть, заглушили в нем сознание греха.
Где свобода слова и печати, где свобода церковной проповеди?
...Особенно больно и жестоко нарушение свободы в делах веры. ...Вы наложили свою руку на церковное достояние, собранное поколениями верующих людей, и не задумались нарушить их посмертную волю. Вы закрыли ряд монастырей и домовых церквей, без всякого к тому повода и причины. Вы заградили доступ в Московский Кремль - это священное достояние всего верующего народа.
...Да, мы переживаем ужасное время вашего владычества, и долго оно не изгладится из души народной, омрачив в ней образ Божий и запечатлев в ней образ зверя...
Ныне же к вам, употребляющим власть на преследование ближних, истребление невинных, простираем Мы Наше слово увещания... обратитесь не к разрушению, а к устроению порядка и законности, дайте народу желанный и заслуженный им отдых от междоусобной брани. А иначе взыщется от вас всякая кровь праведная, вами проливаемая (Лук. XI, 51) и от меча погибнете сами вы, взявшие меч (Мф. XXVI, 52)".
Божий храм - в'язниця, клуб, склад.
Комуністи перетворили храми у в'язниці, склади, конюшні, казарми, розважальні заклади – і ходили туди розважатись зовсім не соромлячись твореним святотатством не одиниці, не десятки, не сотні і не тисячі, навіть не десятки і сотні тисяч - а мільйони людей...
Авторитет російського православ'я С.С.Аверинцев наводить типовий приклад: місцеві комсомольці залізли на дзвіницю і... мочились звідти на хресний хід! На власних батьків, матерів, дідусів, бабусь... І це були не чужоземці, не партійці з міста а місцеві, свої хлопці!
"Революция - конец старой жизни, а не начало новой жизни, расплата за долгий путь. В революции искупаются грехи прошлого. Революция всегда говорит о том, что власть имеющие не исполнили своего назначения. И осуждением до революции господствовавших слоев общества бывает то, что они довели до революции, допустили её возможность. В обществе была болезнь и гниль, которые и сделали неизбежной революцию. Это верно и по отношению к старому режиму, предшествовавшему революции русской. Сверху не происходило творческого развития, не излучался свет, и потому прорвалась тьма снизу. Так всегда бывает. Это - закон жизни.
Революциям предшествует процесс разложения, упадок веры, потеря в обществе и народе объединяющего духовного центра жизни. К революциям ведут не созидательные, творческие процессы, а процессы гнилостные и разрушительные. Чувство любви, порывы творчества, акты созидания никогда не приводят к революциям. На всякой революции лежит печать безблагодатности, богооставленности или проклятия.
Народ, попавший во власть революционной стихии, теряет духовную свободу, он подчиняется роковому закону, он переживает болезнь, имеющую своё неотвратимое течение, он делается одержимым и бесноватым. Не люди уже мыслят и действуют, а за них и в них кто-то и что-то мыслит и действует. Народу кажется, что он свободен в революциях, это - страшный самообман. Он - раб тёмных стихий, он ведется нечеловеческими элементарными духами. В революции не бывает и не может быть свободы, революция всегда враждебна духу свободы. В стихии революции темные волны захлестывают человека. В стихии революции нет места для личности, для индивидуальности, в ней всегда господствуют начала безличные.
Революцию не делает человек, как образ и подобие Божие, революция делается над человеком, она случается с человеком, как случается болезнь, несчастие, стихийное бедствие, пожар или наводнение. В революции народная, массовая стихия есть явление природы, подобное грозам, наводнениям и пожарам, а не явление человеческого духа. Образ человека всегда замутнен в революции, затоплен приливами стихийной тьмы низин бытия. Тот светлый круг, который с таким страшным трудом образуется в процессе истории и возвышается над необъятной тьмой, в стихии революции заливается дурной бесконечностью ничем не сдерживаемой тьмы. Дионисова стихия свергает всякое аполлоново начало, всякую форму и границу, всякий лик и образ, связанный с формой и границей.
Наивно думать, что народ, попавший во власть закона революционной стихии, вошедший в магический круг революции, может быть руководим более разумными, просветленными и умеренными направлениями, жирондистами или кадетами. Нет, в революциях неотвратимо господство якобинцев или большевиков. Болезнь должна быть изжита, яд должен сам себя истребить. Руководить революцией невозможно. И напрасно вы, делающие революцию и прославляющие её, думаете, что вы руководите ею, управляете и созидаете. О, как наивны, как темны и бессильны вы, думая, что вы свободны, что дух свободы действует в вас, что вы активны, что вы могущественны. Нет, вы - бессильные и пассивные рабы, рабы темных страстей, орудие темных стихий…
"Остался подлый народ".
Комуністи захопили владу і... ніякої любові до Бога народ не продемонстрував! Один із очевидців (В.В.Розанов) так описував побачене:
"Русь слиняла в два дня. Самое большое - в три. Даже "Новое Время" нельзя было закрыть так скоро, как закрылась Русь. Поразительно, что она разом рассыпалась вся, до подробностей, до частностей... Не осталось Царства, не осталось Церкви, не осталось войска. Что же осталось-то? Странным образом - буквально ничего. Остался подлый народ..."
Стосовно же атрибутів державності та всенародної любові до самого імператора, то звістку про звіряче вбивство царської сім'ї зустріли байдуже, ба, навіть зі злорадством. Очевидець тих подій Георгій Іванов писав:
"Овеянный тускнеющею славой,
В кольце святош, кретинов и пройдох,
Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,
А жутко, унизительно издох". (Слід знати: друга голова орла символізує церковну владу.)
Події тих днів свідчать не про байдужість народу до церкви - вони свідчать про злобне її неприйняття. Їй ніби мстили, і мстили абсолютно нелюдськи. Не просто не ходити в храм, не просто закрити його, а обов'язково справити природні потреби у вівтарі, поперек лиця Богородиці надряпати непристойне слово.
Зінаїда Гіппіус так писала:
"Какому дьяволу, какому псу в угоду,
Каким кошмарным обуянный сном,
Народ, безумствуя, убил свою свободу,
И даже не убил - засек кнутом?
