Муаммар Каддафі правив Лівією 40 років.
Ці сорок років одні називали «ера щастя», інші — «тривале згвалтування під фанфари».
Бо він сам себе назвав не президентом, не генералом, а «Лідером революції».
Замість імені — титул, замість конституції — його Зелена книга, замість опозиції — яма.
Його не вибирали. Він прийшов у владу, як хижак у загони вівців: тихо, без запрошення.
Захопив країну через переворот, а далі — закохав у себе кожну домівку через культ, страх і бензин по 2 центи за літр.
І так, він зробив лівійців “щасливими”. Щастя було — в лапках, із криком у горлі:
Кожен мав квартиру. Але не мав права вибору. Хочеш поїхати — треба дозвіл. Хочеш інтернет — забудь.Освіта була безкоштовна. Але про Каддафі — тільки в позитивному ключі. Не згоден? Краще мовчи або копай собі яму.Медицина справді була безкоштовна і сучасна — для тих, хто мовчав і носив портрет лідера на грудях.Підтримка матерів і молодят — шалена, до 50 тисяч доларів на руки. Але під цим — тонка мотузка на шиї. Бо ти був не громадянином, а підлеглим. І в будь-який момент тебе могли викреслити з життя.Паливо коштувало копійки, вода — майже дарма, хліб — по 10 центів. Але сказати слово проти «лідера» — це як піти купити собі кулю.Це було “щастя”, де кожен був ситий, але з нашийником. Не гавкнеш — не поб’ють. Гавкнеш — зникнеш.
І поки люди смиренно їли хліб і дивились новини про «мудрість нашого вождя», Муаммар будував собі палаци з унітазами, покритими сусальним золотом. Реально. Унітази. Золото. У країні, де південь жив у піщаних халупах.
Його охороняли жінки-амазонки — це не романтика, а фетиш влади. Вони носили міні-спідниці, автомати й мовчання. Жодна з них не мала права на особисте. Вони були частиною живого трону. Частиною образу падишаха, який вирішив, що Лівія — це його гарем, його стадо, його трон.
На міжнародних самітах він привозив із собою намет — бедуїнський палац, який монтували прямо на газонах Парижа, Риму чи Нью-Йорка. Бо падишах має спати не в готелі, а «на землі свого народу» — хай навіть ця земля імпортна. Це була сцена, а він — актор, що грав Бога.
Він вірив, що його любитимуть завжди. Але він не читав історії. Не знав, що всі тирани закінчують однаково.
Та трималося все це «щастя» на страху. Люди не мали вибору, не мали свободи, не мали голосу. У країні не існувало політичних партій. Парламент — фікція. Критика влади — автоматичний квиток до катівні або могили. Люди зникали. Родини не знали, де їхні діти. Пропадали журналісти, поети, студенти. Публічні страти. Доноси.
І водночас — жир, показуха, падишах із орлами на плечах. Десятьма палацами й двадцятьма кортежами.
Молодь задихалась. Бездушне, убоге життя без перспективи. Усі бачили, як живе "еліта", і як смердить решта країни. Каддафі заткнув Лівію, але покоління, яке виросло з інтернетом, уже не хотіло мовчати. Вони бачили світ — і не хотіли більше золотого ярма.
І почалося.
Перші протести — у Бенгазі. Люди вийшли з вимогами справедливості, змін, гідності. А їм у відповідь — кулі. Снайпери. Армія. Залякування.
Каддафі сказав, що протестувальники — щурі, що їх треба винищити.
«Я очищу вулиці Лівії, як Хунта очищує бруд!» — заявив він на телебаченні.
Але щури не втекли. Щури об’єднались. І скинули лева.
Його знаходять у бетонній дренажній трубі. Залитого потом, кров’ю, зі злиплим волоссям, переляканими очима й фразою: «Не стріляйте! Я ваш батько!»
Але сини не слухають. Вони вже не «народ». Вони — голодна зграя, яка прийшла по м’ясо. Його витягають. Його б’ють, знущаються.
Його ґвалтують штик-ножем у задній прохід. Це реальний факт, зафіксований на відео. Бо коли падає ідол, люди перетворюються на звірів. Бо диктатор пожирає народ — але коли падає, народ пожирає диктатора.
А потім він помер у натовпі — без суду, без трибуналу, без жалю.
Його тіло кидали, валяли, знімали на телефони, а далі — поклали у холодильник м’ясної лавки в місті Місрата. Кожен охочий міг прийти й подивитися. Як у зоопарку. Як на падаль.
Так закінчилась епоха «щастя». Так впав падишах. Не у бою. Не як герой. А як дешева курва, яку використали й кинули. Як остання субока.
І тим, хто мріє про “сильну руку” і лідера, що «давав порядок», варто подивитися останні кадри Каддафі. Бо цей «порядок» завжди закінчується бетонною трубою, приниженням і холодною камерою.
Не буде вам щастя з новим падишахом. Буде лише інший нашийник. І та сама канавка на виході.
https://x.com/gozefinagold/status/1946122255076819401
Брутальний Реалізм
11:17 дп · 18 лип. 2025