Я в такому "простоужасі" жила цілий місяць. Коли 2 години тиші здавались великим щастям. А потім нас повертали у реальність.
На моїх очах падав збитий ворожий літак, в 150-ти метрах горів приватний будинок на моїй вулиці, з вікна було видно і чути перестрілки. Все це я пройшла.
Страшно не те слово. Але настає момент, самий критичний момент. коли ти наче дивишся на все зі сторони. Зникає повністю страх.
Коли падали з диким ревом бомби з неба, гула і дрижала під ногами земля, здавалося, наче багатоповерховий будинок рухнув в море. Такий звук був, і так багато разів. Уявіть собі таке гухання, яке навіть важко сприймати.
В такі моменти (таке і раніше зі мною один раз ставалося у час, коли розум, людське єство вже не здатні тверезо мислити і робити правильні рухи, дії), так от тоді я вийшла на вулицю і стала дивитися в небо. Була впевнена, що все одно цей жах закінчиться смертю. Була повнісінька апатія, спокій. Дивилась в небо, хотіла побачити, які вони ті бомби, звідки летять... Чоловік вивів мене з того оціпеніння.