Смеются дьяволы и псы над рабьей свалкой
Смеются пушки, разевая рты...
И скоро в старый хлев ты будешь загнан палкой,
Народ, не уважающий святынь!.." (29.10.1917р.)
Звичайно, були одиниці, десятки, сотні, тисячі щиро віруючих, були "соловецькі сповідники", котрі відмовились співробітничати з безбожною владою, але вони не могли змінити загальної трагічної картини.
"...Реками пролитая кровь... вопиет к небу…"
Із послання Патріарха Тихона Раді Народних комісарів:
"Целый год вы держите в руках своих государственную власть:. Но реками пролитая кровь братьев наших, безжалостно убитых по вашему призыву, вопиет к небу и вынуждает нас сказать вам горькое слово правды:. Наша Родина завоевана, умалена, расчленена, и в уплату наложенной на нее дани вы тайно вывозите в Германию не вами накопленное золото. :Отказавшись защитить Родину от внешних врагов, вы, однако, беспрерывно набираете войска. Против кого вы их ведете? Вы разделили весь народ на враждующие между собой станы и ввергли его в небывалое по жестокости братоубийство. Любовь Христову вы открыто заменили ненавистью и, вместо мира, искусственно разожгли классовую вражду.
Не России нужен был заключенный вами позорный мир с внешним врагом, а вам, задумавшим окончательно разрушить внутренний мир. Казнят епископов, священников, монахов и монахинь, ни в чем невинных.: Но вам мало, что вы обагрили руки русского народа его братскою кровью. По вашему наущению разграблены или отняты земли, усадьбы, заводы, фабрики, дома, скот, грабят деньги, вещи, мебель, одежду:. Соблазнив темный и невежественный народ возможностью легкой и безнаказанной наживы, вы отуманили его совесть, заглушили в нем сознание греха.
Где свобода слова и печати, где свобода церковной проповеди?
...Особенно больно и жестоко нарушение свободы в делах веры. ...Вы наложили свою руку на церковное достояние, собранное поколениями верующих людей, и не задумались нарушить их посмертную волю. Вы закрыли ряд монастырей и домовых церквей, без всякого к тому повода и причины. Вы заградили доступ в Московский Кремль - это священное достояние всего верующего народа.
...Да, мы переживаем ужасное время вашего владычества, и долго оно не изгладится из души народной, омрачив в ней образ Божий и запечатлев в ней образ зверя...
Ныне же к вам, употребляющим власть на преследование ближних, истребление невинных, простираем Мы Наше слово увещания... обратитесь не к разрушению, а к устроению порядка и законности, дайте народу желанный и заслуженный им отдых от междоусобной брани. А иначе взыщется от вас всякая кровь праведная, вами проливаемая (Лук. XI, 51) и от меча погибнете сами вы, взявшие меч (Мф. XXVI, 52)".
Божий храм - в'язниця, клуб, склад.
Комуністи перетворили храми у в'язниці, склади, конюшні, казарми, розважальні заклади – і ходили туди розважатись зовсім не соромлячись твореним святотатством не одиниці, не десятки, не сотні і не тисячі, навіть не десятки і сотні тисяч - а мільйони людей...
Авторитет російського православ'я С.С.Аверинцев наводить типовий приклад: місцеві комсомольці залізли на дзвіницю і... мочились звідти на хресний хід! На власних батьків, матерів, дідусів, бабусь... І це були не чужоземці, не партійці з міста а місцеві, свої хлопці!
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Вчора після трьохмісячного бану мене розбанили на ФУПі і я закинув туди тему, котру розмітив тут вище: "Зателефонував до давнього приятеля котрий зараз у Німеччині живе".
Сьогодні отримав повідомлення: Немає зв’язку із сайтом. Хост forum.pravda.com.ua відхилив запит на з’єднання.
Отака то у нас сьогодні демократія...
Полюбляю читати історичні книги. Ось із:
А.И.Деникин "Очерки русской смуты".
"…Забравшись в храм (в Спасовом скиту) под предводительством Дыбенки, красноармейцы вместе с приехавшими с ними любовницами ходили по храму в шапках, курили, ругали скверно-матерно Иисуса Христа и Матерь Божию, похитили антиминс, занавес от Царских врат, разорвав его на части, церковные одежды, подризники, платки для утирания губ причащающихся, опрокинули Престол, пронзили штыком икону Спасителя. После ухода бесчинствовавшего отряда в одном из притворов храма были обнаружены экскременты".
"Они встречали вобществе равнодушие, в народе вражду…"
"Добровольцы были чужды политики, верны идее спасения страны, храбры в боях и преданы Корнилову. Впереди их ждало увечье, скитание, многих - смерть; победа представлялась тогда в далеком будущем. Они дрались на подступах к Ростову, зная, что сотни тысяч казаков и ростовской буржуазии за их спиною живут легко и привольно. Они были оборванцы, мерзли и голодали, видя как беснуется и веселится богатейший Ростов, финансовая знать которого с большим трудом "пожертвовала" на армию два миллиона рублей, растворившихся быстро в бездонной ее нужде. Они встречали в обществе равнодушие, в народе вражду, в резолюциях революционных учреждений и социалистической печати злобу, клевету и поношение".
П.С. Можете в цьому уривку замінити Ростов на назву свого міста і... І що за століття змінилося?
Сьогодні отримав повідомлення: Немає зв’язку із сайтом. Хост forum.pravda.com.ua відхилив запит на з’єднання.
Отака то у нас сьогодні демократія...
Полюбляю читати історичні книги. Ось із:
А.И.Деникин "Очерки русской смуты".
"…Забравшись в храм (в Спасовом скиту) под предводительством Дыбенки, красноармейцы вместе с приехавшими с ними любовницами ходили по храму в шапках, курили, ругали скверно-матерно Иисуса Христа и Матерь Божию, похитили антиминс, занавес от Царских врат, разорвав его на части, церковные одежды, подризники, платки для утирания губ причащающихся, опрокинули Престол, пронзили штыком икону Спасителя. После ухода бесчинствовавшего отряда в одном из притворов храма были обнаружены экскременты".
"Они встречали вобществе равнодушие, в народе вражду…"
"Добровольцы были чужды политики, верны идее спасения страны, храбры в боях и преданы Корнилову. Впереди их ждало увечье, скитание, многих - смерть; победа представлялась тогда в далеком будущем. Они дрались на подступах к Ростову, зная, что сотни тысяч казаков и ростовской буржуазии за их спиною живут легко и привольно. Они были оборванцы, мерзли и голодали, видя как беснуется и веселится богатейший Ростов, финансовая знать которого с большим трудом "пожертвовала" на армию два миллиона рублей, растворившихся быстро в бездонной ее нужде. Они встречали в обществе равнодушие, в народе вражду, в резолюциях революционных учреждений и социалистической печати злобу, клевету и поношение".
П.С. Можете в цьому уривку замінити Ростов на назву свого міста і... І що за століття змінилося?
Re: Є знання (книги) котрі людям знати заборонено!
Дуже цікаво про радянську владу. Рекомендую:
Рассказ матушки Фроси. (Архимандрит Тихон (Шевкунов) "Несвятые святые".)
"… Да... То было страшное время. Тогда война большая была, а потом царя свергли. Революция. Вы этого не захватили, не знаете.
Сам монастырь вначале не трогали, а хутора грабили. Пришли и нас грабить. Привелось и нам пострадать. И кто же грабил? Свои села поднялись. Свои села! Ломасово, это в шести километрах от Сатиса. Мы мужиков и баб из этого села так и звали — «ломасы». Что же они захотели? Нас разграбить и все забрать!
Но нам раньше стало известно, что это будет. Предупредили. Из монастыря к нам на Сатис прислали рабочих, чтобы ночью гнать коров в монастырь. А то назавтра их не будет — заберут! Вот мы всю ночь — ой, батюшки, всю ночь! — стадо вели! А с коровами намучились! А с телятишками-то!.. Какие маленькие — были там и по пяти дней, — тех на телегу положили. Коров много, и телят было много.
Потом потеряли дорогу, идучи по лесу. А лес непроходимый. Эх и намучились! Думали, что недолго, а тут километров, пожалуй, двадцать было. А мы еще объезжали усадьбу, в ней Лажкин, барин, жил. Там у него был винный завод. Его уже начали грабить. Со всех округ полезли, пьют все! Потопились несколько, залезли в чаны. Погорели многие. Безвластие стало, вот и лезли все кто куда.
…слышим, сестры кричат:
— «Ломасы» пришли! С красным флагом!
Ворвались. Много их! У нас там была житница —они к этой житнице.
— Давай ключи!
Пришла к ним старшая наша.
— Хорошо, сейчас дам. Чего вам нужно?
— Все нам нужно! Все! Весь хлеб заберем! Давай все что есть!
Она, матушка, думала, отстоит... Какой тебе!..
Отперли. А там у нас — и пшено, и крупа была, и мука... Стали им по мере насыпать. Да разве они будут ждать — по мере? Вытолкали они нас да сами стали сыпать. Отняли все!
Один дяденька влез прямо в сусек, в муку. Вот страсть-то! И смех и грех! Весь белый! Насыпают мешки.
А потом слышим: «бах-бах» — стрельба идет! Что ж такое? Глядим туды, а там, значит, вертянские мужики поднялись, пошли на защиту монастыря, отгонять этих «ломасов».
Мы кричим:
— Караул! Убивать нас будут!
А вертянские нам:
— Что вы, дуры, кричите? Не вас будут убивать, а вон тех!
Да никого не убили, слава Богу. Только кверху постреляли. Но разогнали все-таки этих «ломасов». А уж утащили они сколько всего!.. Такая была грабеж!.. Прости, Господи...
Осень стояла. Октябрь. В семнадцатом году. Да, холодно уже было...
Уж у нас были запасены грибочки, капуста — все для зимы.
Вот как сейчас вижу: один мужичок залез в погреб, вытащил кадушечку так ведерочка на два. Очень уж мужичку кадушечка понравилась. Были в ней только самые хорошенькие грибочки отобраны. Так что ж он? Вывалил грибы и, лапти не жалея, топ-топ, потоптал их, грибы эти! Чтоб никому не достались! Да грибы ему и не нужны, ему кадушечка нужна.
А еще какой-то татарин там был. Ему тоже кадушечка приглянулась, только другая, а в ней помидоры.
— Это что такое? — спрашивает.
А у нас одна сестра, мордовочка, была, смешливая:
— Это, — говорит, — у нас лекарство!
— Какое?
— А когда корова завшивеет, мы этим лекарством корову моем.
Вот так и сказала! А он поверил. Не понимал, что такое помидоры.
Было у нас много посуды для молока — стеклянная, хорошая. О Господи! Один паренек залез на чердак, видит там эти бутыли. Наклал в мешок. По лесенке — стук-стук — одна об одну побил. На дворе высыпал! «Еще знаю, где взять». Еще пошел.
И пьяные были все! Понабрали вина на заводе у Лажкина. Что творили — нельзя рассказать! Прямо у нас на дворе один такой мужчина — валяется без памяти. Си-иний! Опился!.. Господи, прости нас, грешных!
А потом явилась какая-то... это... власть.
Власть явилась, человек четырнадцать вроде. Они у нас на большой кухне заседание сделали. Решали, как со спиртом быть. «Если, — говорят, — все как есть оставить, люди не знаем что натворят!» Думали, думали и решили: давайте мы этот спирт выпустим. Просто как воду, в землю. А другие говорят: «Так нельзя! Спирт — он везде нужен, он — лекарство». А другие в ответ: «Нет, в это время нам его рядом с людьми держать нет возможности! Потому как народ много беды натворит пьяный!»
Но все же они порешили — и выпустили весь этот спирт. Из картошки его делали. На завод туды картошку возили и делали вино. Водку, белую такую. Только перед тем как вино в землю выпустить, пришла эта власть к нам и говорят:
— Бутылки у вас есть?
У нас были бутылки, большие, со святой водой. Мы показали.
— Что это в них у вас? — спрашивают.
— Святая вода.
Они и забрали бутылки. И вылили! На пол! Да им что, жалко, святую-то воду? А спирта себе понабрали. А что осталось спирту — тот выпустили прямо в землю. В песок.
После того со всех сел ближние и дальние мужички да бабы съезжались и этот песок промывали. И пили, ребята!.. А на заводе сколько тогда мужичков потопилось!.. Один какой-то с ногами в чан упал, прямо как уголь сгорел в спирту! Много всего было...
Сатис-то весь разграбили, а нас выгнали. Да... Это когда было?.. Ну да, семнадцатый год, как раз начало революции.
А монастырь закрыли в двадцать седьмом... Тут такого страха-то уже не было. Потому что власть сделалась.
Все окрестные монастыри прежде разогнали, а нас пока не трогали. В Москве кто-то помог. Нам потихоньку сообщили: «Вы пока никуда не уходите, держитесь». Устроили мы артель. И стали называться не монастырем, а артелью. А уж в двадцать седьмом власти начали требовать с матушки игуменьи сестринские списки, документы на всех.
А мы говорим:
— У нас нет никаких документов!
И правда, в монастырь-то нас принимали без документов. Хотя, конечно, считали нас, счет был. До революции сестер было больше тысячи. Я вот приехала уже в 15-м году. «Чья ты, откудова?» А в монастыре из нашего села была Агаша, постарше меня.
— Я с одного села с Агашей...
— О, Агашина землячка!
Вот и все. Такой вот документ был: «Агашина землячка».
Старушки рассказывали: когда сестры жили еще с преподобным Серафимом, значит, лет сто пятьдесят назад, батюшка Серафим сестрам говорил: «Придет время, мои сиротки в Рождественские ворота как горох посыплются!» Мы, бывало, гадали: «Какие же это ворота будут? В монастыре таких ворот нет».
И вот в двадцать седьмом году подходит наш престольный праздник — Рождество Богородицы. В два часа — малая вечерня. Я тогда в звонарях была. Побежали мы звонить к колокольне. Только я берусь за замок — цап меня кто-то за руку сзади. Ах, батюшки — «Краснашапка»! Милиционер!.. И не видела, откуда он взялся. Схватился за замок и не дает, не пускает нас на колокольню.
— Стой! — говорит.
Я говорю:
— Как стой?! Уж нам время звонить!
— Вам, — говорит, — время. А нам — нет.
Певчие бегут, спрашивают:
— И чтой-то это вы не звоните?
А мы головушки повесили:
— Вон, «красна шапка» не дает!
Звонить на праздник не дали, а дали — семь дней на сборы.
В двадцать седьмом году это было. В сентябре. По старому стилю восьмого, а по новому — я не знаю. Рождество Богородицы, праздник, 8 сентября. Тут сестры и вспомнили:
— Батюшка Серафим говорил: «Сиротки мои в Рождественские ворота как горох посыплются!» Вот вам и Рождественские ворота.
Вспомнили слова преподобного!
Сестры потом попросили:
— Вы эти семь дней разрешите нам все докончить. Значит, чтоб и службу служить, и звон.
— Ну, делайте как знаете.
Не отказали.
Через неделю мы ко всенощной отзвонили во все звоны! В последний раз! Отзвонили, отслужили... И как птички — кто куда. Вот так... А дождик лил! В дорогу... Господи, люди на нас, и Господь на нас! Царица Небесная!..
Да что ж поделаешь? Ведь невозможно, что они, власти эти, предложили — чтоб, значит, не надевать монашескую одежку! Ходите, как мирские. И чтобы икон не было, а поставить Ленина. На это никто не согласился!
В Тихвинской церкви хранилось все-все для нового собора. Что там было, при нас еще стали вывозить. Ризы, кресты, ну всё-всё вывезли. А мужички, что пригнали с телегами, не радостны были: «Сюды мы везли с радостью, для нового собора, а сейчас невесело нам». Вот тут-то из мужичков некоторые, голову нагнувши, прямо плакали. Ну, жалко было! Они — только что поплакали, а что они могут сделать против власти?
Матушку игуменью на второй день в тюрьму забрали. И пошли мы кто куда...
Архиерей один был при нас, тайно. Он нам сказал:
— Из монастыря вас выгнали, но монашества мы с вас не снимаем.
Я не знаю, как люди, а монашки так рассуждали: «Все это — Божье наказание. Господь попустил для нас такую власть».
Тридцать седьмой год. Мы с монашками вокруг монастыря жили. Я — вот тут, на Калгановке. И на той стороне улицы еще были домики, там тоже жили монашки. А некоторые побоялись тюрьмы — замуж вышли... Помоги им, Господи!
Пришло время — в тюрьмы нас давай брать. В тридцать седьмом. Какая-то явилась «тройка» — судьи такие. Помню, небольшая такая была комната. Они сидят — такие большие мужчины. А нас двадцать человек сразу одних монашек милиционер привел.
— Ох, брат, как ты много привел!
— А я еще знаю, где взять.
— Ну что, девушки?
— Девушки...
— Как вас судить-то? Ну, в церкву ходили?
— Ходили.
— Пиши — «бродяги».
Такая наша вина была — «бродяги».
Повезли нас в Ташкент. Вагоны телячьи, сквозняки везде. Вот в вагоне-то я и заболела. Я все плакала: «Господи, — думаю, — за что в тюрьму-то? Тюремщица!» Как-то мне было обидно, что я в тюрьме. Ну и плакала. Да и все плакали, наверное. Лицо от слез у меня было сырое. А потом, как пошел поезд, стал ветер, и у меня сразу голова простыла. И — «рожа»! Все у меня опухло. Привезли в Ташкент, а я уж ничего не понимаю. В больницу положили. Но не померла, жива осталась...
Привезли нас в Ташкент, в чистое поле, а как стали освобождаться — целый город построили. Бесплатные работники.
Такая была еще — генеральная проверка. Темный-темный коридор. По обе стороны стража с пиками стоит. Страх-то там какой был! Сколько охраны, собаки лают! Господи, и чего они берегли такого добра-то, монашков? И вот этакой тропкой, через стражников, — проходи. Пройдешь, а в конце — обыск. Кресты снимают! Господи, прости их! Матерь Божия... Милиционер крест содрал — ногами растоптал: «Зачем носишь?!»
И вот, когда сняли наши крестики, такое было чувствие — как все равно перед тобой стоит Сам Господь распятый! Как будто Сам Господь на Кресте терпит! Крестики сняли — такая обида!
А потом что же — как же без креста? В то время мы пряли узбекскую пряжу, вату. И были там такие вилочки — их маленько срезать, и будет крестик. Поделали мы крестики. Пошли в баню, с крестами. А там такие есть, начальству сразу докладывают:
— А монашки опять все в крестах!
Но тут уж не отбирали. Да и возьмете — мы себе что-нибудь другое найдем.
Но и Господь нас укреплял! Одна сестра дивеевская, она еще до нас здесь в тюрьме была, видит во сне батюшку Серафима. Батюшка сюда, в тюрьму, целый этап монашков гонит. И весело так говорит: «Открывайте двери! Сестер вам веду!» Это — нас-то!
А до этого, на свободе еще, в Дивееве, была у нас блаженная, Марья Ивановна. Она при мне помирала, вскоре как нас из монастыря выгнали. Мы все тогда у нее спрашивали:
— Мамашенька, когда ж мы в монастырь? Мы монастырь ждем!
А она:
— Будет, будет вам монастырь. Мы с покойницей матерью казначеей скоро вас в этот монастырь вызывать начнем.
И вы знаете, что она мне еще сказала?
— Только в монастыре этом вас будут звать не по именам, а по номерам. Вот тебя, Фрося, мы позовем с казначеей: триста тридцать восемь!
Триста тридцать восемь... Подивилась я, но запомнила. А когда в тюрьму взяли, такой номер у меня и был! Я помню этот свой номер — триста тридцать восемь. Да, она мне это сказала, Марья Ивановна, блаженная! Вот тебе и монастырь!
Что ж, такое было время... По-всякому приходилось. Поста больно уж не соблюдали. Господи, прости! Когда из костей что наварят... Но большой пост все-таки терпели. Водичка там или чего постное — берем. А скоромное не брали.
Но все-таки было хорошо, что нас много там было, монашков. Сорок человек. Какой праздник, мы на нарах сидим и чувствуем — Благовещение! Господи, помилуй, а теснота везде! Внизу — шпаны! Они там царствуют. А мы наверху. Нам еще лучше! Бог с ними! Были среди нас и певчие. Вот так, соберемся наверху и тихонько запоем — «Архангельский глас».
Были такие, что и на память знали всё — и службу, и акафисты. Книги нам держать не пропускали. Книги забирали, да...
А вот в одно время ехали на пересылку. Долго ехали. А в соседнем вагоне — шпаны. И больно уж разодрались! Монашков отдельно везли. Эти шпаны все нары попереломали. И вот одну к нам сунули. Она вся была... ну... голая почти! Ничего на ней не было, так, чуток приодетая. Ни сумки у нее, ничего. А монашки все были с сумками. И рубашечка-сменочка, и сухарик, и что надо — все у нас было. А у шпанов — нет ничего. Жалко ее стало. У кого был какой кусочек, покормили. Кто юбку, кто какой платочек — и одели ее во все. Ну ладно... Едем. Вот на одной остановке дверь открыл военный. Нас провожали не большевики, а военные, солдаты.
— Ну, сестры, как живете? — спрашивает.
— Все хорошо. Слава Богу!
— Может, кому чего нужно? Может, кто больной?
— Да ничего. Всё терпим!
А эта шпана и говорит:
— Гражданин начальник! А монашки Богу молятся. Поют!
Он и говорит:
— Вот и хорошо! И ты с ними пой. Они за то и сидят. Пусть себе молятся.
На каждом вагоне — солдат. Сидит и караулит. Мы-то в вагоне, а охранник наверху. Там холодно. Он все ходит, притоптывает. Мы его так жалели! «Господи, мы в тепле, а ему там холодно, караулит нас!»
А как поезд тронется, солдат стучит нам:
— Эй, сестры! Запевайте «Барыню»!
А мы пели «Благослови, душе моя, Господа». Или там — обедню. Он всегда, как тронемся, хоть и не знает, как назвать, но стучал нам:
— Пойте «Барыню», не бойтесь!
Да... Господи, были и добрые. Всякие были...
Потом перевели нас, монашков, в приют к дитям. Там при тюрьме приют был. Мамки их сидели в лагере. А шпане нельзя было детей доверять. Они как разойдутся — убьют ребенка. Вот и брали туда монашков.
А нам там хорошо было! На Пасху, как уложим детишков, в двенадцать часов соберемся в этом... как его... забыла... не назову... В павильоне! Детки в этом павильоне днем играют. Мы там соберемся и запеваем тихонько: «Воскресение Твое, Христе Спасе...» и «Христос воскресе». Тихонечко так...
А медсестра и директор однажды услыхали. «Где же это такое пение? Как Ангелы поют!» Пошли и наткнулись на нас.
— Так это вы тут поете?
Мы испугались! А директор была еврейка. Но ничего никому не сказала.
— Ну ладно, только тихонько пойте.
А ведь приходилось и детей крестить. Ох, Господи, прости, надо было это батюшкам рассказать! Когда купали, тогда их и крестили. Читали «Верую», еще другие молитвы, я уж забыла. По четыре ребенка сразу крестили. А которые сильно больные, то по одному, а то зараза какая!
Вот так. А сколько там детей погибло!.. Много...
Оттуда мы и освободились.
Ох Господи Боже мой! Чего только не делали! Каких в жизни не было делов! И пряли, и ткали, и детей воспитывали! Монашки!..
Эх, тюрьма! Никого не щадит! Говорят, «кто не был — побудет, а кто был — тот не забудет!» Теперь вот еще бы мытарства пройти... Господи, помоги! Царица Небесная!.. Много я вам тут наболтала!..
Прощаясь и провожая нас, матушка остановилась, развязала платок и достала из-под ворота подрясника маленький деревянный крестик.
— А я его берегу! Крестик — заслуга из тюрьмы... Вот — простая деревяшечка. Я уж по-простому вам скажу... Если плохо скажу, не обессудьте!.. Вы все семьдесят лет в плену пробыли. Понимаете вы это, нет? Мы же в плену жили у советской власти. Это же плен! А дальше не знаю, что будет... Куда пойдет? Я только слыхала от одного человека, не скажу его имени, а только он сказал: «Кончилось царство Хамово!»
Рассказ матушки Фроси. (Архимандрит Тихон (Шевкунов) "Несвятые святые".)
"… Да... То было страшное время. Тогда война большая была, а потом царя свергли. Революция. Вы этого не захватили, не знаете.
Сам монастырь вначале не трогали, а хутора грабили. Пришли и нас грабить. Привелось и нам пострадать. И кто же грабил? Свои села поднялись. Свои села! Ломасово, это в шести километрах от Сатиса. Мы мужиков и баб из этого села так и звали — «ломасы». Что же они захотели? Нас разграбить и все забрать!
Но нам раньше стало известно, что это будет. Предупредили. Из монастыря к нам на Сатис прислали рабочих, чтобы ночью гнать коров в монастырь. А то назавтра их не будет — заберут! Вот мы всю ночь — ой, батюшки, всю ночь! — стадо вели! А с коровами намучились! А с телятишками-то!.. Какие маленькие — были там и по пяти дней, — тех на телегу положили. Коров много, и телят было много.
Потом потеряли дорогу, идучи по лесу. А лес непроходимый. Эх и намучились! Думали, что недолго, а тут километров, пожалуй, двадцать было. А мы еще объезжали усадьбу, в ней Лажкин, барин, жил. Там у него был винный завод. Его уже начали грабить. Со всех округ полезли, пьют все! Потопились несколько, залезли в чаны. Погорели многие. Безвластие стало, вот и лезли все кто куда.
…слышим, сестры кричат:
— «Ломасы» пришли! С красным флагом!
Ворвались. Много их! У нас там была житница —они к этой житнице.
— Давай ключи!
Пришла к ним старшая наша.
— Хорошо, сейчас дам. Чего вам нужно?
— Все нам нужно! Все! Весь хлеб заберем! Давай все что есть!
Она, матушка, думала, отстоит... Какой тебе!..
Отперли. А там у нас — и пшено, и крупа была, и мука... Стали им по мере насыпать. Да разве они будут ждать — по мере? Вытолкали они нас да сами стали сыпать. Отняли все!
Один дяденька влез прямо в сусек, в муку. Вот страсть-то! И смех и грех! Весь белый! Насыпают мешки.
А потом слышим: «бах-бах» — стрельба идет! Что ж такое? Глядим туды, а там, значит, вертянские мужики поднялись, пошли на защиту монастыря, отгонять этих «ломасов».
Мы кричим:
— Караул! Убивать нас будут!
А вертянские нам:
— Что вы, дуры, кричите? Не вас будут убивать, а вон тех!
Да никого не убили, слава Богу. Только кверху постреляли. Но разогнали все-таки этих «ломасов». А уж утащили они сколько всего!.. Такая была грабеж!.. Прости, Господи...
Осень стояла. Октябрь. В семнадцатом году. Да, холодно уже было...
Уж у нас были запасены грибочки, капуста — все для зимы.
Вот как сейчас вижу: один мужичок залез в погреб, вытащил кадушечку так ведерочка на два. Очень уж мужичку кадушечка понравилась. Были в ней только самые хорошенькие грибочки отобраны. Так что ж он? Вывалил грибы и, лапти не жалея, топ-топ, потоптал их, грибы эти! Чтоб никому не достались! Да грибы ему и не нужны, ему кадушечка нужна.
А еще какой-то татарин там был. Ему тоже кадушечка приглянулась, только другая, а в ней помидоры.
— Это что такое? — спрашивает.
А у нас одна сестра, мордовочка, была, смешливая:
— Это, — говорит, — у нас лекарство!
— Какое?
— А когда корова завшивеет, мы этим лекарством корову моем.
Вот так и сказала! А он поверил. Не понимал, что такое помидоры.
Было у нас много посуды для молока — стеклянная, хорошая. О Господи! Один паренек залез на чердак, видит там эти бутыли. Наклал в мешок. По лесенке — стук-стук — одна об одну побил. На дворе высыпал! «Еще знаю, где взять». Еще пошел.
И пьяные были все! Понабрали вина на заводе у Лажкина. Что творили — нельзя рассказать! Прямо у нас на дворе один такой мужчина — валяется без памяти. Си-иний! Опился!.. Господи, прости нас, грешных!
А потом явилась какая-то... это... власть.
Власть явилась, человек четырнадцать вроде. Они у нас на большой кухне заседание сделали. Решали, как со спиртом быть. «Если, — говорят, — все как есть оставить, люди не знаем что натворят!» Думали, думали и решили: давайте мы этот спирт выпустим. Просто как воду, в землю. А другие говорят: «Так нельзя! Спирт — он везде нужен, он — лекарство». А другие в ответ: «Нет, в это время нам его рядом с людьми держать нет возможности! Потому как народ много беды натворит пьяный!»
Но все же они порешили — и выпустили весь этот спирт. Из картошки его делали. На завод туды картошку возили и делали вино. Водку, белую такую. Только перед тем как вино в землю выпустить, пришла эта власть к нам и говорят:
— Бутылки у вас есть?
У нас были бутылки, большие, со святой водой. Мы показали.
— Что это в них у вас? — спрашивают.
— Святая вода.
Они и забрали бутылки. И вылили! На пол! Да им что, жалко, святую-то воду? А спирта себе понабрали. А что осталось спирту — тот выпустили прямо в землю. В песок.
После того со всех сел ближние и дальние мужички да бабы съезжались и этот песок промывали. И пили, ребята!.. А на заводе сколько тогда мужичков потопилось!.. Один какой-то с ногами в чан упал, прямо как уголь сгорел в спирту! Много всего было...
Сатис-то весь разграбили, а нас выгнали. Да... Это когда было?.. Ну да, семнадцатый год, как раз начало революции.
А монастырь закрыли в двадцать седьмом... Тут такого страха-то уже не было. Потому что власть сделалась.
Все окрестные монастыри прежде разогнали, а нас пока не трогали. В Москве кто-то помог. Нам потихоньку сообщили: «Вы пока никуда не уходите, держитесь». Устроили мы артель. И стали называться не монастырем, а артелью. А уж в двадцать седьмом власти начали требовать с матушки игуменьи сестринские списки, документы на всех.
А мы говорим:
— У нас нет никаких документов!
И правда, в монастырь-то нас принимали без документов. Хотя, конечно, считали нас, счет был. До революции сестер было больше тысячи. Я вот приехала уже в 15-м году. «Чья ты, откудова?» А в монастыре из нашего села была Агаша, постарше меня.
— Я с одного села с Агашей...
— О, Агашина землячка!
Вот и все. Такой вот документ был: «Агашина землячка».
Старушки рассказывали: когда сестры жили еще с преподобным Серафимом, значит, лет сто пятьдесят назад, батюшка Серафим сестрам говорил: «Придет время, мои сиротки в Рождественские ворота как горох посыплются!» Мы, бывало, гадали: «Какие же это ворота будут? В монастыре таких ворот нет».
И вот в двадцать седьмом году подходит наш престольный праздник — Рождество Богородицы. В два часа — малая вечерня. Я тогда в звонарях была. Побежали мы звонить к колокольне. Только я берусь за замок — цап меня кто-то за руку сзади. Ах, батюшки — «Краснашапка»! Милиционер!.. И не видела, откуда он взялся. Схватился за замок и не дает, не пускает нас на колокольню.
— Стой! — говорит.
Я говорю:
— Как стой?! Уж нам время звонить!
— Вам, — говорит, — время. А нам — нет.
Певчие бегут, спрашивают:
— И чтой-то это вы не звоните?
А мы головушки повесили:
— Вон, «красна шапка» не дает!
Звонить на праздник не дали, а дали — семь дней на сборы.
В двадцать седьмом году это было. В сентябре. По старому стилю восьмого, а по новому — я не знаю. Рождество Богородицы, праздник, 8 сентября. Тут сестры и вспомнили:
— Батюшка Серафим говорил: «Сиротки мои в Рождественские ворота как горох посыплются!» Вот вам и Рождественские ворота.
Вспомнили слова преподобного!
Сестры потом попросили:
— Вы эти семь дней разрешите нам все докончить. Значит, чтоб и службу служить, и звон.
— Ну, делайте как знаете.
Не отказали.
Через неделю мы ко всенощной отзвонили во все звоны! В последний раз! Отзвонили, отслужили... И как птички — кто куда. Вот так... А дождик лил! В дорогу... Господи, люди на нас, и Господь на нас! Царица Небесная!..
Да что ж поделаешь? Ведь невозможно, что они, власти эти, предложили — чтоб, значит, не надевать монашескую одежку! Ходите, как мирские. И чтобы икон не было, а поставить Ленина. На это никто не согласился!
В Тихвинской церкви хранилось все-все для нового собора. Что там было, при нас еще стали вывозить. Ризы, кресты, ну всё-всё вывезли. А мужички, что пригнали с телегами, не радостны были: «Сюды мы везли с радостью, для нового собора, а сейчас невесело нам». Вот тут-то из мужичков некоторые, голову нагнувши, прямо плакали. Ну, жалко было! Они — только что поплакали, а что они могут сделать против власти?
Матушку игуменью на второй день в тюрьму забрали. И пошли мы кто куда...
Архиерей один был при нас, тайно. Он нам сказал:
— Из монастыря вас выгнали, но монашества мы с вас не снимаем.
Я не знаю, как люди, а монашки так рассуждали: «Все это — Божье наказание. Господь попустил для нас такую власть».
Тридцать седьмой год. Мы с монашками вокруг монастыря жили. Я — вот тут, на Калгановке. И на той стороне улицы еще были домики, там тоже жили монашки. А некоторые побоялись тюрьмы — замуж вышли... Помоги им, Господи!
Пришло время — в тюрьмы нас давай брать. В тридцать седьмом. Какая-то явилась «тройка» — судьи такие. Помню, небольшая такая была комната. Они сидят — такие большие мужчины. А нас двадцать человек сразу одних монашек милиционер привел.
— Ох, брат, как ты много привел!
— А я еще знаю, где взять.
— Ну что, девушки?
— Девушки...
— Как вас судить-то? Ну, в церкву ходили?
— Ходили.
— Пиши — «бродяги».
Такая наша вина была — «бродяги».
Повезли нас в Ташкент. Вагоны телячьи, сквозняки везде. Вот в вагоне-то я и заболела. Я все плакала: «Господи, — думаю, — за что в тюрьму-то? Тюремщица!» Как-то мне было обидно, что я в тюрьме. Ну и плакала. Да и все плакали, наверное. Лицо от слез у меня было сырое. А потом, как пошел поезд, стал ветер, и у меня сразу голова простыла. И — «рожа»! Все у меня опухло. Привезли в Ташкент, а я уж ничего не понимаю. В больницу положили. Но не померла, жива осталась...
Привезли нас в Ташкент, в чистое поле, а как стали освобождаться — целый город построили. Бесплатные работники.
Такая была еще — генеральная проверка. Темный-темный коридор. По обе стороны стража с пиками стоит. Страх-то там какой был! Сколько охраны, собаки лают! Господи, и чего они берегли такого добра-то, монашков? И вот этакой тропкой, через стражников, — проходи. Пройдешь, а в конце — обыск. Кресты снимают! Господи, прости их! Матерь Божия... Милиционер крест содрал — ногами растоптал: «Зачем носишь?!»
И вот, когда сняли наши крестики, такое было чувствие — как все равно перед тобой стоит Сам Господь распятый! Как будто Сам Господь на Кресте терпит! Крестики сняли — такая обида!
А потом что же — как же без креста? В то время мы пряли узбекскую пряжу, вату. И были там такие вилочки — их маленько срезать, и будет крестик. Поделали мы крестики. Пошли в баню, с крестами. А там такие есть, начальству сразу докладывают:
— А монашки опять все в крестах!
Но тут уж не отбирали. Да и возьмете — мы себе что-нибудь другое найдем.
Но и Господь нас укреплял! Одна сестра дивеевская, она еще до нас здесь в тюрьме была, видит во сне батюшку Серафима. Батюшка сюда, в тюрьму, целый этап монашков гонит. И весело так говорит: «Открывайте двери! Сестер вам веду!» Это — нас-то!
А до этого, на свободе еще, в Дивееве, была у нас блаженная, Марья Ивановна. Она при мне помирала, вскоре как нас из монастыря выгнали. Мы все тогда у нее спрашивали:
— Мамашенька, когда ж мы в монастырь? Мы монастырь ждем!
А она:
— Будет, будет вам монастырь. Мы с покойницей матерью казначеей скоро вас в этот монастырь вызывать начнем.
И вы знаете, что она мне еще сказала?
— Только в монастыре этом вас будут звать не по именам, а по номерам. Вот тебя, Фрося, мы позовем с казначеей: триста тридцать восемь!
Триста тридцать восемь... Подивилась я, но запомнила. А когда в тюрьму взяли, такой номер у меня и был! Я помню этот свой номер — триста тридцать восемь. Да, она мне это сказала, Марья Ивановна, блаженная! Вот тебе и монастырь!
Что ж, такое было время... По-всякому приходилось. Поста больно уж не соблюдали. Господи, прости! Когда из костей что наварят... Но большой пост все-таки терпели. Водичка там или чего постное — берем. А скоромное не брали.
Но все-таки было хорошо, что нас много там было, монашков. Сорок человек. Какой праздник, мы на нарах сидим и чувствуем — Благовещение! Господи, помилуй, а теснота везде! Внизу — шпаны! Они там царствуют. А мы наверху. Нам еще лучше! Бог с ними! Были среди нас и певчие. Вот так, соберемся наверху и тихонько запоем — «Архангельский глас».
Были такие, что и на память знали всё — и службу, и акафисты. Книги нам держать не пропускали. Книги забирали, да...
А вот в одно время ехали на пересылку. Долго ехали. А в соседнем вагоне — шпаны. И больно уж разодрались! Монашков отдельно везли. Эти шпаны все нары попереломали. И вот одну к нам сунули. Она вся была... ну... голая почти! Ничего на ней не было, так, чуток приодетая. Ни сумки у нее, ничего. А монашки все были с сумками. И рубашечка-сменочка, и сухарик, и что надо — все у нас было. А у шпанов — нет ничего. Жалко ее стало. У кого был какой кусочек, покормили. Кто юбку, кто какой платочек — и одели ее во все. Ну ладно... Едем. Вот на одной остановке дверь открыл военный. Нас провожали не большевики, а военные, солдаты.
— Ну, сестры, как живете? — спрашивает.
— Все хорошо. Слава Богу!
— Может, кому чего нужно? Может, кто больной?
— Да ничего. Всё терпим!
А эта шпана и говорит:
— Гражданин начальник! А монашки Богу молятся. Поют!
Он и говорит:
— Вот и хорошо! И ты с ними пой. Они за то и сидят. Пусть себе молятся.
На каждом вагоне — солдат. Сидит и караулит. Мы-то в вагоне, а охранник наверху. Там холодно. Он все ходит, притоптывает. Мы его так жалели! «Господи, мы в тепле, а ему там холодно, караулит нас!»
А как поезд тронется, солдат стучит нам:
— Эй, сестры! Запевайте «Барыню»!
А мы пели «Благослови, душе моя, Господа». Или там — обедню. Он всегда, как тронемся, хоть и не знает, как назвать, но стучал нам:
— Пойте «Барыню», не бойтесь!
Да... Господи, были и добрые. Всякие были...
Потом перевели нас, монашков, в приют к дитям. Там при тюрьме приют был. Мамки их сидели в лагере. А шпане нельзя было детей доверять. Они как разойдутся — убьют ребенка. Вот и брали туда монашков.
А нам там хорошо было! На Пасху, как уложим детишков, в двенадцать часов соберемся в этом... как его... забыла... не назову... В павильоне! Детки в этом павильоне днем играют. Мы там соберемся и запеваем тихонько: «Воскресение Твое, Христе Спасе...» и «Христос воскресе». Тихонечко так...
А медсестра и директор однажды услыхали. «Где же это такое пение? Как Ангелы поют!» Пошли и наткнулись на нас.
— Так это вы тут поете?
Мы испугались! А директор была еврейка. Но ничего никому не сказала.
— Ну ладно, только тихонько пойте.
А ведь приходилось и детей крестить. Ох, Господи, прости, надо было это батюшкам рассказать! Когда купали, тогда их и крестили. Читали «Верую», еще другие молитвы, я уж забыла. По четыре ребенка сразу крестили. А которые сильно больные, то по одному, а то зараза какая!
Вот так. А сколько там детей погибло!.. Много...
Оттуда мы и освободились.
Ох Господи Боже мой! Чего только не делали! Каких в жизни не было делов! И пряли, и ткали, и детей воспитывали! Монашки!..
Эх, тюрьма! Никого не щадит! Говорят, «кто не был — побудет, а кто был — тот не забудет!» Теперь вот еще бы мытарства пройти... Господи, помоги! Царица Небесная!.. Много я вам тут наболтала!..
Прощаясь и провожая нас, матушка остановилась, развязала платок и достала из-под ворота подрясника маленький деревянный крестик.
— А я его берегу! Крестик — заслуга из тюрьмы... Вот — простая деревяшечка. Я уж по-простому вам скажу... Если плохо скажу, не обессудьте!.. Вы все семьдесят лет в плену пробыли. Понимаете вы это, нет? Мы же в плену жили у советской власти. Это же плен! А дальше не знаю, что будет... Куда пойдет? Я только слыхала от одного человека, не скажу его имени, а только он сказал: «Кончилось царство Хамово!»